Династія Сун

Династія Сун (, піньїнь: Sòng Cháo; 960—1279) — імператорська династія в Китаї 10 — 13 століття, яка розпочалась 960 р. н. е. і тривала до 1279 р. н. е. Її заснував імператор Тайцзу, який був спадкоємцем престолу узурпатора Чжоу, на якому було закінчено період П'яти династій і десяти королівств. Династія Сун часто вступала в конфлікти з тогочасними династіями Ляо та Західна Сія на півночі та була завойована династією Юань під керівництвом монголів. Першим урядом в історії, який започаткував використання паперових грошей на національному рівні, а також перше керівництво в Китаї, за якого було утворено постійний флот належить правителям династії Сун. Також їхній першості належить започаткування використання пороху та знаходження півночі з використанням компасу.

Хронологію династії Сун поділяють на 2 періоди: Північну Сун (北宋, 960—1127), і Південну Сун (南宋, 1127—1279). Протягом періоду існування Північної Сун столиця держави знаходилась у північнокитайському місті Бяньцзін, сучасному Кайфені, а Імператори династії контролювали більшу територію внутрішнього Китаю. В часи Південної Сун північнокитайські території були завойовані маньчжурською державою Цзінь, і столиця династії була перенесена на берега річки Янцзи, у південнокитайське місто Ліньань, сучасний Ханчжоу; колиска китайської цивілізації, долина річки Хуанхе, була втрачена. У 1234 році династію Цзинь завоювали монголи, які взяли під контроль північний Китай та підтримуючи непрості відносини з Південною Сун. Менгке Хан, четвертий Великий хан Монгольської імперії, загинув в 1259 році, коли брав місто Чунцин в облогу. Його молодшого брата Кублай-хана проголосили новим Великим ханом, хоча його вимога була лише частково визнана монголами на заході. У 1271 р. Кублай-хана проголосили імператором Китаю. Після війни, що тривала протягом двох десятиліть, армії Кублай-хана в 1279 році завоювали династію Сун.

Протягом 10 — 11 століть, завдяки господарському розвитку південнокитайських та індокитайських земель, населення держави Сун зросло вдвічі. Це стало поштовхом до соціально-економічної революції. Зросла роль місцевої знаті у керуванні регіонами. Цьому значною мірою сприяли реформи Ван Аньши. Розширення населення, зростання міст та виникнення національної економіки призвели до поступового виведення центральної влади з безпосередньої участі в економічних справах. Нижня шляхта взяла на себе більшу роль у місцевій адміністрації та місцевих справах.

Соціальне життя населення тогочасного Сун було вельми яскравим. Громадяни збиралися, щоб продавати та переглядати дорогоцінні твори мистецтва, народ міг знайти для себе велику кількість розваг на місцевих площах, проводилися різноманітні фестивалі та організовувалися закриті клуби для знаті. За рахунок винайденого нового виду друку в 11 столітті надзвичайно зросло розповсюдження літератури та підвищився рівень знань у місцевого населення. Філософія, наука, математика та інженерія зазнали свого розквіту під час Сун. Стало помітно активізацію конфуціанства, яке було наповнена буддистськими ідеалами. Філософи зауважили на нову організацію класичних текстів, які висвітлювали основне вчення про неоконфуціанство.

Історія

Північна Сун, 960—1126

Після узурпації престолу династії Чжоу, пізніше імператор Тайцзу (р. 960—976), провів шістнадцять років, підкорюючи решту Китаю, об'єднуючи більшу частину території, що колись належала до імперій Хан і Тан, і закінчив переворот П'ять династій і десять королівств. У Кайфені він створив сильну центральну владу над імперією. Створення столиці ознаменувало початок періоду Північної Сун. Він забезпечив адміністративну стабільність та сприяв реалізації проектів, що забезпечували ефективність спілкування в усій імперії. В одному такому проекті картографи створювали детальні карти кожної провінції та міст, які потім було зібрано у великому атласі. Імператор Тайцзу також пропагував новаторські науково-технічні нововведення.

Династія Сун вступило у протистояння з державою Ляо та повернути собі Шістнадцять префектур, територію, що перебувала під контролем киданів з 938 року, яка традиційно вважалася частиною власне Китаю (більша частина сучасних Пекіна та Тяньцзіня). Війська Сун були відбиті військами Ляо, які щорічно здійснювали агресивні кампанії на територію Північної Сун до 1005 року, коли підписання Шаньюаньського договору поклало край цим зіткненням на північному кордоні. Сун були змушені сплачувати данину кіданям, хоча це не завдало значної шкоди економіці Сун, оскільки кідані економічно залежали від імпорту величезної кількості товарів з Сун.

На початку XI століття вдалося здобути кілька військових перемог над тангутами Західної Ся, кульмінацією яких стала кампанія під проводом вченого-ерудита, генерала та державного діяча Шень Куо (1031–1095). Однак ця кампанія зрештою зазнала невдачіSivin, Nathan (1995), Science in Ancient China, Brookfield, Vermont: VARIORUM, Ashgate Publishing, p. 9.

Сун двічі воювала проти в'єтнамського королівства Дайв'єт: перший конфлікт відбувся у 981 році, а пізніше — у значній війні з 1075 по 1077 рік через прикордонну суперечку та розрив торговельних відносин Сун з Дайв'єтомAnderson, James A. (2008), "'Treacherous Factions': Shifting Frontier Alliances in the Breakdown of Sino-Vietnamese Relations on the Eve of the 1075 Border War", in Wyatt, Don J. (ed.), Battlefronts Real and Imagined: War, Border, and Identity in the Chinese Middle Period, New York: Palgrave MacMillan, p. 207. Після того, як в'єтнамські війська завдали важких руйнувань під час нападу на Гуансі, полководець Го Куй дійшов до ТханлонгаAnderson 2008, p. 208. Важкі втрати з обох сторін спонукали в'єтнамського командувача Тхуонг К'єта зробити мирні пропозиції, що дозволило обом сторонам вийти з війни; захоплені території, що утримувалися як династією Сун, так і в'єтнамцями, були взаємно обміняні в 1082 році разом з військовополоненимиAnderson 2008, pp. 208–209.

Канцлер Фань Чжун'янь у 1043—1045 роках спробував запровадити реформи, які включали такі заходи, як покращення системи набору чиновників, підвищення зарплат дрібним чиновникам та створення програм спонсорства, щоб дозволити ширшому колу людей отримати добру освіту та мати право на державну службуEbrey, Patricia Buckley; Walthall, Anne; Palais, James B. (2006), East Asia: A Cultural, Social, and Political History, Boston: Houghton Mifflin, p. 163. За підтримки імператора Шеньцзуна канцлер Ван Аньші запровадив серію реформ під назвою «Нова політика», що включало зокрема встановлення вищих стандартів для імператорських іспитів, щоб зробити їх більш практичними для чоловіків, навчених державному управлінню, успішним їх складанняEbrey, Walthall & Palais 2006, p. 164..

Реформи Ван Аньші створили політичні фракції при дворі: «група нової політики» (сіньфа), також відома як «Реформатори», зустріла опір міністрів «консервативної» фракції, яку очолював канцлер Сима ГуанSivin, Nathan (1995), Science in Ancient China, Brookfield, Vermont: VARIORUM, Ashgate Publishing, pp. 3–4. Коли одна фракція витісняла іншу на позиції більшості придворних міністрів, вона понижувала посадовців-суперників і засилала їх для управління віддаленими прикордонними регіонами імперії. Одна з відомих жертв політичного суперництва, державний діяч Су ШиEbrey, Patricia Buckley; Walthall, Anne; Palais, James B. (2006), East Asia: A Cultural, Social, and Political History, Boston: Houghton Mifflin, p. 164.

Постійне чергування реформ та консерватизму фактично послабило імперію. Канцлер Цай Цзін відродив «Нову політику» Ван Аньші та переслідував політичних опонентів, терпів корупцію та заохочував імператора Хуейцзуна нехтувати своїми обов'язками, щоб зосередитися на мистецьких заняттях. Водночас в Чжецзяні та Фуцзяні спалахнуло селянське повстання, яке у 1120 році очолив Фан Ла. Повстання, можливо, було спричинене зростанням податкового тягаря, концентрацією землеволодіння та репресивними заходами уряду.

У той час як центральний уряд залишався політично розділеним і зосередженим на своїх внутрішніх справах, тривожні нові події на півночі в державі Ляо нарешті привернули його увагу. Чжурчжені, підлегле плем'я Ляо, повстали проти них і утворили власну державу — ЦзіньEbrey, Walthall & Palais 2006, p. 165. З останніми було укладено союз і спільна військова кампанія в рамках цього союзу повалила та повністю підкорила державу Ляо до 1125 року. Під час спільної атаки північна армія Сун зруйнувала оборонна штучна лісосіка уздовж кордону Сун і ЛяоChen, Yuan Julian (2018), "Frontier, Fortification, and Forestation: Defensive Woodland on the Song-Liao Border in the Long Eleventh Century", Journal of Chinese History, 2 (2): 313–334.

Втім військова слабкість армії Сун були помічені чжурчженями, які негайно розірвали союз, розпочавши війни Цзінь-Сун 1125 та 1127 років. Через знищення оборонної штучної лісосіки армія Цзінь швидко пройшла через Північнокитайську рівнину до Кайфена. Під час останнього вторгнення, під час Цзінканського інциденту, чжурчжені захопили не лише столицю, але й відставного імператора Хуейцзуна, його наступника, імператора Ціньцзуна, та більшу частину імператорського двору. Решта сил Сун перегрупувалися під керівництвом імператора Гаоцзуна та відступили на південь від Янцзи, щоб заснувати нову столицю в Ліньані (сучасний Ханчжоу). Завоювання чжурчженями Північного Китаю та перенесення столиць з Кайфена до Ліньаня стало розділовою лінією між Північною та Південною династіями Сун. Після їхнього падіння під владою Цзінь, Сун втратила контроль над Північним Китаєм. Зараз, займаючи те, що традиційно відоме як «власне Китай», Цзінь вважали себе законними правителями Китаю. У 1127 р. чжурчжені посадили на трон колишнього сунського чиновника Чжан Банчана. Він був маріонетковим імператором новоствореної васальної держави Чу.

Південна Сун, 1127–1279

Проправивши ледве місяць, Чжан Банчан був переконаний сунами відмовитись від трону і визнати законність імператорської лінії Сун. Сунський генерал Лі Ган вимусив Гаоцзуна стратити Чжана за зраду Сун. Вбивство Чжана показало, що Сун збиралася спровокувати Цзінь, і що Цзінь ще повинна була затвердити їхній контроль над ново підкореними територіями. Підкорення і знищення Чу означало, що Бяньцзін знову був під контролем Сун. Розформування сунами Чу і страта Чжан Банчана спровокувало ворожнечу між Сун і Цзінь та порушило мирний договір між двома сторонами. Цзінь відновила свої атаки на Сун і відвоювала більшу частину Північного Китаю. Наприкінці 1127 р. Чжао Гоу перемістив свій двір південніше від Шанцю до Янчжоу. Імператорський двір провів майже рік у цьому місті. Коли чжурчжені просунулися до Хуайхе, двір був частково евакуйований до Ханчжоу у 1129 р. Ця війна з Цзінь тривала до 1142 року. 11 жовтня 1142 р., після близько року переговорів, Шаосінський договір був ратифікований, закінчуючи конфлікт між Цзінь і СунHymes, Robert (2000). «China, Political History». In John Stewart Bowman (ed.). Columbia Chronologies of Asian History and Culture. Columbia University Press. pp. 3–78. ISBN 978-0-231-11004-4.. За умовами договору Хуайхе була встановлена кордоном між двома державами. Сун погодилася виплачувати щорічну контрибуцію у розмірі 250 000 зливків срібла і 250 000 відрізків шовку. Договір робив Південну Сун васалом ЦзіньBeckwith, Christopher I. (2009). Empires of the Silk Road: A History of Central Eurasia from the Bronze Age to the Present. Princeton University Press. ISBN 978-0-691-13589-2.

Мир, забезпечений Шаосінським договором, протривав 70 років, але був двічі перерваний у 1161—1165 роках. Сунська армія і флот завдали тяжкої поразки Цзінь, що психологічно та морально укріпила населення півдня Китаю, стабілізувала південну династію і забезпечила безперервний розвиток китайської, а отже і «ортодоксальної» традиції.