А́льберт Кінг () справжнє ім'я А́льберт Не́льсон (; 25 квітня 1923, Індіанола, Міссісіпі, США — 21 грудня 1992, Мемфіс, Теннессі, США) — американський блюзовий гітарист, співак, композитор, автор пісень, продюсер.
Схвалення критиків та широка популярність принесли Альберту Кінгу славу найшанованішого та найвпливовішого виконавця серед блюзових та рок-гітаристів. Інтенсивним, густим звуком своєї гітари та оманливо простим стилем виконанням, Кінг надихав як темношкірих, так і білих музикантів, від Отіса Раша і Роберта Крея до Еріка Клептона та Стіві Рей ВонаБіографія Альберта Кінга на Allmusic .. Альберт Кінг, разом із Бі Бі Кінгом та Фредді Кінгом носять титул «Королів Блюзу» ( — король). Кінг випустив велику кількість альбомів, його пісні серед найпопулярніших пісень в історії блюзу, деякі з них згодом стали класикою жанру. Його композиція «Born Under a Bad Sign» вважається блюз-стандартом та найчастіше виконується іншими блюзменами.
Ім'я Альберта Кінга внесено до Зали слави блюзу (1983) і Зала слави рок-н-ролу (2013)Список номінантів до Зали слави блюзу 1983 року ., а у Списку 500 найкращих альбомів усіх часів за версією журналу Rolling Stone його творчість представлена альбомом Born Under a Bad SignСписок 500 найкращих альбомів усіх часів за версією журналу Rolling Stone .. Крім того цей альбом було внесено до Зали слави Греммі в 1999 році.
Біографія
Дитинство
Альберт Кінг народився в Індіанолі, невеликому містечку в центральній частині штату Міссісіпі, але і його справжнє ім'я, і прийнята дата народження, 25 квітня 1923 року, завжди викликали сумніви: багато хто зі знайомих музиканта стверджували, що Альберт на декілька років старший. Альберт взяв популярний на той час серед блюзменів псевдонім «Кінг» на початку 50-х, вслід за успіхом композиції Three O'Clock Blues, яку Бі Бі Кінг записав в 1951 році. Батьком Альберта був бродячий проповідник, який залишив сім'ю, коли хлопчику було лише 5 років. Мати Альберта, Мері Блевінз, згодом одружилася з Віллом Нельсоном, і вся родина переїхала до Форрест-Сіті, штат АрканзасБіографія Альберта Кінга на Classic R&B Artists . Хлопчик взяв прізвище вітчима, ставши Альбертом Нельсоном.
Альберт провів свої дитячі та юнацькі роки, допомагаючи батькам на фермі. Як і інші селянські діти Південних штатів того часу, Альберт майже не ходив до школи, а навчився писати та читати, коли вже став дорослим. Свої перші ноти Кінг зіграв на легендарній гітарі «Бо Діддлі» — пляшкою на натянутому дроті. Згодом він змайстрував собі гітару. Багато років потому Кінг згадував:Корпус я зробив з коробки з-під цигарок, а гриф — із обструганої палиці. Струни були намотані на дерев'яні кілки. Я настроював їх по-різному, але всі шість були з однакового дротуБіографія на Blues.ru.Коли Альберт підріс, він влаштувався працювати водієм бульдозера. У 1942 році він купив свою першу справжню гітару марки Guild за один долар і 25 центів. Натхненний музикою Блайнд Лемон Джефферсона, Лонні Джонсона, Сонні Бой Вільямсона, а згодом і Ті-Боун Вокера, Альберт провів чимало часу, намагаючись освоїти гру на своєму новому інструменті. Альберт був шульгою і тримав звичайну гітару грифом вліво, догори ногами. У той час він співав у місцевому госпел-гурті The Harmony Kings.
Ранні роки
Оцеола та In The Groove Boys
Одна з характерних особливостей його стилю —- гра без медіатора. Восени 1977 року в інтерв'ю журналу Guitar Player він розповів:Я ніколи не міг грати медіатором. Я намагався, але як тільки я розігрівався — одразу ж викидав його геть. І нарешті, я вирішив, що він мені не підходить. З того часу я граю просто великим пальцем.У 1950 році Альберт випадково познайомився з М. С. Рідером (M.C. Reeder) і переїхав у Оцеолу. Рідер був власником знаменитого клубу «Т-99». Оцеола знаходиться поміж Мемфісом та Сент-Луїсом, якраз на 61-й дорозі, і кожен гурт, переїжджаючи з одного міста до іншого, часто вважав за потрібне там зупинитись. Клуб відвідували такі світила із Мемфіса, як Бі Бі Кінг, Боббі Бленд, Руфус Томас, Роско Гордон та Джонні Ейс. Був у «Т-99» і свій власний гурт із непостійним складом, The In The Groove Boys, у якому різні часи грали гітарист Едді Сноу, який працював на знаменитий лебл Sun, Карл Тейт, Кларенс Дрейпер і Волтер Джефферсон. А згодом і Альберт Кінг. Він долучився до гурту зі своєю новою електрогітарою, Epiphone, яку придбав за 20 доларів.
Колишній гітарист Айка Тернера та житель Оцеоли, Джиммі Томас, який був тоді лише підлітком, згадував:У суботу ввечері Оцеола кипіла — таке собі маленьке містечко, але майже все шаленіло від музики. Оцеола була краще за Каїр та всілякі там міста, хоч вони були більшими. Тут у кожному барі, у кожному кафе грали на гроші. І, звичайно, я пам'ятаю Альберта! ми його називали «Великий Альберт» або «Чорний Альберт», такі у нього були прізвиська. Він водив свій трейлер, перевозив бавовну, а по вихідних грав на гітарі.Карл Тейт, який тоді грав у The In The Groove Boys на барабанах, також згадував:Альберт був блюзом на сто відсотків. Він інколи і швидкі блюзи виконував, але його найкращі композиції це, звичайно, справжній кантрі-блюз, наприклад «Little Boy Blue».The In The Groove Boys був популярним гуртом, і, крім «Т-99», вони також грали в інших барах Оцеоли та сусідніх міст. А ще їх постійно запрошували на місцеву радіостанцію. Тейт розповідає:Також Альберт грав і на ударних. Коли я пропускав трансляцію, він сідав за установку замість мене, а вже хось інший грав на гітарі.Сам Альберт говорив:Ми знали тоді, мабуть, три-чотири пісні. І ми їх виконували швидко, повільно та середньо.Один із жителів Оцеоли підтверджує:Альберт був таким собі музикантом, коли лише почав тут грати.Альберт цілком прижився в Оцеолі. У нього народилось троє дітей, а двоє з його сестер, Едді Лу та «Біґ Ред» також переїхали й поселились неподалік. Втім, його життя не було дуже гладким. Альберт не любив згадувати про аварію, у яку він потрапив на початку 50-х у містечку Меріон, що в Арканзасі. Вантажівка, яку вів Альберт, зіткнулась з іншою машиною, і в результаті загинуло декілька людей. Загиблі були білі, а в напруженій атмосфері південних штатів це могло вилитися у велику халепу. Згодом Альберт потрапив до в'язниці. На щастя, у Альберта були впливові знайомі: М. С. Рідер та відомий білий бізнесмен на ім'я Хал Джексон допомогли йому вийти з в'язниці.
Натхнений десятками блюзменів з Арканзасу та Міссісіпі, які здобули визнання на Півночі, Альберт вирішив перебратися до Гері, штат Індіана. Там він приєднався до гурту легендарних блюзменів Джона Бріма та Джиммі Ріда. І Брім, і Рід були гітаристами, тому Альберту довелось сісти за ударну установку («You Don't Have to Go»). У той час почало з'являтися дедалі більше нових незалежних лейблів, які невтомно полювали за новими талантами. Коли Альберт вирішив спробувати щастя записати свою першу пісню, це виявилось неважко зробити. Ніхто інший як Віллі Діксон познайомив Альберта з чиказьким ді-джеєм Елом Бенсоном, власником лейбла Parrot Records. Альберт згадував їхню зустріч:Я чекав його на вулиці півтори години. Раптом він виходить і каже: «Грай!». А в мене ні підсилювача, ні взагалі нічого нема. Але що робити — я почав грати. Він послухав мене п'ять хвилин і каже — гаразд, сьогодні увечері приходь до мене в студію. Ось і все.30 листопада 1953 року відбувся дебют Альберта Кінга в студії звукозапису. У сесії брали участь Віллі Діксон, який грав на бас-гітарі разом із музикантами із гурту Елмора Джеймса, піаністом Літтл Джонні Джонсом та барабанщиком Оді Пейном. Вони записали п'ять композицій, дві з яких — «Be on Your Merry Way» та «Bad Luck Blues» — вийшли на сингліІсторія лейблу Parrot .. На цих перших записах гітара Кінга звучить дещо інакше, ніж на записах 60-х років. Не чути ні того «жалячого» звуку, який потім усі намагались імітувати, ні фірмових рифів, які нота в ноту копіював Ерік Клептон. Весь матеріал, записаний під час цієї сесії, звучить досить традиційно. Вокал Альберта Кінга, утім, вже тоді звучав так потужно та сильно, як і в подальші роки. Згодом, розповідаючи про цей сингл, Альберт часто підтверджував ті речі, у які іноді важко повірити. Наприклад, він говорив, що було продано 350 000 копій, і що йому заплатили за цю сесію лише 14 доларів. Сингли, які розкуповувались дуже успішно, практично гарантували появу пісні в чартах, як і в місцевих, так і всеамериканських, а також продовження контракту з музикантом. Однак, ні того, ні іншого не сталося. У 1954 році Альберт повернувся назад у Оцеолу, так і не прославившись.
Сент-Луїс Два наступні роки Альберт грав разом з In The Groove Boys по барах та кафе Арканзаса, а вже в 1956 переїхав до Сент-Луїсу. У цьому місті була велика блюзова сцена, і роботи для музикантів не бракувало. Але й конкуренти в нього були серйозні: Kings of Rhythm Айка Тернера, Hound Dogs Джиммі О'Ніла, гурти Літтл Мілтона та Рузвельта Маркса. Спочатку Кінг ходив по численних клубах, знайомився з людьми, грав на джем-сесіях. У жовтні 1956 року в Альберта вже був власний гурт, з яким він почав регулярно грати у клубах. Гітарист Ларрі Девіс, який довгий час грав із Кінгом, згадує:Я зустрів Альберта коли він щойно приїхав до Сент-Луїса. Вони тоді грали втрьох у маленькому барі на Олів-Стріт. Спершу я звернув увагу на його голос. Він чудово співав. А потім я вже став грати разом із ним, я та Сем Роудз. У 1958 році у Альберта з'явилася гітара «Ґібсон» — Gibson Flying V, яка буде завжди асоціюватись із Кінгом. Він назвав її «Люсі». Можливо, він послідував прикладу свого однофамільця Бі Бі, котрий назвав свою гітару «Люсіль», але сам Альберт стверджував, що він назвав її в честь актриси Люсіль Болл із популярного комедійного шоу Я люблю Люсі. Альберт почав привертати увагу публіки. Поступово він претворювався з нікому невідомого новачка в одного з провідних блюзменів Сент-Луїса. У тому ж році Роберт Лайонз, менеджер радіостанції KATZ, відкрив Bobbin Records, в основному щоб випускати платівки Літтл Мілтона. Перший сингл Мілтона став хітом, і Лайонз почав шукати інші місцеві таланти. На цьому лейблі записувались блюзмени, госпел-гурти і навіть виконавці рокабілі; влітку 1959 року до цього списку приєднався Альберт Кінг.
До того часу його гурт збільшився, і зазвичай із ним грали двоє духових музикантів та піаніст; у складі інколи брали участь і провідні виконавці міста. Музика також змінилась: тепер звучання Кінга нагадувало джамп-блюз. Сам Альберт став впевненішим лідером, і його «фірмовий» звук — яскрава гітара зі свінг-джазовою підтримкою — вже цілком сформувався.Я завжди любив джаз, а особливо біг-бенди, — говорив Альберт, — Записи на Bobbin Records дуже оркестровані, з аранжуваннями, які поєднують блюз і джаз. Тобто, це джазові аранжування навколо блюзової гітари.
The Big Blues (1962)
Серед записів Кінга на Bobbin Records практично не було слабких. Низка синглів, яка збільшила аудиторію його шанувальників та зміцнила його репутацію серед музикантів, увінчалася «Don't Throw Your Love on Me So Strong» за участю Айка Тернера на піаніно. У кінці 1961 року ця пісня посіла чотирнадцяту сходинку в ритм-енд-блюзових чартах. Музикантом зацікавилась значно більша компанія, King Records, на якій Альберт записав свій перший студійний альбом The Big Blues, який вийшов у 1962 році. Продовжував він записувати і на Bobbin Records, які випустили ще вісім синглів та записали ще один альбом. Але, на жаль, у кінці того ж року Bobbin закрились, а готовий альбом так і не зміг побачити світ, і лише через декілька років він вийшов на Modern Blues Recordings під назвою Let's Have A Natural Ball.