Іва́н Ти́хонович Волева́ч (невідомо — після 1656, невідомо) — український козацький військовий і державний діяч, учасник національно-визвольної війни українського народу, сподвижник гетьмана Богдана Хмельницького, чигиринський полковник (1651, 1653), генеральний обозний Війська Запорозького (1650, 1655–1656).
Життєпис Іван Волевач походив із заможного та знаного на Брацлавщині шляхетського роду. Його дід в певний момент свого життя перебрався на територію прикордонної Чигиринщини та покозачився. Батько ж Івана належав до доволі заможних людей: йому належали великі земельні угіддя на річці Чутка, що неподалік Чигирина, які безпосередньо межували з володіннями родини Хмельницьких, що, ймовірно, сприяло формуванню тісних зв'язків між майбутнім генеральним обозним і майбутнім гетьманом ще до початку національно-визвольної війни.
Перша достовірна згадка про Івана Волевача належить до 1649 року, коли його ім’я зафіксовано в козацькому реєстрі. Він був внесений до складу Значного військового товариства — привілейованої категорії старшини й заслужених козаків, які становили кадровий резерв війська, могли претендувати на престижні посади й зазвичай напряму підкорялися самому гетьманові. Це свідчить про те, що вже на той час Волевач користувався великим авторитетом серед козаків, попри зовсім нещодавній перехід на їхню службу.
Восени 1650 року обійняв посаду генерального обозного, яка була чи не найважливішою в уряді, адже віднині він відповідав за артилерію, інженерні роботи та матеріальне забезпечення Війська Запорозького. Того ж року виконував важливе дипломатичне доручення Богдана Хмельницького. Українське військо якраз завершило похід на територію Молдавського князівства. Волевач, уже перебуваючи в складі генеральної старшини, відряджався гетьманом для переговорів із кримським калгою, котрий командував татарськими підрозділами у кампанії, про подальші кроки взаємодії Кримського ханства та Гетьманщини, розподіл військових трофеїв, питання полонених тощо.
У липні 1651 року, коли Чигиринський полк втратив свого очільника, який під час Берестецької битви перейшов на бік поляків, Волевач здобув посаду наказного полковника, в подальшому забезпечивши передачу влади Якову Пархоменку. Знову в цій самій ролі він згадується в червні-липні 1653 року, коли відбувався ще один перехід командування — від Пархоменка до Карпа Трушенка.
1655 року Волевач вдруге став генеральним обозним і залишався ним до 1656 року. Надалі його ім'я зникає з козацьких джерел. Можна припустити, що він відійшов від активної політичної та військової діяльності, зосередившись на приватних і господарських справах.
Про його подальше життя дізнаємося переважно з заповіту, в якому Волевач розподіляв свої значні статки. Він розпорядився передати частину маєтностей родичам, а також виділити значні кошти на користь чигиринських церков — Спаської, Пречистенської, Никольської та Петровської, яким заповів по тисячі коп грошей. Крім того, він залишив по сто коп грошей протопопу Пешті та пречистенському священику, а також по тридцять коп священикам петровської й никольської церков.
Збереглися також відомості про його сімейні зв’язки. Донька Волевача Марія була дружиною відомого козацького діяча Гаврила Коробки.
Джерела та література Модзалевский В. Л. «Малороссийский родословник» Том 1 Adamant Media 2005 Репринт Наталя Яковенко: Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. Київ 2005 Сергій Коваленко. Волевач Іван Тихонович//Україна під булавою Богдана Хмельницького. Енциклопедія в 3-х томах. Том 1. - К.: Видавництво "Стікс", 2007, с.49.
Дивись також
Волевачі (рід) В.В.Кривошея. Козацька еліта Гетьманщини. Київ: ІПіЕНД імені І.Ф.Кураса НАН України, 2008. — 452 с.ISBN 978966024850