Нова держава ( ) — корпоративістська португальська держава, встановлена 1933 року. Вона розвинулася з «Національної диктатури», утвореної після державного перевороту 28 травня 1926 року проти нестабільної Першої республіки. Істориками використовується назва Друга португальська республіка (). Нова держава, значною мірою натхненна консервативною та автократичною ідеологіями, була розроблена Антоніу де Олівейра Салазаром, який був головою Ради міністрів з 1932 року, доки хвороба не змусила його піти з посади 1968 року.

На противагу комунізму, соціалізму, синдикалізму, анархізму, лібералізму та антиколоніалізму, режим був консервативним, корпоративістським і націоналістичним за своєю природою, захищаючи традиційний католицизм Португалії. Його політика передбачала увічнення Португалії як багатоконтинентальної нації відповідно до доктрини лузотропікалізму, де Ангола, Мозамбік та інші португальські території вважалися продовженням самої Португалії, а вона — передбачуваним джерелом цивілізації та стабільності для заморських суспільств в африканських та азійських володіннях. За часів Нової держави Португалія намагалася зберегти величезну багатовікову імперію загальною площею 2 168 071 квадратний кілометр, тоді як інші колишні колоніальні держави на той час здебільшого приєдналися до глобальних закликів до самовизначення і незалежності своїх заморських колоній.

Португалія вступила до Організації Об'єднаних Націй (ООН) 1955 року та була членом-засновником НАТО (1949), ОЕСР (1961) та ЄАВТ (1960). 1968 року прем'єр-міністром замість постарілого і виснаженого Салазара був призначений Марселу Каетану; він продовжив торувати шлях до економічної інтеграції з Європою і вищого рівня економічної лібералізації в країні, домігшись підписання важливої угоди про вільну торгівлю з Європейською економічною спільнотою (ЄЕС) 1972 року.

З 1950 року і до смерті Салазара 1970 року ВВП на душу населення в Португалії зростав у середньому на 5,7 % на рік. Попри значне економічне зростання та економічну конвергенцію, до падіння Нової держави 1974 року Португалія все ще мала найнижчий дохід на душу населення і найнижчий рівень грамотності в Західній Європі (хоча ситуація залишилася такою і після падіння, і продовжує залишатися донині). 25 квітня 1974 року Революція гвоздик у Лісабоні, військовий переворот, організований лівими португальськими офіцерами — Рухом збройних сил (РЗС) — призвів до падіння Нової держави.

Географія Друга Португальська Республіка поширювала свій суверенітет на такі сучасні держави і території:

(Португальська Індія) (Уїда)

(Макао)

Прелюдія Король Португалії Карлуш I підтвердив колоніальні договори 19 століття, які стабілізували ситуацію в португальській Африці. Однак ці угоди були непопулярні в Португалії, де їх вважали такими, що завдають шкоди країні. Крім того, Португалію двічі оголошували банкрутом — вперше 14 червня 1892 року і вдруге 10 травня 1902 року — що спричинило промислові заворушення, антагонізм між соціалістами і республіканцями та критику монархії в пресі. Карлуш відреагував на це призначенням Жуан Франку на посаду прем'єр-міністра, а згодом погодився на розпуск парламенту. 1908 року Карлуша I було вбито в Лісабоні антимонархістами. Португальська монархія проіснувала до 1910 року, коли в результаті революції 5 жовтня вона була повалена і Португалія була проголошена республікою. Повалення португальської монархії 1910 року призвело до 16-річної боротьби за збереження парламентської демократії в умовах республіканізму — Першої Португальської Республіки (1910—1926).

Державний переворот 28 травня 1926 року або, в період Нової держави, Національна революція (), була військовою акцією, яка поклала край хаотичному правлінню Першої Португальської Республіки та започаткувала Військову диктатуру, яка 1928 року перетворилася в Національну диктатуру. Салазар став прем'єр-міністром 1932 року, а 1933 року перетворив її на Нову державу, визначивши Португалію як корпоративну, однопартійну та багатоконтинентальну країну.

Оскільки фашистські організації були популярними й широко підтримувалися в багатьох країнах (наприклад, італійський фашизм і націонал-соціалізм) як супротивники комуністичних ідеологій, Антоніу де Олівейра Салазар розробив Нову державу, яку можна описати як праворадикальний корпоративістський уряд. Основою його режиму була платформа стабільності, на відміну від нестабільного середовища Першої республіки.

На думку деяких португальських дослідників, таких як Жайме Ногейра Пінту та Руй Рамуша, його ранні реформи та політика змінили всю країну, забезпечивши політичну та фінансову стабільність, а отже, спокійний соціальний порядок та економічне зростання після політично нестабільних і фінансово хаотичних років Першої португальської республіки (1910—1926). Після Першої республіки, коли не було досягнуто навіть громадського порядку, це виглядало разючим проривом для більшості населення; в цей момент Салазар досяг вершини своєї популярності. Ця трансформація Португалії тоді була відома як «Вчення Салазара» (). Програма Салазара була спрямована проти комунізму, соціалізму та лібералізму. Вона була прокатолицькою, консервативною і націоналістичною. Його політика передбачала увічнення Португалії як багатоконтинентальної імперії, фінансово автономної та політично незалежної від панівних наддержав, а також як джерела цивілізації та стабільності для заморських суспільств в африканських та азійських володіннях.

Щоб підтримати свою колоніальну політику, Салазар зрештою взяв на озброєння концепцію лузотропікалізму бразильського історика Жільберту Фрейре, стверджуючи, що, оскільки Португалія була багатокультурною, багаторасовою та багатоконтинентальною країною з 15 століття, втрата її заморських територій в Африці та Азії призведе до розчленування країни та покладе край незалежності Португалії. З геополітичної точки зору, втрата цих територій зменшить самодостатність португальської держави.

Протягом 1930-х і 1940-х років Салазар рішуче опирався ідеям Фрейре, частково тому, що Фрейре стверджував, що португальці більш схильні до змішання рас, ніж інші європейські нації. Салазар прийняв лузотропікалізм лише після того, як спонсорував візит Фрейре до Португалії та деяких її заморських територій у 1951 і 1952 роках. Результатом цього візиту стала робота Фрейре «Пригода і рутина» ().

За часів Нової держави найвідоміша спортивна зірка Португалії Еусебіу да Сілва Феррейра та найбільш нагороджений офіцер португальських збройних сил Марселіну да Мата були чорношкірими португальськими громадянами, які народилися і виросли на африканських територіях Португалії.

Режим

Політична філософія Нової Держави ґрунтувалася на близькій інтерпретації католицької соціальної доктрини, як і тодішній режим Енгельберта Дольфуса в Австрії. Економічна система, відома як корпоратизм, базувалася на схожих інтерпретаціях папських енциклік Rerum novarum (Лев XIII, 1891) і Quadragesimo anno (Пій XI, 1931), які мали на меті запобігти класовій боротьбі та перетворити економічні проблеми на другорядні стосовно соціальних цінностей. Rerum novarum стверджувала, що трудові об'єднання є частиною природного порядку, як і сім'я. Таким чином, право людей об'єднуватися в профспілки та займатися трудовою діяльністю є невідчужуваним і не може бути заперечене ні роботодавцями, ні державою. Quadragesimo anno надала план для зведення корпоративістської системи.

Групою юристів, бізнесменів, священнослужителів та університетських професорів, під керівництвом Салазара, а також Марселу Каетану, який відігравав важливу роль, була розроблена нова конституція. Конституція створила Нову державу, теоретично корпоративістську державу, що представляє групи інтересів, а не окремих осіб. Лідери хотіли створити систему, в якій народ був би представлений через корпорації, а не через партії, що розколюють суспільство, і в якій національні інтереси були б пріоритетними над вимогами окремих груп. Салазар вважав, що партійна система в Португалії зазнала безповоротної поразки.

На відміну від Муссоліні чи Гітлера, Салазар ніколи не мав наміру створити партійну державу. Салазар був проти концепції цілої партії, і 1930 року він створив Національну єдність — де-факто однопартійну організацію, але він створив її як непартійну. Національна єдність була створена для контролю і стримування громадської думки, а не для її мобілізації; її метою було зміцнення і збереження традиційних цінностей, а не встановлення нового суспільного ладу. Міністри, дипломати та державні службовці ніколи не були змушені вступати до Національної єдності.

Законодавчий орган, Національна Асамблея, був обмежений членами Національної єдності. Вона могла ініціювати законопроєкти, але лише з питань, які не потребували державних витрат. Паралельна Корпоративна палата включала представників муніципалітетів, релігійних, культурних і професійних груп, а також офіційних робітничих синдикатів, які прийшли на зміну вільним профспілкам.

За словами Говарда Віарди, «люди, які прийшли до влади за часів Нової Держави, були щиро стурбовані бідністю і відсталістю своєї країни, відмежувавшись від англо-американських політичних впливів, розвиваючи при цьому нову місцеву політичну модель і полегшуючи жалюгідні умови життя як сільської, так і міської бідноти».

Нова конституція, запроваджена Салазаром, встановлювала антипарламентський і авторитарний уряд, який проіснував до 1974 року. Президент мав обиратися всенародним голосуванням строком на сім років. На папері новий документ наділяв президента широкими, майже диктаторськими повноваженнями, включаючи право призначати та звільняти прем'єр-міністра. Президент був піднесений до найвищого становища як «колесо рівноваги», захисник і верховний арбітр національної політики. Президент Кармона, однак, надав Салазару більш-менш повну свободу дій після призначення його прем'єр-міністром і продовжував робити це й надалі. Кармона і його наступники будуть здебільшого підставними особами, оскільки реальна влада належатиме Салазару. Віарда стверджує, що Салазар досяг свого становища не лише завдяки конституційним положенням, але й завдяки своєму характеру: владному, абсолютистському, амбітному, працьовитому та інтелектуально блискучому.

Корпоративістська конституція була схвалена на національному португальському конституційному референдумі 19 березня 1933 року. Проєкт був опублікований за рік до цього, і громадськості було запропоновано висловити свої заперечення в пресі. Ці заперечення, як правило, мали загальний характер, і лише невелика кількість людей, менш як 6000, проголосувала проти нової конституції. Нова конституція була схвалена 99,5 % голосів, але 488 840 утрималися (при зареєстрованому електораті в 1 330 258 осіб), що зарахувалося як «так». Г'ю Кей зазначає, що велика кількість тих, хто утримався, може бути пов'язана з тим, що виборцям було запропоновано пакетну угоду, на яку вони повинні були відповісти «так» або «ні» без можливості прийняти один пункт і відкинути інший. На цьому референдумі жінкам вперше в Португалії було дозволено голосувати. Їхнє право голосу не було отримано за часів Першої республіки, попри зусилля феміністок, і навіть під час голосування на референдумі вимогою для жінок-виборців була середня освіта, в той час, як чоловікам достатньо було вміти читати й писати. Пізніше право голосу для жінок було двічі розширено за часів Нової Держави. Вперше це сталося 1946 року, а вдруге — 1968 року за часів Марселу Каетану, коли закон № 2137 проголосив рівність чоловіків і жінок у виборчих цілях. Виборчий закон 1968 року не робив жодної різниці між чоловіками та жінками.