Українсько-американські відносини — відносини між Україною та США. Україну як незалежну державу США визнали 25 грудня 1991. Дипломатичні відносини встановлені 3 січня 1992.Третій територіальний департамент - МЗС України
Після початку війни у 2014 році відносини між країнами значно зміцнилися завдяки наданню військової, економічної, політичної та інших видів допомоги Україні. США були беззаперечним лідером допомоги, з 24 лютого 2022 року за час повномасштабного вторгнення РФ в Україну лишаються державою, що виділила найбільше безпекової підтримки.
Сполучені Штати ставлять за мету досягнення значного успіху України як вільної та демократичної держави з процвітаючою ринковою економікою, не визнають спробу анексії Криму Росією. Американо-українська Хартія про стратегічне партнерство підкреслює важливість двосторонніх відносин і постійне зобов’язання Сполучених Штатів підтримувати посилення взаємодії між Організацією Північноатлантичного договору (НАТО) та Україною.
Історія Передісторія
Після Другої Світової війни центр української політичної еміграції переміщується з Центральної і Західної Європи до США; у країні розташовуються органи влади УНР у вигнанні. У 1959 році резолюцією Конгресу США Україна була проголошена «поневоленою нацією». Автором проєкту резолюції був президент Українського конгресового комітету Лев Добрянський, пізніше — посол США на Багамах.
1991–1993 Нульовою, якщо не мінусовою точкою відліку українсько-американських відносин можна вважати промову Президента США Джорджа Буша, виголошену 1 серпня 1991 у Києві, в якій він однозначно висловився за збереження СРСР і підтримку М. Горбачова. В історію ця промова увійшла під назвою Chicken Kyiv («котлета по-київськи»), оскільки в англійській мові слово «chicken» має переносне значення «боягуз». Безпрецедентним для США було те, що відправляючись з Москви до Києва, Джордж Буш показав текст цієї промови радянському керівникові. Для США це був період болісної переоцінки зовнішньополітичних пріоритетів. Державний департамент дотримувався «московоцентричної тенденції», демонстрував фатальне нерозуміння глибинних процесів, що відбувалися на пострадянському просторі. З іншого боку, тверезомислячі політики, зокрема Дік Чейні, Збігнєв Бжезінський, Генрі Кісінджер та інші усвідомлювали необхідність визнання державної незалежності України, встановлення з нею повномасштабних міждержавних відносин. Однак протягом майже всього періоду 1991—1993 рр. ці політики були в меншості. Визнавши Росію єдиною правонаступницею СРСР, США фактично блокували політичні й економічні контакти з Україною.
Отож головною метою зовнішньої політики України на американському напрямі в цей період було здобути від США реальне визнання України як рівноправного партнера. 5—11 травня 1992 р. відбувся перший офіційний робочий візит Президента України Л. Кравчука до США. В ході візиту було підписано низку документів, зокрема політичну декларацію та меморандум про взаєморозуміння між урядами України та США. В політичній декларації вперше було зафіксовано формулу «демократичного партнерства» двох країн. Практика ж тодішніх українсько-американських відносин залишалася на тому ж рівні.
Головним конфронтаційним питанням цього періоду була проблема набуття Україною без'ядерного статусу. У засобах масової інформації США з'явилася серія тенденційних антиукраїнських публікацій. Майже до середини 1993 р. Вашингтон займав жорстку, майже ультимативну позицію щодо України. США наполягали на якомога швидшій ратифікації Договору про обмеження стратегічних та наступальних озброєнь та приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ).
1993–1997
Адміністрація Б. Клінтона, яка прийшла до влади в січні 1993 р., постала перед дилемою: продовжувати політику Буша чи шукати нові підходи до розбудови українсько-американських відносин. Після деяких сумнівів він обрав другий шлях. Важливу роль тут відіграли, насамперед, впливові представники Конгресу США.
У квітні 1993 Держдепартамент виступив із заявою про необхідність і невідкладність «спільного подолання кризи довіри». 9 травня того ж року Київ відвідала делегація на чолі з послом з особливих доручень, спеціальним радником Державного секретаря США із зв'язків з новими незалежними державами С.Телботом. Він заявив про бажання американської сторони розпочати новий етап у відносинах з Україною, підкреслюючи, що не тільки Білий дім, а й уся адміністрація провели інтенсивний перегляд політики США щодо України. Американська сторона запропонувала також розробити і підписати на найвищому рівні українсько-американську Хартію про партнерство, дружбу і співробітництво.
Отже, були закладені серйозні підвалини для надання українсько-американським відносинам принципово нового рівня. Важливим свідченням позитивних зрушень стало схвалення Конгресом США 30 вересня 1993 фінансової допомоги Україні в розмірі $350 млн. 24—25 жовтня 1993 Київ з офіційним візитом відвідав Державний секретар США В. Крістофер. Була, зокрема, досягнута домовленість про те, що США сприятимуть приєднанню України до Генеральної угоди з торгівлі та тарифів (ГАТТ), налагодженню конструктивного співробітництва з МВФ та МБРР. Крістофер запропонував також, щоб Україна залучалася до ініційованої США в рамках НАТО програми «Партнерство заради миру». Однак невдовзі в українсько-американських відносинах знову виникла напруженість. Вона була викликана тим, що Україна, на думку США, непослідовно і не вповному обсязі виконувала зобов'язання, взяті в Лісабоні 23 травня 1992 р. щодо договору про СНО-І.
Важливим кроком на шляху подолання цієї проблеми стала ратифікація 18 листопада 1993 р. Верховною Радою України Договору про СНО-І. Принципове значення для дальшого поліпшення українсько-американських відносин мало підписання Президентами України, США та Росії 14 січня 1994 р. Тристоронньої заяви в Москві. Це був справжній прорив у непростих відносинах, що склалися у трикутнику Україна — США — Росія. У заяві містився історичний пункт про те, що США й Росія готові надати Україні гарантій безпеки. Це дало можливість Україні 3 лютого 1994 р. зняти застереження Верховної Ради від 18 листопада 1993 р.
Ще більш динамічними і визначеними українсько-американські відносини стали після того, як на президентських виборах 1994 р. переміг Л. Кучма. Це стосувалося не тільки політичної сфери, але й, що особливо важливо — економічної співпраці.
Державний візит до США Президента Л. Кучми 19—23 листопада 1994 р. започаткував якісно новий етап міжнародного співробітництва. Основоположним політичним документом нової ери наших взаємин із США стала «Хартія українсько-американського партнерства, дружби і співробітництва»С.П. Галака. Українсько-американська хартія партнерства, дружби і співробітництва 1994// , підписана у Білому домі 22 листопада 1994 р. Президентами Л.Кучмою та Б. Клінтоном. Сторони визнали, що існування вільної, незалежної і суверенної Української держави, її безпека й процвітання мають велике значення для США. 1994 рік завершився урочистим акордом Будапештського саміту ОБСЄ 5-6 грудня, на якому Україна отримала гарантії національної безпеки від США, Великої Британії, Росії, а також Франції та Китаю.
Ставши без'ядерною державою, Україна здобула вагомий міжнародний авторитет і зробила дуже важливий крок на шляху поглиблення партнерських відносин зі США. Політичні контакти двох країн набули ще більшої інтенсивності. Важливими із цього погляду були державний візит Президента США Клінтона до Києва 11-12 травня 1995 р. та робочий візит Л. Кучми до Вашингтона 20—22 лютого 1996 р. Безпрецедентним стало підписання в Києві (всупереч існуючій у США практиці) Спільної заяви президентів України і США від 11 травня 1995 р., в якій з боку США висловлено підтримку процесів демократичних і ринкових перетворень в Україні, її політичного суверенітету, територіальної цілісності.
Увага до пост'ядерної України з боку президентської адміністрації Білла Клінтона вилилася у створення 19 вересня 1996 року США та Україною міждержавної комісії на чолі з відповідно Альбертом Гором та Леонідом Кучмою. Комісія мала у своєму складі чотири комітети, які займалися питаннями зовнішньої політики, безпеки, торгівлі та інвестицій, стабільного економічного співробітництва. У спільній заяві за підсумками Першого пленарного засідання УАМК (Українсько-американської міждержавної комісії) 16 травня 1997 року США визнали Україну як центральноєвропейську державу та підтвердили надані Україні гарантії безпеки.
У той же час між США та Росією було утворено міжурядову комісію Гор — Черномирдін, що являла собою міжвідомчий орган, покликаний налагоджувати конкретні питання двосторонніх взаємин економічного та правового характеру. Порівняння цих двох комісій (міждержавної у випадку України та міжурядової у випадку Росії) свідчило про якісно різний рівень їх роботи та уваги з боку США.
Під час візиту міністра закордонних справ України Геннадія Удовенка до Вашингтону у жовтні 1996 року Україна та США визначили власні відносини як «стратегічне партнерство». І хоч надалі реалії україно-американських відносин не завжди відповідали умовам «стратегічного партнерства», рішення про його започаткування було важливим досягненням обох сторін. Невдовзі Україна посіла третє місце за кількістю виділеної іноземним країнам допомоги від Конгресу США після Ізраїля та Єгипту. Протягом 1990–2001 рр. Україна отримала від США допомоги на суму близько 2 млрд доларів.
Варто зазначити, що така посилена увага до України та зацікавленість у її розвитку з боку Заходу з'явилася не на пустому місці. За рахунок матеріальної допомоги ззовні, інвестицій та позик від Міжнародного Валютного Фонду (МВФ), Світового банку, Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР) та інших західних фінансових інституцій Україна нарешті змогла дещо призупинити розгортання внутрішньої економічної кризи. У 1996 році Верховна Рада України прийняла демократичну Конституцію. Незважаючи на суттєві розбіжності у відносинах з Росією, сторони зуміли налагодити прагматичні відносини. Результатом стало підписання у 1997 році Договору про Чорноморський флот, а також двостороннього політичного договору, в якому Росія нарешті визнала суверенність та териториальну цілісність України. Вдалося поглибити вже існуючі відносини співробітництва із Північноатлантичним альянсом.
Розчарування Заходу (1998–2000) І все ж цих досягнень виявилося недостатньо. З часом бачення геостратегічної важливості місця України на Заході, та особливо у США, почало змінюватися. У американської сторони на зміну самодостатньому сприйняттю потенційного впливу, який Україна могла б справляти на забезпечення безпеки в регіоні, прийшло усвідомлення того, що без внутрішнього зміцнення держави її потенціал не можна буде використати. Проте попередні тривалі розмови про «ключову роль України» дали привід українським урядовцям вважати, що до євроатлантичної спільноти можна повноправно долучитися виключно за рахунок власного геостратегічного розташування, не прикладаючи особливих зусиль для внутрішнього розвитку. Але, як з'ясувалося, наскільки ефективною не була б часом українська зовнішня політика, вона виявилася неспроможною компенсувати усі внутрішні негаразди в країні.
Тривалий час вкладаючи значні кошти в реформування свого «стратегічного партнера», США були роздратовані тим, що позитивні зрушення відбувалися занадто повільно. Можливість більш-менш рівноправного «стратегічного партнерства» між двома державами у майбутньому, яке б виправдало свою гучну назву, почала піддаватися сумніву. Якщо у 1994–1996 рр. Україну розглядали в США як досить перспективного партнера, що тимчасово перебуває у скруті, то тепер почало створюватися враження негативізму, що межувало з відштовхуванням.