Тядо́, Садо́ (, тядо: садо: «шлях чаю») або Тяною́ (, тяною:, «чайний окріп») — система правил приготування зеленого чаю і чаювання в Японії. Оформилася у XIV столітті, у період Муроматі. Розвинулась як окремий вид мистецтва з другої половини XVII століття. Поширена серед різних верств населення з XVIII століття. Відома у Західному світі як Чайна церемонія.
Історія Японський архіпелаг розташований на сході зони лаврових лісів і чай як складова рослина цієї зони міг зростати на його території, однак жодних ознак поширення чаю в Японії природним шляхом в минулому не зафіксовано. Знання ж про техніку вирощування, обробки та приготування чаю потрапили до архіпелагу лише у IX столітті з Китаю, на початку періоду Хей'ан. Припускають, що культура чаювання з'явилася у Японії після 804 року, коли буддистські ченці Кукай і Сайтьо повернулися зі стажування у китайській імперії Тан на батьківщину. Поштовхом до розвитку цієї культури стала діяльність монаха Ейтю., який після 30-річного перебування у Китаї поширював серед аристократів і духовенства двору Імператора Саґи заморський звичай розпиття чаю. Наприкінці IX століття мода на чаювання зникла, проте у буддистських монастирях столиці залишилась практика поїти ченців чаєм під час нічних (всенічних) молебнів і служінь як антиснодійним. З цією метою чай вирощували на маленьких чайних садах цих монастирів, а також садах Імператорського палацу.
Тогочасний чай у Китаї і Японії називали «кубиковим», дантя. Виготовлявся з пропарених листків чаю, розтовчених у ступі і спресованих у формі кульок або кубиків. Використовувався як ароматна приправа.. Під час приготування напою чайний кубик розкришували і заварювали в окропі. Проте у другій половині X століття китайці перейшли від «кубикового» до «порошкового» чаю.. Про цей вид чаю згадував у своєму щоденнику японський монах Дзьодзін, який у 1072 році стажувався у китайській імперії Сун. Монах вживав чайний напій як ліки, але повідомляв, що китайці п'ють його як воду і, зазвичай, подають гостям参天台五薹山記: 校本並に研究 / 林文雄著. 東京: 風間書房, 1978.. Популяризацію нового «порошкового» чаю в Японії здійснив дзенівський чернець Ейсай, який у 1168 і 1191 роках перебував на навчанні у Китаї. У трактаті «Записи про лікування чаюванням», який було піднесено сьоґуну Мінамото но Санетомо, він так само наголошував на лікувальних властивостях чайного напою ） / , 2000..
Культура вирощування чаю в Японії також пов'язана з діяльністю Ейсая. Перший якісний японський чай було отримано із привезених ним китайських зерен, які він передав ченцю Мьое, настоятелю столичного монастиря Кодзандзі у місцевості ТоґанооМьое заклав чайний сад у маєтку Удзі, володінні аристократичного роду Коное. Від цього саду веде свій початок сучасні чайні плантації Удзі.. Цей чай отримав назву тоґанооського, або «справжнього», хонтя. і протиставлявся «несправжньому», хітя., який вирощували в інших районах країни. У XIII столітті, у період Камакура, вирощування чаю прижилося у сільській місцевості, так що у XIV столітті влада впровадила особливий податок на селян — «чайовий». Поширення чайної культури сприяло появі чайних турнірів, тотя., на яких учасники дегустували чаї різних виробників та змагалися у визначенні «справжнього» і «несправжнього» чаю. Ці азартні турніри були популярними у середовищі заможних верств населення: аристократії, частини самурайства та купців.
Етикет чайної церемонії закладався працями таких ченців, як Іккю Содзюн (1394–1481), — наставник храму Дайтокудзі у Кіото. Один з його учнів Мурата Дзюко (1422–1502) заклав основи чайної традиції завдяки сьоґунові Ісіміцу з роду Асікаґа (1435–1490).
Патріархом сучасної чайної церемонії, яка відома широко в Японії і за кордоном, став сакайський купець Сен но Рікю (1522–1591).
Принципи чайної церемонії
Класичне чайне дійство як процес регулюється чотирма принципами: гармонія (Ва), шанування (Кей), чистота (Сей), спокій (Дзяку), які називають «чотирма шляхетними істинами» шляху чаю,Игнатович А. Н. Чайное действо. — М.: Русское феноменологическое общество, 1997. за аналогією з «чотирма шляхетними істинами» буддизму, підкреслюючи їхнє найважливіше значення для чайної церемонії.
«Гармонія» передбачає внутрішню єдність між учасниками чаювання, коли перестають відчуватися відмінності між «гостями» («головним гостем» та іншими «гостями») і між «гостями» і «господарем» — всі присутні стають якимось внутрішнім однорідним цілим. Душевний стан учасників церемонії повинен бути співзвучним атмосфері, яка панує в чайній кімнаті.
«Шанування» — у ньому проглядаються два рівні. Перший рівень — загальнокультурний. Учасник чаювання повинен з повагою ставитися до присутніх в чайній кімнаті, до свого настрою, до дійства, до навколишніх речей. Другий рівень — буддистський. Приклад такого шанування можна побачити у ставленні до оточення Бодхісаттви Садапарібхути (Ніколи Не зневажати), персонажа Сутри про Квітку Лотоса Чудової Дхарми. Садапарібхута ставився з повагою навіть до останнього негідника, оскільки знав, що справжня природа будь-якої живої істоти — «природа Будди». З такою ж повагою повинен ставитися учасник церемонії до чайного дійства.
«Чистота» — брати участь у чайній церемонії можна тільки з чистим серцем і помислами, без будь-яких корисливих намірів. Чистота ототожнюється з добром. Звільнення від нечистот асоціювалося з набуттям заступництва богів і, отже, зі здоров'ям і отриманням всіляких благ. Проходження учасників чайного дійства по «росяній землі», ополіскування рота й обмивання рук перед входом в чайну кімнату повторює церемонію очищення водою рук і рота перед входом в синтоїстське святилище. У саду біля чайного будиночка споруджувався туалет, який не використовувався за призначенням, а символізував очищеність як прилеглої до будиночка території, так і внутрішніх його приміщень.
«Спокій» — неодмінною умовою участі в чайній церемонії є спокійний стан духу як «господаря», так і «гостей». З повним спокоєм, тобто без хвилювання чи роздратування, учасники чаювання повинні ставитися до ритуалу та використовуваного начиння. Ці вимоги являють собою всього лише зовнішні вираження дотримання цього принципу. Він має глибинний буддистський пласт, який відкривається в процесі чайного дійства. Отже, стан повного спокою знаходиться учасником чаювання тоді, коли він осягає справжню сутність буття, його порожнечу, і чайне дійство як раз і є засобом досягнення цього спокою. Участь у чайній церемонії означає сходження за рівнями спокою — від відносного (спокій думок, рухів, погляду на оточення) до абсолютного.
«Гармонія», «шанування», «чистота» і «спокій» є різними сторонами єдиного цілого, тому всі чотири категорії взаємозалежні, тому недотримання будь-якого принципу робить чаювання неповноцінним. Відчуття учасника чайної церемонії вабі, проведеної відповідно до основоположних установок такого роду дійства, передається знаменитою фразою «єдина зустріч у житті (Ітіго-ітіе)».
Класичними вважаються міркування про «єдине чаювання в житті» Ші Наосуке в трактаті «Збірник про єдине чаювання». У цьому творі докладно розглядається настрій господаря і гостя з початку і до кінця чайного зібрання. Навіть якщо зібрання з тим самим господарем і з тими ж гостями повторювати неодноразово, зібрання, у якому беруть участь сьогодні ці особи, не буде таким же вдруге. Це дійсно єдине зібрання. Господар направляє своє серце на десять тисяч справ, повністю вичерпує свою щирість і щирість, щоб не було ні найменшої грубості стосовно гостей. Гості ж знають, що зустрітися з господарем на такому зібранні ще раз важко і тому повинні обмінятися з ним щирістю. Вищий сенс «єдиного зібрання у житті» полягає саме в тому, щоб ні господар, ні гості в жодному разі не пили навіть ковтка чаю зі зверхністю до цього дійства. Всі учасники цього чаювання спілкуються безпосередньо через серце. Саме під час «єдиного зібрання» учасники звільняються від уподобань до всього зовнішнього, «до тимчасових імен», і відкривають у собі «природу Будди», того, що свого часу дає імпульс до прояву в звичайному житті всіх прихованих фізичних і духовних сил, а також відчуття безмежного щастя.
Чайна церемонія Чайна церемонія — складна і досить багатопланова дія, що реалізовується перш за все через ритуал. Своєю чергою проходження ритуалу вимагає відповідного душевного настрою і, так би мовити, матеріального забезпечення. Тільки за таких умов можливе досягнення мети чайної церемонії — розуміння учасниками «смаку дзен і смаку чаю».
Організація чайного дійства починається із запрошення гостей. Основним принципом цього першого акту, а за ним і всіх інших, є задоволення бажань інших, навіть за рахунок власних почуттів і симпатій. Це правило базується в першу чергу на шануванні. Улаштовувач чайної церемонії повинен ретельно обміркувати список запрошених гостей, кількість яких у стандартній церемонії становить п'ять осіб. Особлива увага приділяється вибору головного гостя (секаку). Це повинна бути шанована людина, яка добре знає ритуал, адже саме вона починає всі ритуальні дії, які належить виконати гостям. Особа, яку господар вирішив запросити як головного гостя, сповіщається за тиждень або ж раніше.
Після переговорів з головним гостем і узгодженням списку інших учасників церемонії господар направляє письмові запрошення іншим потенційним учасникам дійства. У листах вказується час і місце проведення чаювання, його вид, перераховуються всі запрошені особи. Отримавши листа, ця особа має якомога швидше дати відповідь господареві.Афанасьев Б. Чайная церемония: Как это делается в Японии//Стиль жизни. — 2005. — № 3: Прилож. к газете «Бизнес». — C. 123—126
Для церемонії гості готують відповідний одяг. Гості приносять з собою складені аркуші паперу, свого роду серветки, які кладуть за одворот кімоно, дві шовкові хустки — велику і маленьку, а також загострену паличку (куромодзі). За допомогою куромодзі беруть деякі види солодощів, що подають після закусок.
За багатовікову історію чайної церемонії устоялося і здобуло канонічні форми сім типів чаювань: «Чайне дійство на світанку» (анацукі-но тядзі). «Чайне дійство вранці» (аса-но тядзі). «Чайне дійство опівдні» (сеґо-но тядзі). «Чайне дійство вночі» (ебанасі-но тядзі). «Чайне дійство з ласощами» (касі-но тядзі). «Чайне дійство поза (певного) часу» (Фудзі-но тядзі). «Чайне дійство (влаштовується для тих, хто) прийшов після (основного чаювання)» (атомі-но тядзі).
Еталонною вважається чайна церемонія, яка влаштовується в середині дня, що збігається з часом обіду. Чайне дійство є довготривалим (близько чотирьох годин) і складним за ритуалом, що складається з трьох видів: прийняття їжі, пиття «густого чаю» і пиття «рідкого чаю». Центральним є пиття «густого чаю». Важливим також є суворе виконання всіх без винятку ритуальних дій.
Чайне дійство починається зі збору гостей у спеціальному приміщенні, яке називається матіа. Тоді ж набуває чинності комплекс правил, який чітко регламентує поведінку гостей. У чайній церемонії ролі розподіляються між двома сторонами — господарем і гостями. Формально господар — організатор, диригент чаювання. Гості — ведені, підкоряються вказівкам господаря. Проте протягом усього чайного дійства господар виконує по суті роль слуги: він вітає гостей на початку церемонії, виносить в чайну кімнату начиння, готує напій, підносить його гостям, після закінчення церемонії забирає начиння, проводжає гостей. Зрештою, сам господар не п'є чай, а лише готує і пропонує його гостям.Степанова Н. Чайна церемонія //Біологія. — 2007. — № 31. — C. 32-35
Різновиди японського чаю