Ви́дра річкова́ (європейська, звичайна), заст. видни́хаВидни́ха / Російсько-українські словникиУкраїнська загальна енциклопедіяУкраїнська Мала ЕнциклопедіяШарлемань, М. Lutra lutra — Видниха або Видра Ссавці. — Плазуни. — Земноводяні // Шарлемань М., Татарко К. / (Словник зоол. номенкл.; Ч. 2). Назви хребетних тварин. — Київ : Держ. вид-во України, 1927. — С. 21. (Lutra lutra) — вид видри, широко розповсюджений у Європі, Азії й Північно-Західній Африці, куниця, пристосована до водного життя, один з найкращих плавців серед наземних хижаків. Серед ссавців видра — найбільший річковий хижак України, є вінцем водного харчового ланцюга.
Мешкає на Землі вже близько 5 мільйонів років, але в багатьох країнах — зникома і суворо охоронювана тварина, їй потрібні чисті води з природно зарослими прибережними ділянками.
Оскільки видра дуже чутлива до забруднення власного біотопу, вона є хорошим показником стану довкілля. Завдяки своїй грайливій та примхливій поведінці, цей звір є улюбленцем глядачів.
Морфологічні ознаки
Тіло (довжиною 55–90 см, важить 6–12 кг) гнучке, видовжене, голова плеската з тупою мордою на якій наявні довгі вуса, що є важливим органом чуття в каламутній воді, кінцівки у видри короткі; пальці на задніх лапах з'єднані шкірястими перетинками. Завдовжки тулуб самців становить 60–90 см, самиць — 55–70 см, маса відповідно: 6–12 та 3–6 кг. Заввишки в плечах видри сягають приблизно 25–30 сантиметрів. Має довгий 25–55 см круглий приплюснутий і м'язистий у поперечному перерізі хвіст, що становить приблизно третину або навіть більше від довжини тулуба, тож доросла видра може сягати в довжину від 80 до 140 сантиметрів. Хвіст слугує для керування та утримання нею рівноваги у воді. Тварина вкрита щільним та коротким хутром коричневого відтінку (мокра видра — майже чорна). Всього від втрати тепла видру захищає від 80 до 100 мільйонів волосин; це від 60 000 до 80 000 волосин на квадратний сантиметрR. A. Kuhn, H. Ansorge, Godynicki, S. et al. Acta Theriol (2010) 55: 211. doi:10.4098/j.at.0001-7051.014.2009. Хутро складається з двох шарів: густого підшерстку (короткі, дуже щільні волосини) та довших остевих волосин.
Завдяки незвичайному улаштуванню шерсті, хутро видри забезпечує особливо дієвий захист від холоду та вологи: волосинки переплітаються між собою, як блискавка, надзвичайно маленькими, сплутаними клинами та борознами. Зрештою утворюється дуже щільна хутряна сітка, яка утримує повітряні бульбашки що не пропускають тепло, але водночас вона відштовхує воду. Отож, шкіра видри залишається сухою, а тіло теплим, хоча, на відміну від дельфінів, китів, білих ведмедів чи морських левів, вона не має товстого утеплювального шару жиру. З віком горло і передня частина шиї стають білуватими.
Анатомія
Довжина черепа дорослих видр становить від 10,6 до 12,4 см. Найбільша вилична ширина (між виличними дугами) складає 6,6–8,15 см, а ширина мозкового черепа — 4,6–5,6 см. Висота черепа (без урахування сагітального гребеня) варіюється від 3,25 до 3,8 см. Довжина верхнього зубного ряду (від ікла до заднього моляра) становить 3,25–3,95 см, а нижнього — 3,85–4,8 см. Зубна
формула дорослих тварин: (3.1.4.1 / 3.1.3.2) × 2 = 36, Тобто по три різці, одному іклу, чотири премоляри (передкутні) та один моляр (кутній) у кожній половині верхньої щелепи, а також по три різці, одному іклу, три премоляри та два моляри в кожній половині нижньої щелепи.
Найбільші середні розміри верхніх хижих зубів (тобто останнього премоляра верхньої щелепи), виміряні у семи тварин, становлять: завдовжки — 10,9 мм, завширшки — 8,0 мм, довжина зовнішнього ріжучого леза — 5,8 мм, внутрішнього — 6,3 мм. Для нижнього хижого зуба (першого моляра нижньої щелепи) ці показники сягають 12,5 мм завдовжки та 5,6 мм завширшки, а довжина зовнішнього ріжучого леза — 5,3 мм. Сила укусу видри оцінюється у 148 Н (ньютонів) для ікол та 216 Н для молярів.
Поширення і місця оселення
Видру можна зустріти майже по всій Європі. Вона відсутня лише в Ісландії та на островах Середземномор'я. В Азії вони поширені на північ до Північного полярного кола і на кілька кілометрів далі. Однак тут видра уникає центральноазійських степів і пустель. Вони також трапляються в Японії, аж до Зондських островів та західній частини Північної Африки (Марокко та Алжир). У горах видри зустрічаються на висотах до 2500 метрів і вище.
В Україні здебільшого водиться в річках Полісся та Лісостепу. Зрідка зустрічається і в степовій зоні. Гірськими річками Карпат видра підіймається досить високо в гори. Загалом видра присутня майже на всій території України, за винятком Кримського півострова. Починаючи з кінця 1980-х років, відбулося помітне розширення ареалу — південна межа мешкання видри змістилася вглиб степу. Вона успішно освоїла мережі малих степових річок, каналів та водосховищ (зокрема, в басейні Південного Бугу). Якщо на початку 1960-х років в Україні налічувалося лише близько 1,6 тисячі особин, то на початку XXI сторіччя (за даними досліджень) їхня кількість перевищила 10–13 тисяч.
Місця оселення — річки, озера, стариці, ставки. У воді видра вправно плаває і пірнає. Веде переважно нічний спосіб життя, а вдень здебільшого спить у норі. Вхід у нору розташований нижче рівня води. Завдовжки нора — 1,5-2 м, у поперечнику — близько 20 см. Гніздовище (завширшки 20-50 см і заввишки 25-60 см) розташоване ближче до землі (куди під час літніх розливів не потрапляє вода), зазвичай, воно устелено травою, а згори має отвір для провітрювання. Туди веде хід, що круто підіймається догори. Є у видри також і тимчасові сховища — підмиті водою береги, купи хмизу (очерету) або корчі, повалені дуплисті дерева тощо. Взимку видра шукає незамерзлі місця на річках, а за їхньої відсутності чи під час появи ще тонкої суцільної криги, робить у ній ополонки — продухи.
Надає перевагу мілководним річкам із зарослими берегами та заплавами. Мисливські угіддя однієї видри влітку становлять ділянку річки завдовжки від 2 до 18 км і приблизно на 100 м углиб прибережної зони, хоча найчастіше видри обирають мілководні ділянки завглибшки до 3 м. Зменшення таких місць існування та полювання, призвело до зникнення видри в деяких місцевостях або вона стала там надзвичайно рідкісною. Видр також можна зустріти у солоних водах узбережжя.
Тварина видає свою присутність добре прихованими виходами на берег. Вздовж час від часу витовчених видрами стежок, можна знайти їхній послід, знаки виділень і залишки здобичі. На багнистій землі чи снігу видно не лише відбитки лап видри, а й смугу від хвоста.
Особливості поведінки
Верхівковий хижак — видра веде переважно сутінково-нічний спосіб життя, але загалом для цих тварин не існує єдиних звичок: залежно від середовища (довкілля, загрози) та особистих вподобань, видри пристосовують свою поведінку, щоб вижити якомога краще. Тварини можуть плавати від семи до восьми годин поспіль, із середньою швидкістю 1,5–2 кілометри на годину. Вони здатні бути діяльними вночі та вдень. Відпочиваючи на березі, вони швидко пересуваються у воді під час своєї активності. Як зазначено вище, видри добре плавають та пірнають і вони можуть перебувати під водою до восьми хвилин, якщо їх не турбувати. Під час плавання голова і шия виступають із води, тоді як решта тіла переважно залишається зануреною. Мешкає видра в норі з 1–2 входами, що розташовані під водою і над нею; часто обживає старі ондатрові та боброві житла, адже гребти землю короткими передніми лапами з тонкими п'ястями, справа марудна. Живиться переважно рибою, водночас вона здебільшого полює на дрібні види риб, серед яких зазвичай повільні та ослаблені. Отож видри мають велике значення для підтримки здоров'я рибних запасів. Полює і на водоплавних птахів та мишоподібних гризунів, зокрема водяних полівок. Спіймавши здобич, виносить її влітку на берег, а взимку на лід. Видри здатні перемагати та вбивати здобич, значно більшу за себе, а іноді й вполювати великих водоплавних птахів, як-от гуска сіра та інших.
Взагалі видра їсть те, що може зловити найлегше. Зазвичай вони полюють у воді та вночі. Здобиччю видр також стають: лиски, качки, мартини, ондатри, молоді чи ослаблені нутрії, кролики, равлики, жаби, раки та комахи, іноді вона також їсть падаль і вживає мідії.
Хоча давно вважалося, що вони полюють лише за допомогою зору та дотику, згодом були знайдені докази, що вони можуть відчувати запахи і під водою.
Парування у видри найчастіше припадає на лютий — березень, проте це не обмежено суворою порою і може тривати впродовж усього року. Через здатність зародка на певний час завмирати в розвитку, терміни появи потомства часто зсуваються (самиця «чекає» на кращі умови: велика кількість риби, хороша погода тощо). Хоча зазвичай малята з'являються на світ у травні, нерідко самиця приводить виводок наприкінці літа чи навіть восени.
Новонароджені пуховички є сліпими й цілком безпорадними, важать усього 80–100 грамів і лише зрідка перевищують 15 сантиметрів завдовжки. Протягом перших місяців вони майже безвилазно сидять у гнізді, і лише у тримісячному віці мати вперше виводить молодняк до води на перші уроки полювання. За 6 тижнів вони вже починають виходити з лігва, а перші спроби плавати роблять з шостого тижня життя. Малята смокчуть молоко від 8 до 14 тижнів; однак зазвичай вони залишаються поруч із матір’ю протягом чотирнадцяти місяців. У цей час вони навчаються полювати самостійно. Статевої зрілості досягає у 2...3-річному віці, живе 12—15 років.
Видри можуть видавати цілий набір різних звуків і гуків (писк, свист, бурчання, шипіння, пирхання, гарчання та вереск) під час вирощування малят, впродовж гри молодих тварин і сутичок за ділянку.
Видра ляклива та обережна, веде прихований спосіб життя, водночас допитлива (особливо молоді особини), має грайливу вдачу. З ігор видра надає перевагу перекиданням через голову, ковзанню на животі багнюкою чи по льоду та снігу, а також грі у воді.
Ворогами видри є вовк, рись, орлан-білохвіст і бездомні собаки. Однак саме менш досвідчені молоді тварини стають їхніми жертвами. Особливо біля лігва малят, видра також захищає свою територію від бобрів.
Знищення середовища існування та забруднення води, нестача поживи, жвавий дорожній рух і рибальські пастки — основні причини, чому видри не живуть довго.
Загроза зникнення та розвиток
МСОП класифікує видру загалом як «близьку до зникнення» (NT), оскільки кількість тварин постійно зменшується через втрату середовища існування та пов'язану з цим роздробленість, наприклад, поширення поселень і сільськогосподарських земель або використання відповідних вод для людського дозвілля (водні мотоцикли тощо). Крім того, небезпека є від дорожнього руху, низької якості води та надмірного вилову риби.
На нашому континенті європейська видра також опинилася під загрозою зникнення, а в кількох західноєвропейських країнах та у своїх звичних середовищах існування, вона й геть вимерла. Нині в багатьох регіонах докладають чимало зусиль, аби повернути звіра у дику природу й допомогти йому знову розселитися.
Видра тривалий час мала поганий поголос. Її вважали вбивцею ягнят, і стверджували, що тварина затягувала мисливських собак під воду і топила їх там. У середньовіччі полювання на видру вважалося корисним і «приємним» заняттям. У XIX та на початку XX століття полювання на цей вид куниці посилилося, особливо через те, що шкури видр часто використовували як хутро для виготовлення капелюхів, хутряних шапок, комірів і шуб.
Для полювання на річкових видр в Англії була виведена особлива порода гончих псів — оттерхаунд.
Наприкінці XIX століття полювання на нібито рибного хижака у Швейцарії навіть заохочувалося винагородами від кантонів і федерального уряду. Те саме стосувалося і Німеччини. У Швейцарії останній слід видри було знайдено 1989 року на Невшательському озері. Проєкти з повторного розведення ще перебувають на стадії уточнення.
Популяція у Франції оцінювалася щонайменше у 2000 особин на початку 2000-х років, переважно в регіонах Бретані, вздовж Атлантичного узбережжя (наприклад, у лагуні Уртен) та у Центральному масиві.