Украї́нська шля́хта, також рýська шля́хта — вищий суспільно-політичний, привілейований та провідний соціальний стан, котрий є аристократією в Русі-Україні, Королівстві Русі, Великому князівстві Литовському, Руському та Жемайтійському, Речі Посполитій, Козацькій державі та інших державних утвореннях на теренах України.

Витоки шляхти

Впродовж століть вітчизняна суспільно-політична еліта незмінно мала військове походження. «Люди війни» старожитної Русі та козацької України, у нескінченних походах та битвах, повсякчасно доводили своє природне право перебувати на чолі народу та його державної організації. В руському суспільстві середньовічної та ранньомодерної доби привілейоване становище в суспільстві безпосередньо залежало від виконання військових обов'язків. Відповідно, особа, що мала належні здібності та опанувала військове мистецтво, мала всі шанси здобути собі високий соціальний статус.

Це відрізняло тогочасні українські еліти від більшості інших країн Європи де, якщо і відбувалися зміни еліт, то зовсім не в напрямі більшої мілітаризації. У тогочасній Європі в конкуренцію зі старою аристократичною верхівкою вступила еліта, що мала передусім економічне походження, — буржуазія, яка виросла з купецтва та міського патриціату.

Маючи, за різними підрахунками, від 5 до 12 млн мешканців та займаючи, в період свого розквіту близько 800 тисяч км² території (половина з них була у межах сучасної України), Русь була найбільшим державним утворенням середньовічної Європи. Найвище місце у суспільній ієрархії Руської держави посідали князі. Княжі воїни, старші й молодші дружинники утворювали клас вищої знаті, що їх ще називали — мужами. Велику вагу мали також купці, особливо ті, що займались міжнародною торгівлею. З дозволу князів вони мали власні дружини та організовували не тільки торгові, але й військові походи. Походи відбувались як на Чорне море — Крим та Константинополь, так й на Каспійське море, у Болгарію, на Кавказ та в інші регіони.

На структуру князівської дружини мали вплив як скандинавські та грецько-болгарські, так і місцеві давньоукраїнські зразки побудови структури. Старші дружинники на Русі називалися боярами. Це слово, скоріш за все, прийшло від тюрків-болгар, у яких найвищий військовий ранг «боїл» (боляр) відповідав візантійському званню — патрикій. Молодшого дружинника називали — гридь.

В після-київські часи в українській традиції боярами називали як вільних так і невільних людей (частіше військових) — найближче оточення князя. Різниця між ними полягала в тому, що вільний боярин міг завжди порвати стосунки з князем й перейти до іншого. Але покинути князя в біді чи під час війни, й перейти до іншого вважалось безчестям.

У ХІІ — ХІІІ століттях дедалі частіше князі поступались частиною своїх повноважень на управління підвладних земель й віддавали їх своїм представникам (в основному — боярам). Так поступово сформувався незалежний від князя прошарок незалежних земельних бояр, які могли самі диктувати свою волю князям.

Незважаючи на існування такого історичного поняття — як Галицько-Волинська держава, структура та відносини в середині верхівки цих князівств були відмінними. Як відзначають дослідники, галицькі бояри були найбільш впливовими, багатими та незалежними з усіх руських князівств. З одного боку це пов'язано з тим, що галицька аристократія формувалась з місцевої племінної знаті, й перші Рюриковичі, коли прийшли в Галичину й зіштовхнулися з сильною місцевою знаттю лише взяли її до себе на службу. З іншого боку, завдяки відносно стабільному правлінню Ростиславовичів протягом чотирьох поколінь, бояри доволі зміцніли. Згодом, вони мали можливість утримувати власні бойові дружини з дрібніших феодалів. Така незалежність призводила до того, що часто бояри поставали проти князів не тільки власними силами. Так, коли згасла династія Галицьких князів, у 1340-х роках місцеві бояри під проводом Дмитра Дедька, взяли владу в свої руки. Але ті ж самі бояри запрошували на допомогу сусідів з Польщі та Угорщини, що згодом призвело до занепаду Галицького князівства та загарбання його іншими державами.

Волинські бояри — традиційний для українських князівств штиб бояр. Більшість з них походила з князівської дружини та дуже залежали від волі князя. Ці бояри отримували земельні володіння та права від князя, тому й служили йому та підтримували. Крім того, саме волинські князі об'єднали ці два князівства у єдину державу.

Однак 1387 року окуповане Королівство Русі увійшло до складу коронних земель Польщі, а Закарпаттям володіли угорці.

Формування шляхти

Наприкінці XIV століття майже вся територія України увійшла до складу Литовсько-Руської держави. Влада Великого князя Литовського встановлювалась в українських князівствах доволі мирно. Частково, завдяки угодам з місцевою знаттю, частково — через укладання шлюбів, менше — шляхом завоювань. В усіх випадках приєднання до Литовської держави відбувалось на принципах «старовини не рушаємо», тобто — не порушення старих традицій, відносин та законів. Перехід влади від Рюриковичів до Гедиміновичів був номінальним. Литовська адміністрація користувалась «руською мовою» та «Руською правдою», а місцева аристократія стала частиною правлячого класу нової держави.

Наділяти підлеглих землею та привілеями Великий князь Литовський міг: за вислугу до ласки (тимчасовий бенефіцій), за доживотну вислугу (пожиттєвий бенефіцій) або у вислужену отчину (феод або алод). Роздавалися й державні посади. Наприкінці XIV століття Великий князь почав перетасовувати призначення, щоб усунути систему удільних князів. Нащадки князівських родів, що були переміщені, називались княжатами-повітниками.

Таким чином, в Україні відбувається розшарування між військовою челяддю і «шевальє» (військовою верхівкою). Також боярин відрізнявся від бояра. В українських землях «бояринами» стали називати людей, що належать бояру. Слуги панцерні — боярини становили на Київщині майже третину сільського населення. Вони були під особливим захистом закону, але вважались челяддю.

Вільні «шевальє» одержують назву «шляхта». Цей термін прийшов скоріш за все з Чехії, через Польщу та Галичину — від німецького das Geschlecht — рід, покоління. Спочатку в литовсько-руському середовищі слово «пан» означало тільки членів великокнязівської ради і тих шляхтичів, які виступили у військовий похід із власними корогвами, а не в загальному ополченні. Пізніше воно поширилось на всю шляхту і стало формою звертання.

В Україні, що входила до складу Великого князівства Литовського, основою шляхти стали 20-30 княжих та магнатських родів, в основному нащадків династій Рюриковичів та Гедиміновичів. До найбагатших та найзначніших домів належали: Острозькі, Сангушки, Чорторийські, Збаразькі, Вишневецькі, Заславські, Четвертинські, Корецькі, Гольшанські-Дубровицькі та інші. Саме представники цих родин займали переважну більшість високих посад у Литовській державі.

Наступна верства шляхти, що налічувала кількасот родин в Україні походила, частково від боярства Київської доби, частково від представників місцевої адміністрації. Вони мали маєтки по 10-15 сіл та впливали на місцеве правління. Привілеї більшості знаті, що формувала суспільний стан шляхти, випливала з військової служби Великому князю. Тисячі родин, в тому числі вихідці з селян та міщан, отримували статус шляхтича відбуваючи військову службу у походах, охороні замків, кордонів, знаходячись у збройних загонах князів та магнатів. Нерідко вони мали дуже маленькі наділи землі. Особливо це стосувалось Галичини. Серед дрібної шляхти найбільш відомі роди — Бачинські, Кульчицькі, Крушельницькі, Голинські, Грабовецькі, Яворські, Чайковські, Витвицькі, Терлецькі, Хлопецькі, та інші.

Градація та права шляхти

Тим часом, після шлюбу Великого князя Ягайла з польською королевою Ядвігою 1385 року була укладена Кревська унія. Українські землі, окрім Галичини та Закарпаття, залишились у складі Литовського князівства. Ті українські князі, які залишились на власних отчинах з кінця XIV ст. називались головними княжатами.

Однак, поступово литовська адміністративна та правова система починає будуватися на зразок польської. Воєвода призначався тільки за згодою шляхти, а то й з місцевого середовища. Помічником воєводи і комендантом воєводського замку був каштелян, який правив також центральним повітом воєводства. В центральному апараті були — канцлер, підканцлер, підскарбій (міністр фінансів), гетьман коронний (командувач військами), гетьман польний чи наказний (заступник, виконувач обов'язків гетьмана), підкоморій (відповідав за порядок в замку, пізніше — розбирав конфлікти між шляхтою), маршалок земський (відповідав за роботу Ради панства і сейму), маршалок дворний (начальник служби із шляхти при дворі) та ін. Пізніше всі ці посади могли бути й просто почесними званнями, оскільки в Польщі, Литві та Україні не було окремих дворянських титулів. У провінції в повітах правили старости, які мали право готуватись за державний кошт.

Відповідно до польських законів, шляхта мала право на власність, звільнялась від різноманітних повинностей та мала судову владу над селянами. Згідно з Кошицьким привілеєм 1374 року шляхта отримала виключне право займати посади воєвод, каштелянів, суддів, підкоморіїв та інш. «Віра» за вбивство шляхтича становила 60 гривень, за лицаря рядового — 30 гривень, лицаря останньої категорії — 15 гривень. Кожен шляхетський рід повинен був мати свій герб. Дрібна шляхта була відносно відкритим суспільним станом, який поповнювався за рахунок неаристократичного елементу з князівського та магнатського ополчення та військових формувань під час численних бойових дій.

Попри великі соціально-економічні відмінності та конфлікти, що мали місце між різними верствами шляхти, в цілому серед них розвивалось відчуття приналежності до одного стану. Обдарована привілеями у 1387, 1413, 1430, 1434 роках польська (а згодом польсько-литовська) шляхта була однією з найбільш захищених шляхетських верств тогочасної Європи. Вільність, рівність, незалежність — ці шляхетські гасла сприймались як вроджені чесноти шляхтича. Навіть бідні шляхтичі, що були слугами у великих панів мали «гонор» та дистанціювались від «бидла» — селян та міщан. Через право обирати королів, кожний шляхтич вважав себе рівним до нього, тримав за «пана-брата» і завжди пам'ятали про право на рокош. Кожен з шляхтичів, що засідав на сеймі, мав за собою право вето.

На відміну від Польщі — шляхетської республіки, всевладдя шляхти в Литві не було. Литовський Великий князь міг переміщати інших князів із володіння на володіння. У 1390-х роках князь Вітовт закріпив цей стан речей та провів ряд реформ. Так, Федір Любартович маєток за маєтком був позбавлений своїх багатих володінь на Волині. Новгород-Сіверське князівство було забране у Володимира Ольгердовича, а Федір Коріятович Подільський був звинувачений у непокорі та вимушений був тікати у вигнання. На місце удільних непокірних князів Вітовт призначав шляхтичів, чи нетитулованих бояр, що володіли землями «з ласки великого князя». Зміни торкнулися й дрібних бояр. Щоб зберегти свої землі, вони повинні були відбувати військову службу.

Така політика викликала серед литовської та української знаті велике невдоволення, яке ставало загрозливим. Зважаючи на це, 1413 р. у Городні Ягайло домовився з Вітовтом дарувати литовсько-українським боярам-католикам такі ж широкі права, які мала польська шляхта. Відповідно до Городельської унії 47 родин польської шляхти надали такому ж числу литовських, українських та білоруських боярських родів свої герби. Проте таке зближення польської та литовсько-української знаті посилило розрив між католицькою та православною знаттю ВКЛ. Поділ на католиків та православних, що започаткувався Кревською унією, посилився суспільними й політичними привілеями католиків.

Боротьба за права