Українці в Китаї — українці, які проживають на землях сучасного Китаю.
Історія
Домонгольські часи
Контакти між людністю з земель сучасних України і Китаю відбувалися з доісторичних часів, у зв'язку з тим, що ці землі входили до території Великого Степу і брали участь у більшості значних міграцій людей і державному житті цих земель, зокрема у рамках життєдіяльності союзів степових племен, відомих в сучасних історичних джерелах під назвами Велика Скіфія, Велика Сарматія та Велика Гуннія.
Доба Великого Війська Степового
Перші згадки про українців у Китаї, вихідців з земель України-Руси відносяться до часів імперії Великого Війська Степового, державного утворення на землях Великого Степу, до складу якого входили землі як сучасної України так і Китаю. Основну частину цих людей складали руські купці у складі купецьких караванів, руські люди у складі ханських посольств, а також воїни у складі князівських дружин, які служили у складі військових залог Великого Війська Степового на землях сучасного Китаю.
У часи Російської імперії (монголів, ойратів, калмиків) на землях сучасної Східної України були зокрема оселено невелику кількість вихідців в Джунгарії — держави, землі якої включено до складу сучасних Росії, Казахстану і Китаю.
Виникнення українських поселень у Китаї
Тривалий час українсько-китайські взаємини мали опосередкований характер і здійснювалися в рамках відносин Росії з Китаєм, які було започатковано в першій чверті XVII ст. Українці входили до складу російського посольства, релігійних і торгових місій тощо. Наприклад, згідно з Нерчинським договором 1689 р., Росія одержала право на відкриття в Пекіні постійної духовної православної місії.
Українці не тільки постійно перебували серед персоналу цієї місії, а й нерідко очолювали її. Особливий внесок у вивчення Китаю зробили український історик та археограф М. Бантиш-Каменський (укладач збірника документів «Дипломатическое собрание дел между Российским и Китайским Государствами с 1619 по 1792 год». — 1882), український синолог і мандрівник Юрій Тимківський (автор «Путешествия в Китай через Монголию 1820 и 1821 гг.». — 1824) та ін.
Тривалий час імператорським послом у Пекіні був дипломат Іван Коростовець, родом із Чернігівщини, який лишив кілька праць про Китай. Із 1819 по 1832 рік в Пекіні працював український лікар, випускник Петербурзької медико-хірургічної академії, Йосип Войцехівський, який особливо відзначився в боротьбі з епідеміями холери та інших недуг. Ще за життя в Пекіні китайці поставили йому пам'ятник (1829).
Після повернення з Китаю він був професором першої в Росії кафедри китайського і маньчжурського письменства в Казанському університеті. Наприкінці XIX ст. в складі російських місій українці почали більшими чи меншими групами прибувати в північно-східну частину Китаю — Маньчжурію. Початки цього процесу пов'язані з будівництвом Східно-Китайської залізниці (СКЗ), яку, за згодою з Китаєм, прокладала Росія. Можливість доброго, як на ті часи, заробітку на будівництві приваблювала сюди значні контингенти населення з Росії.
Однією з найбільших за чисельністю етнічних груп були українці, які переселялися як з України, так і з інших територій Російської імперії, зокрема з близького до Маньчжурії Далекого Сходу (Зеленого Клину), більшість жителів якого становили вихідці з України. Найбільша кількість українських поселенців осіла в Харбіні, місті, заснованому 1898 р.
Українське громадське життя в Маньчжурії
У Маньчжурії налагодилось українське громадське життя, яке мало культурно-просвітницький характер. Воно концентрувалося навколо культурних осередків і гуртків, що виникали вздовж Східно-Китайської залізниці. На базі одного з таких гуртків постала в 1907 р. перша в Маньчжурії українська організація — Український клуб. Він мав просвітницькі цілі: пробуджувати серед українського громадянства інтерес до рідного краю, сприяти пізнанню рідної історії, літератури, музики, а також матеріально допомагати своїм членам. Найактивнішими його діячами були С. Кукуруза, Ф. Тоцький, Ю. Юрченко та ін.
Його домівкою згодом став Український національний дім, збудований у 1918–1920 рр. на кошти місцевої української громади, де були управи головних українських установ. У часи Першої світової війни правлінню клубу вдалося відкрити українську початкову школу, яка 1917 р, мала понад 50 учнів. Трохи згодом було організовано українську гімназію. При Українському клубі була церква і бібліотека.
Українське національне життя в Маньчжурії розвивалося нерівномірно. До 1917-го воно мало винятково культурно-просвітницьку спрямованість і концентрувалось в Українському клубі в Харбіні та драматичних гуртках, що виникали в українських поселеннях, розташованих уздовж залізниці. У 1917—1921 рр. культурно-просвітницька діяльність (відкриття української початкової школи, української гімназії, української православної парафії, спорудження Українського національного дому) поєднувалась із політичною (створення й діяльність Маньчжурської окружної ради та Українського консульства в Харбіні, налагодження контактів із Києвом та участь у Далекосхідних українських з'їздах тощо). Період 1920-х рр. був украй несприятливим для української громадської діяльності.
Українське консульство в Харбіні діяло в 1918—1919 рр. Його очолював П. Твардовський, який весною 1918 р. як командир українських військових частин прибув із Харбіна до Києва, а восени того ж року повернувся назад, одержавши від українського Міністерства закордонних справ повноваження представляти інтереси України в Маньчжурії. Ці повноваження визнав народний комісар закордонних справ більшовицької Росії Г. Чичерін.
З приїздом в Харбін П. Твердовський вів переговори з представниками командування Антанти щодо створення українських військових частин на Далекому Сході, брав постійну участь в українському громадському житті, розпочав реєстрацію українців, які бажали отримати українське громадянство тощо. Водночас у діяльності Українського консульства виникли й труднощі. Не було людей, які досконало б знали китайську мову й були ознайомлені зі звичаями та традиціями дипломатичної служби в Азії (секретар консульства С. Кукуруза був сільським учителем, а його помічник Ф. Тоцький — урядовцем СКЗ. Ситуація ускладнювалася через часті від'їзди і відсутність П. Твердовського, а заступники консула (спочатку І. Мозолевський, а потім В. Пашковський) не могли його замінити. Гостро відчувався також брак фінансових засобів. Діяльність П. Твердовського натрапляла на вороже ставлення з боку російських дипломатів, багато з яких працювали в Китаї ще за царських часів. Вони звернулися до управляючого СКЗ генерала Д. Хорвата з вимогою заарештувати «самозванця-консула» й усунути його з Маньчжурії. До арешту не дійшло, але П. Твердовський змушений був залишити Харбін.
Маньчжурська окружна рада — центральна громадсько-політична установа українців у Маньчжурії, заснована в липні 1917 р. в Харбіні на хвилі загального піднесення національно-визвольної боротьби народів після повалення царизму в Росії. До її складу входили 9 українських організацій та ряд гуртків. Раду очолювали І. Мозолевський (голова), С. Кукуруза, П. Твердовський та М. Юрченко (секретар). Ця організація одержала з Києва право на реєстрацію українців та видачу посвідчень про їхнє українське громадянство. У 1921 р. Рада припинила існування.
У Маньчжурії в Харбіні у червні 1917 р. вийшли «Вісті українського клубу в Харбіні», в листопаді 1917 р. — місячник «Засів», видавцем якого була «Культурно-освітня секція української окружної маньджурської ради», 1921 р. — місячник «Вимоги життя», який був органом «Української громади», 1924 р. — щотижнева газета «Харбінський вісник», яку редагував П. Тищенко.
У 1920-х рр. кількість українців у Харбіні збільшилася за рахунок політичних емігрантів з України, Сибіру та Далекого Сходу. Поміж них виявилися колишні офіцери Січових Стрільців (із австрійської армії) Іван Паславський та Петро Марчишин, далекосхідний український письменник Й. Якимів, колишній голова Забайкальської української ради С. Шведин, активний учасник Українського з'їзду Слобожанщини О. Дроб'язко (пізніше переїхав до Тяньцзіня), організатори й учасники далекосхідних українських з'їздів на чолі з Й. Ступаком, математик М. Коблянський, полковник армії УНР Ю. Рой (Колчанів), громадський діяч із Амурщини В. Кушнаренко, кооператор із Київщини, колишній член Української Центральної ради Й. Сніжний, літератор із Харкова А. Діброва та інші. Втекло сюди також кілька українських діячів, яких у 1923—1924 рр. більшовики судили в Читі (Р. Барилович, П. Горовий, Ф. Смульський та П. Яхно). З Польщі до Маньчжурії приїхали лікар Д. Барченко й інженер О. Вітковський, із Праги — професор Іван Шлендик із дружиною. Українські політичні емігранти прагнули ввійти в контакт з українцями, які вже проживали в Маньчжурії, щоб спільно працювати в межах уже створених тут організацій. Але під впливом успіхів більшовиків, поразки УНР і ЗУНР, а також розпаду сибірської влади більшість діячів української спільноти охолола до громадської праці. Частина українців, щоб зберегти робоче місце на залізниці, оформила свої паспорти через радянське консульство в Харбіні, дехто прийняв китайське громадянство.
Ситуацію погіршували несприятлива політична кон'юнктура та вкрай недружнє ставлення китайських властей, які, з огляду на зближення з Москвою, у 1923 р. закрили в Маньчжурії українські організації, а пізніше навіть конфіскували будинок і майно Українського клубу. Внаслідок цього українське громадське життя в Маньчжурії в 1920-х рр. стало занепадати.
Проте у вересні-грудні 1925 р. все ж таки виходив тижневик «Українське життя». Він друкувався в японській друкарні з метою уникнути цензурування та контролю з боку китайських властей. «Українське життя» знову як тижневик відновило лише у вересні 1929 р. Українське видавниче товариство у Харбіні, всього вийшло 10 чисел. Крім того, діяло кілька невеликих українських організацій, які намагалися зберегти вогник українського життя від повного затухання.
До них належали Українське видавниче товариство, Український галицький комітет, Спілка студентів-українців, Об'єднання українських організацій Далекого Сходу та деякі інші, які через своє напівлегальне становище були мало кому відомими. Серед такого роду «малих» організацій найдіяльнішим було товариство «Січ» (1926), засноване з ініціативи групи діячів (І. Паславського, Р. Бариловича, Ф. Богдана, В. Кушнаренка, Г. Тоцького та ін.), у тяжких умовах занепаду українського національно-громадського життя в Харбіні, й перейменоване згодом у філію товариства «Просвіта» (1928) на чолі з І. Паславським. Відділення цього товариства були в містах Ханкоу та Ціндао.
Нову назву товариство отримало з огляду на його культурно-освітницьке завдання. Ця організація постала як гурток при американській установі YMCA (Християнська організація молодих чоловіків), яка користувалася в Китаї правом екстериторіальності. Заснування «Просвіти» під захистом американського прапора було значним кроком уперед у справі відновлення української громадської діяльності в Харбіні, її легалізації після кількарічної заборони місцевою владою, що мало позитивний вплив на досить велику українську спільноту в Маньчжурії. Діяльність «Просвіти» була різнобічною: курси українознавства з вивченням мови, літератури, історії, географії; лекції та доповіді; інформаційні збори та концерти, що транслювалися місцевою радіостанцією тощо. Харбінська «Просвіта» одержала грамоту від централі «Просвіти» у Львові й право називатися від 1930 р. її відділом. Проіснувала до 1937 р., коли все організоване українське життя було сконцентроване в Українській національній колонії.