Пізні скіфи — період та археологічна культура, що датуються III ст. до н. е. — серединою III ст. н. е. та в загальних рисах є синхронні сарматській добі.
Пізньоскіфські пам'ятки На початку III ст. до н. е. раптово та дуже швидко зникла степова Скіфія. На більшій частині території сучасної України скіфських пам'яток, що датуються пізнішим часом, немає. Вони відомі лише у пониззях Дунаю і Дністра та у сусідній Молдові. Біля сіл Чобручі та Глинне досліджено пам'ятки, що є перехідними від класичної до пізньоскіфської культури, — Чобруцьке поселення та кургани Тираспольської групи другої половини III — середини II ст. до н. е.
Для відтворення перших етапів пізньоскіфської історії виняткового значення набувають писемні, епіграфічні та нумізматичні джерела. Перші відомості про пізньоскіфські об'єднання надає Страбон у своїй «Географії». За ним, «вся ця країна (Крим), а також, мабуть, область за перешийком до Борисфену звалася Малою Скіфією. Внаслідок великої кількості переселенців, які переправлялися звідси за ріки Тірас (Дністер) та Істр (Дунай) і населяли ту країну, значна частина її також одержала назву Малої Скіфії…». Отже, за Страбоном, існувало дві Малі Скіфії — кримська, до якої він приєднав і нижньодніпровські городища, та придунайська.
Пізньоскіфські археологічні пам'ятки групуються у трьох регіонах сучасної України: вздовж обох берегів Дніпра у його нижній течії від Нікополя до Херсона, в пониззях Дністра та у передгірському Криму. Вони складають дві головні категорії: городища і поселення та могильники. Столицею пізньоскіфського царства у Криму було місто Неаполь Скіфський на території сучасного Сімферополя.
Пізньоскіфське населення з'явилося в Нижньому Подністров'ї в І ст. н. е. Це були переселенці з нижньодніпровських городищ, що прийшли сюди під тиском сарматів. Можливо, саме їх стосуються згадані слова Страбона про «велику кількість переселенців, які переправлялися звідси (тобто, з кримської та нижньодніпровської Малої Скіфії) за Тірас та Істр і населяли ту країну».
Історія пізньоскіфського населення Нижнього Дніпра відома обмежено. Городища на цій території були зведені наприкінці II ст. до н. е. здебільшого на місці скіфських городищ IV ст. до н. е. Клавдій Птолемей у II ст. н. е. перелічив по обох берегах Дніпра «міста»: Азагарій, Амадока, Сар, Серім, Сарон та Метрополь (Ptol., ІІІ, V, 2). Певно, він мав на увазі нижньодніпровські пізньоскіфські городища.
Їх відомо 18 (дванадцять на лівому і шість на правому берегах біля сіл Саблуківка, Золота Балка, Ганнівка, Червоний Маяк, Миколаївка, Козацьке, Гаврилівка, Любимівка та ін.). Городища засновували на вигідних у стратегічному відношенні мисах берегів Дніпра або його приток. З напільного боку вони захищалися валом та ровом, з інших боків — глибокими ярами та Дніпром. Загальна площа городищ від 8 до 35 га.
З якихось причин життя на більшості нижньо-дніпровських городищ урвалося на початку II ст. н. е. Цікаво, що слідів насильницького знищення городищ (руїн, згарищ тощо) не виявлено. Складається враження, що населення водночас покинуло городища й пішло геть, однак не все. На місці залишилися мешканці городищ Червоний Маяк та Миколаївка. Принаймні, на могильниках цих городищ наприкінці II ст. н. е. — в першій половині III ст. н. е. відновлюються поховання. З середини III ст. н. е. пізні скіфи Нижнього Дніпра входять до готської держави Германаріха та стають одним із етнокультурних компонентів черняхівської культури. Нарешті, з гунською навалою в другій половині IV ст. н. е. уривається історія нижньодніпровської Малої Скіфії.
Значно більше фактів відомо нам з історії кримської Малої Скіфії. Її формування як державного об'єднання відбувалося протягом III ст. до н. е. Письмові джерела повідомляють нам про тривале протистояння в цей час скіфів та Херсонеса. В першій половині III ст. до н. е. вони нападали на територію херсонеської хори. Про напад варварів йдеться в херсонеському написі цього часу.
Полієн у І ст. н. е. переказав легенду про царицю сарматів Амагу, яка допомогла Херсонесові зняти скіфську облогу. І хоча точний час виникнення цієї легенди визначити не можна (традиційно вважається, що у ній йдеться про події ІІІ—ІІ ст. до н. е.), вона є доказом того, що скіфо-херсонеське протистояння тривало.
Страбон писав, що у скіфів є міста-фортеці Неаполь, Хабеї та Палакій. Пліній Старший у І ст. н. е. згадував шість міст у середній частині Криму: Оргокени, Харакени, Ассірани, Стактари, Акісаліти та Каліорди. Клавдій Птолемей у II ст. н. е. писав про такі населені пункти: Тафр, Тарона, Постигія, Пароста, Портакра, Біон, Сатарха, Баталій, Таз, Аргода, Тавана. Поки що впевнено ототожнений лише Неаполь Скіфський (городище Керменчік). Кермен-Кир або Булганак є, мабуть, Хабеї, Усть-Альмінське городище, можливо, — Палакій.
В Криму відомо принаймні 60 пізньоскіфських городищ та пов'язаних з ними селищ. Вони скупчені у передгір'ях центрального та південно-західного Криму (Кермен-Кир, Булганак, Кольчугіне, Усть-Альма, Алма-Кермен та ін.), дещо менше їх у східному та північно-західному Криму (Донузлавське, Беляус, Чайка та ін.). Найбільші за площею Усть-Альминське та Булганацьке городища (6 га), трохи менше за них городище Кермен-Кир (4 га). Площа інших не перевищує 1 га.
Найвищої могутності пізньоскіфське царство в Криму досягло за царя Скілура наприкінці II ст. до н. е. В цей час розбудовується столиця царства Неаполь Скіфський. Скілур встановив дружні зв'язки з Боспорським царством, про що свідчить знахідка в Пантікапеї жертовного стола (трапедзи), поставленого дочкою Скілура царівною Сенамотіс — дружиною знатного боспорянина Геракліда.
Можливо, між двома державами було укладено угоду. Скілур установив свій протекторат навіть над відносно далекою Ольвією, де карбувалися його монети. Отже, зміцнивши державу й забезпечивши її тили угодами, Скілур міг спокійно повернути зброю проти давнього ворога — Херсонеса. Близько 114 р. до н. е. скіфи почали бойові дії нападом на поселення хори. Згодом вона була завойована, і скіфи обложили Херсонес. Херсонесити звернулися по допомогу до Мітрідата, і восени 113 р. до н. е. до Криму прибув його полководець Діофант. Він завдав поразки скіфам та виїхав до Боспорського царства. Наступного 112 р. скіфи відновили військові дії, скориставшись відсутністю в Криму Діофанта з військом. Скілур на той час помер, і влада перейшла до його сина Палака. Йому допомагали 50 тисяч роксоланських вершників на чолі з царем Тасієм. Але восени Діофант раптово дістався Криму, взяв захоплені скіфами Керкінітиду та Калос-Лімен і блискавичним ударом вщент розгромив Палака і Тасія.
Покінчивши зі скіфами, Діофант 111 р. до н. е. знову прибув до Пантікапея, щоб приєднати Боспор до держави Мітрідата. Але тут раптово спалахнув путч, який очолив скіф Савмак. Він був, імовірно, ватажком придворного війська, що складалося зі скіфських найманців. Боспорського царя Перісада V було вбито, а проти Діофанта «вчинено заколот». Однак йому пощастило втекти, і навесні наступного року він на чолі війська знову з'явився в Криму. Війська Діофанта взяли Феодосію та Пантікапей, Савмака було захоплено і відправлено до Понту, а Боспорське царство приєднано нарешті до держави Мітрідата.
Протягом першої половини І ст. н. е. скіфське об'єднання знову посилилося. Це посилення пов'язане з припливом до Криму сарматів. Культура скіфів цього часу дуже сарматизована, що свідчить про відчутне змішання цих двох народів. Неподалік від Херсонеса розташоване одне з найбільших городищ — Усть-Альминське, що ототожнюється з містом Палакій. Базуючись у ньому, скіфи, можливо, разом із сарматами (в одному херсонеському написі цього часу йдеться про якихось союзників), знов обложили Херсонес, який був змушений звернутися по допомогу до Риму. 63 р. н. е. намісник Мезії Тіберій Плавцій Сільван спорядив десант до Херсонеса, щоб «примусити царя скіфів зняти облогу», як написано в епітафії цьому вельможі. В Херсонесі був поставлений римський гарнізон, а неподалік засновано фортецю Харакс, де також розквартирувалися римські війська. Римська військова присутність стримувала войовничість скіфів та підривала їхню політичну силу. В II ст. н. е. вексиляцію ХІ Клавдієвого легіону розмістили на Усть-Альминському городищі, тобто просто в скіфському місті. Від цього часу скіфське об'єднання починає слабнути. Скіфи зазнали низку поразок від боспорських царів Савромата І (93—123 рр.), Котіса ІІ (123—132 рр.) та Савромата ІІ 193 р., а в першій половині III ст. н. е. опинилися на шляху готської навали до Криму. Частково скіфське населення увійшло до складу готської держави (Оюм), частково було асимільоване аланами.
Державний устрій Соціальний устрій пізньоскіфського суспільства значно відрізнявся від скіфського VII—IV ст. до н. е. Соціальну структуру пізньоскіфського середовища визначила зміна культурно-господарського типу та, відповідно, способу життя — від кочового та напівкочового скотарства скіфи перейшли до осілої економіки.
Всі види джерел свідчать про існування у пізніх скіфів розвинутої державної структури. На чолі держави стояв цар, влада якого була спадковою. З напису на постаменті однієї зі статуй, знайдених у Неаполі, відомо, що славетний цар Скілур був, у свою чергу, сином царя. Владу Скілура успадкував його син Палак. Мавзолей у Неаполі Скіфському був усипальницею не тільки царського роду, але й аристократії.
Строкатішою, з огляду на особливості поховального обряду, була середня ланка суспільства. У пізніх скіфів, на відміну від їхніх кочових предків VII—IV ст. до н. е. та сучасників-сарматів, зникла характерна для доби військової демократії категорія «народ-військо». Тепер основу війська складала постійна, але відносно нечисленна дружина, що формувалася з представників аристократичних родів та була зародком професійного війська.
Розвинені торговельні відносини — наслідок переходу до осілості та еллінізації — покликали до життя прошарок купців і торговців. Виокремлення ремесла в особливий вид виробництва призвело до формування ремісників. Наявність розвинених виробництв та масове будівництво не могло не викликати потреби у великій кількості робочих рук, яку на тодішньому рівні розвитку суспільства могло забезпечити тільки широке використання рабської праці. Це була ще одна суттєва відмінність пізньоскіфського суспільства від попереднього скіфського та сучасного йому сарматського.
Господарство Господарство пізніх скіфів визначалося їхнім осілим способом життя. Це була економіка з приблизно однаковою часткою скотарства та землеробства у виробництві. У череді переважала велика та дрібна рогата худоба, далі йшли коні, свині, знайдено також кістки віслюка, верблюда та собаки. Допоміжним джерелом видобування білкової їжі були полювання та рибальство.
Майже рівну зі скотарством частку в господарстві пізніх скіфів становило землеробство. Провідними культурами були пшениця, ячмінь, просо. Є дані про виноградарство та виноробство.
Суттєву роль у господарстві відігравали різноманітні ремесла: прядіння й ткацтво, шиття, лимарство, бронзоливарне виробництво, залізоплавильна та ковальська справи, каменярство.