Реанімація — комплекс заходів, спрямованих на відновлення різко порушених або втрачених життєвоважливих функцій організму (серцево-легеневі та церебральні функції).
Історичні факти З давніх часів людина намагалася повернути життя помираючому. Перші згадки про оживлення потонулого за допомогою штучного дихання зустрічаються у найдавніших пам'ятках історії. Найвидатніші лікарі та науковці епохи Відродження Везалій та Гарвей займалися вивченням механізмів смерті та намагалися штучними методами продовжити життя людини. Однак лише науковий та технічний прогрес другої половини XX століття зробив можливим розвиток нової науки — реаніматології (від лат. — знову, — життя, дихання). Реаніматологія стала однією з провідних клінічних дисциплін, а її методи широко використовуються у медичній практиці. Клінічна реаніматологія тісно пов'язана з фізіологією, патологічною анатомією, хірургією, терапією та багатьма іншими медичними спеціальностями. Її завдання — вивчення механізму процесів, які відбуваються у організмі при помиранні, при розвитку термінального стану, і на цій основі розробка та застосування методів боротьби зі смертю.
Термінальні стани Встановлено, що організм людини продовжує жити й після зупинки дихання та серцевої діяльності. Дійсно, при цьому припиняється постачання до клітин кисню, без якого неможливе існування живого організму. Різні тканини по-різному реагують на відсутність постачання до них крові та кисню, та їхня загибель відбувається не в один і той самий час. Тому своєчасне відновлення кровообігу та дихання за допомогою комплексу заходів, які називаються реанімацією, може вивести хворого з термінального стану.
Термінальні стани можуть спричинити різні причини: шок, інфаркт міокарда, велика крововтрата, закупорення дихальних шляхів або асфіксія, електротравма, утоплення, засипання землею тощо.
У термінальному стані виділяють 3 фази, або стадії: преагонія; агонія; клінічна смерть.
У преагонії свідомість хворого ще зберігається, але вона сплутана. Артеріальний тиск падає до нуля, пульс різко прискорюється та стає ниткоподібним, дихання поверхове, ускладнене, шкіра бліда.
Під час агонії артеріальний тиск та пульс не визначаються, очні рефлекси (рогівковий, реакції зіниці на світло) зникають, дихання набуває характеру ковтання повітря.
Клінічна смерть — короткотривала перехідна стадія між життям та смертю, її тривалість 3-6 хвилин. Дихання та серцева діяльність відсутні, зіниці розширені, шкірні покриви холодні, рефлексів немає. У цей короткочасний період ще можливо відновити життєві функції за допомогою реанімації. У пізніші строки настають незворотні зміни у тканинах та клінічна смерть переходить у біологічну, справжню.
Порушення в організмі при термінальних станах При термінальному стані незалежно від його причини у організмі відбуваються загальні зміни, без роз'яснення яких неможливо зрозуміти сутність та зміст методів реанімації. Ці зміни зачіпають усі органи та системи організму (мозок, серце, обмін речовин тощо) та виникають в одних органах раніше, в інших — пізніше. Враховуючи те, що органи продовжують жити деякий час навіть після зупинки дихання та серця, при своєчасній реанімації вдається добитися ефекту оживлення хворого.
Найчутливіша до гіпоксії (низький вміст кисню у крові та тканинах) кора головного мозку, тому при термінальних станах раніше за все вимикаються функції вищого відділу ЦНС — кори головного мозку: людина втрачає свідомість. Якщо тривалість кисневого голодування перевищує 3-4 хвилини, то відновлення діяльності цього відділу ЦНС стає неможливим. Слідом за виключенням кори виникають зміни і в підкоркових відділах мозку. У останню чергу гине довгастий мозок, в якому знаходяться автоматичні центри дихання та кровообігу. Настає незворотна смерть мозку.
Все більша гіпоксія та порушення функцій мозку в термінальному стані призводять до порушення діяльності серцево-судинної системи. У преагонії різко падає насосна функція серця, зменшується серцевий викид — кількість крові, яка викидається шлуночком за 1 хвилину. Зменшується кровопостачання органів і особливо головного мозку, що прискорює розвиток незворотних змін. Завдяки наявності у серці власного автоматизму його скорочення можуть продовжуватись достатньо довгий час. Однак ці скорочення неадекватні, малоефективні, наповнення пульсу падає, він стає ниткоподібним, артеріальний тиск різко знижується, а потім припиняє визначатися. Надалі значно порушується ритм скорочень серця та серцева діяльність припиняється. У преагонії дихання пришвидшується та поглиблюється.
У період агонії разом з падінням артеріального тиску дихання стає нерівномірним, поверховим та, нарешті, зовсім припиняється — настає термінальна пауза. Реагують на гіпоксію печінка та нирки: при тривалому кисневому голодуванні у них також відбуваються незворотні зміни. У термінальному стані в організмі спостерігаються різкі зміни у обміні речовин. Вони виражаються перш за все у зниженні окисних процесів, що призводить до накопичення у організмі органічних кислот (молочної та піровиноградної) та двоокису вуглецю. Внаслідок цього порушується кислотно-основний стан організму. У нормі реакція крові та тканин організму нейтральна. Затухання окисних процесів у період термінального стану обумовлює зміщення реакцій у кислотну сторону, — виникає ацидоз. Чим довший час помирання, тим більш вираженим стає це зміщення.
Після виходу організму зі стану клінічної смерті спочатку відновлюється діяльність серця, потім самостійне дихання та лише надалі, коли зникнуть різкі зміни в обміні речовин та кислотно-основному стані, може відновитися функція головного мозку.
Період відновлення функції головного мозку найдовший. Навіть після короткочасної гіпоксії та клінічної смерті (менше хвилини) свідомість може бути тривалий час відсутня.
Мета реанімації Основні завдання при реанімації хворого, який перебуває у стані клінічної смерті боротьба з гіпоксією та стимуляція згасаючих функцій організму.
За ступенем невідкладності реанімаційні заходи можна поділити на дві групи: підтримка штучного дихання та штучного кровообігу проведення інтенсивної терапії, спрямованої на відновлення самостійного кровообігу та дихання, нормалізацію функцій ЦНС, печінки, нирок, обміну речовин.
Реанімація при зупинці дихання Необхідність у штучному диханні, або штучній вентиляції легень, виникає при асфіксії у зв'язку із закупоренням дихальних шляхів сторонніми предметами, утопленні, ураженні електричним струмом, отруєнні різними токсичними речовинами або лікарськими засобами, крововиливі у мозок, травматичному шоці. Штучне дихання є єдиним методом лікування станів, при яких самостійне дихання хворого не може забезпечити достатнє насичення крові киснем. Гостра дихальна недостатність може виникнути вдруге внаслідок порушення кровообігу. Гостра дихальна недостатність та її крайній ступінь — зупинка дихання — незалежно від причини призводять до зниження кисню в організмі (гіпоксія) та надмірного накопичення у крові та тканинах двоокису вуглецю (гіперкапнія). Внаслідок гіпоксії та гіперкапнії в організмі розвиваються тяжкі порушення функцій усіх органів, які можна усунути лише своєчасною реанімацією — штучною вентиляцією легень.
Існують різні методи штучної вентиляції легень. У наш час способи Сільвестра та Шефера застосовують дуже рідко. Вони менш ефективні, ніж штучне дихання, засноване на принципі вдування у легені, та застосовуються до осіб з пошкодженим обличчям. Методи Сільвестра та Шефера протипоказані при травмах грудної клітки. Метод Сільвестра не можна застосовувати при непрохідності дихальних шляхів у зв'язку з утопленням.
Штучне дихання шляхом вдування повітря може бути здійснене декількома способами. Найпростіший з них — штучна вентиляція легень рот в рот або рот в ніс. Розроблені ручні апарати для штучного дихання у вигляді гумового мішечка з маскою. Ці мішки-респіратори повинні бути у будь-якому медичному закладі, у медпункті, фельдшерсько-акушерському пункті. У лікарні для штучної вентиляції легень використовують спеціальні складні апарати, так звані респіратори. Портативними респіраторами оснащені машини швидкої допомоги, рятувальні станції на пляжах.
Техніка штучної вентиляції легень рот до рота або рот до носа Для проведення штучного дихання необхідно покласти хворого на спину, розстебнути одяг, що стискає грудну клітку та забезпечити вільну прохідність дихальних шляхів. Якщо у ротовій порожнині або глотці є якийсь вміст, його потрібно швидко видалити пальцем, серветкою, хусткою або за допомогою будь-якого відсмоктування. З цією метою можна використати гумову спринцівку, відрізавши спочатку її тонкий кінчик. Для звільнення дихальних шляхів голову постраждалого слід відвести назад. Потрібно пам'ятати, що надмірне відведення голови може призвести до звуження дихальних шляхів. Для повнішого відкриття дихальних шляхів необхідно висунути нижню щелепу вперед. Якщо під рукою є один з видів повітроводів, то його слід ввести у глотку для попередження западання язика. При відсутності повітроводу під час проведення штучного дихання слід притримувати голову у відведеному положенні рукою, зміщуючи нижню щелепу вперед, проводити реанімацію потрібно з розрахунком 2:15, 2 вдихи і 15 разів масаж серця. При проведенні дихання рот у рот голову постраждалого притримують у певному положенні. Людина, що проводить реанімацію, зробивши глибокий вдих та щільно притиснувши свій рот до рота хворого, вдуває до його легень повітря. При цьому рукою, що знаходиться у лоба постраждалого, необхідно затиснути ніс. Видих здійснюється пасивно, за рахунок еластичних сил грудної клітки. Число видихів у хвилину повинно бути не менше 16-20. Вдування повітря потрібно проводити швидко та різко (у дітей менш різко), щоб тривалість вдиху була у 2 рази менше часу видиху.
Необхідно слідкувати, щоб повітря, яке вдихається, не призвело до надмірного розтягнення шлунка. У цьому випадку з'являється небезпека виділення харчових мас зі шлунка та потрапляння їх у бронхи. Зрозуміло, дихання рот у рот створює значні гігієнічні незручності. Уникнути безпосереднього доторкання до рота хворого можливо, вдуваючи повітря через марлеву серветку, хустку або будь-яку іншу нещільну матерію. При цьому методі вентиляції легень можна застосовувати повітроводи.
При використанні методу дихання рот у ніс вдування повітря відбувається через ніс. При цьому рот постраждалого повинен бути закритий рукою, якою одночасно зміщують щелепу доверху для попередження западання язика.
Штучна вентиляція легень за допомогою ручних респіраторів Спочатку необхідно забезпечити прохідність дихальних шляхів та ввести повітровід. На ніс та рот хворого щільно накладають маску. Стискаючи мішок, роблять вдих, видих здійснюється через клапан мішка, при цьому тривалість видиху у 2 рази більша, ніж тривалість вдиху.
При усіх способах штучної вентиляції легень необхідно оцінювати її ефективність за екскурсією грудної клітки.
Тривала вентиляція легень слугує лише для надання першої допомоги та допомоги під час транспортування. Тому, не припиняючи реанімації — масажу серця та штучного дихання, слід зробити все можливе, щоб викликати швидку допомогу або перевезти хворого у лікувальний заклад для надання кваліфікованої допомоги.
Штучна вентиляція легень за допомогою спеціальних апаратів При тривалій штучній вентиляції легень обов'язково роблять інтубацію трахеї, вводячи до неї за допомогою ларингоскопу ендотрахеальну трубку. Інтубація трахеї є найкращим способом підтримки вільної прохідності дихальних шляхів. При цьому виключена небезпека западання язика та потрапляння до легень блювотиння. Через ендотрахеальну трубку можна робити як штучне дихання — рот у трубку, так і вентиляцію за допомогою респіраторів. Ці апарати дозволяють проводити штучну вентиляцію легень протягом багатьох днів і навіть місяців. При необхідності штучного дихання впродовж 3-4 днів та більше роблять трахеостомію. Машини швидкої допомоги оснащені усім необхідним для інтубації трахеї та проведення апаратного штучного дихання.