Мекленбург () — історичний регіон, держава, пізніше — регіон на півночі Німеччини, нині частина землі Мекленбург-Передня Померанія.
Адміністративно-територіальний поділ
Найбільші міста Мекленбургу: Росток, Шверін, Штральзунд, Грайфсвальд, Вісмар, Нойбранденбург.
Назва
Назва «Мекленбург» є відносно пізньою. Спочатку державу іменували Вендською або ж Ободрицькою, і лише згодом, із утвердженням як її столиці Велиграда (теперішній Burg Mecklenburg) назву столиці перенесли на весь край. Ободритською мовою Велиград означало велике місто, на старосаксонському діалекті мікл (mikil) означало «великий», а слово Бург (burg, borg, borch) на середньонижньонімецькому — замок, фортеця. У X—XI століттях розхожою була назва Mikilinborg («великий замок»), що згодом трансформувалася в MecklenburgErnst Eichler; Werner Mühlner; Hans Walther [Hrsg.]: Die Namen der Städte in Mecklenburg-Vorpommern. Herkunft und Bedeutung. Verlag Koch, 2002, с.12.
Історія
Кельти, германці, слов'яни
Першим більш-менш достовірним населенням Мекленбургу були кельтські племена. Сусіди-германці позначали їх словом вельш, співзвучним, зокрема, з давньогерманською назвою верби — яка була для кельтів священним деревом. Кельтським за походженням міг бути й місцевий культ матері-землі Нерти, опис якого залишив римський історик Тацит у трактаті «Про походження і розселення германців». Щоправда, за часів Тацита місцеве кельтське населення було вже витіснено або асимільовано племенами германців. За часів Римської імперії сучасний Мекленбург був заселений переважно свардонами та вірунами, або ж варнами (деякі німецькі історики пов'язують з іменем свардонів-сваринів назву Шверін, а від імені варнів може походити назва річки Варнов, на якій стоїть Росток). На схід від них жили нуїтони та ругії — з останнім етнонімом зокрема пов'язують назву острова Рюґен.
Під час Великого переселення народів ругії та інші германці (свардони та віруни — швидше за все у складі ширшого союзу свевів) переселилися на південь — до провінцій Римської Імперії. Знелюднені території Мекленбурга були натомість заселені західнослов'янськими племенами — вендами. Найзахіднішими з них були вагри. Більшу частину сучасного Мекленбурга зайняли ободрити (або ж бодричі) та споріднені з ними племена полабів, глинян, смолян та варнів (останні отримали назву від річки Варнов, і можливо, частково асимілювали однойменні племена германців). Острів Рюґен був зайнятий племенами руян. Черезпеняни та інші сусідні племена входили до союзу лютичів, яких ще називали велетами, або вільцями (деякі дослідники бачать у цій назві паралелі з назвою кельтів — вельшів)
Перші князі Спершу найвпливовішим племенем вважали вагрів, які на певний час підпорядкували собі ободритів та інші племена. Племінним центром вагрів був Старград — сучасний Ольденбург у Гольштейні. З часом провідну роль почали відігравати ободрити. Їхньою «столицею» був Рерік, розташований на місці сучасного селища Бловац на березі Балтійського моря. Ободрити суперничали з своїми сусідами — лютичами та саксами, від яких їхні землі були відмежовані так званим Саксонським лісом або ж Саксонським валом. Саме цим давнім суперництвом скористалися франкські королі, які прагнули підкорити Саксонію, а пізніше і лютичів. Першим союзницькі відносини з ободритами встановив Піпін Короткий. Ватажком слов'янських союзників франкські хроніки називають князя Вітслава. Він допомагав і сину Піпіна Карлу Великому. Однак під час війни з саксами Вітслав потрапив у засідку і загинув.
Наступник Вітслава Дражко допомагав Карлу в боротьбі не лише з саксами, але й з данцями. Гучну перемогу над ними Дражко здобув у 799 році, після чого Карл Великий визнав його не лише князем ободритів, але й володарем Нордальбінгії. Але в 808 році ватажок данців Готфрід взяв реванш і спалив Рерік. Під час війни загинув і Дражко. Ободрити змушені були перенести свій центр далі від моря. Нове поселення отримало назву Велиград. Щоправда, данці за звичкою і його називали Рериком, а самих ободритів — ререгами. Карл відбив у данців Нордальбінгію, але цього разу залишив її під своєю владою. Нащадки Карла змусили наступника Дражка — Славомира поступитися владою їхньому ставленику Чедрагу.
В 842 році ободрити напали на Гамбург, і через два роки в похід проти заельбських слов'ян вирушив король Людовик Німецький. Новий князь ободритів Гостомисл загинув в бою, і племінний союз розпався.
Після того, як саксонські герцоги стали німецькими королями, вони почали приєднувати землі ободритів до своїх володінь. У 936 році захоплені землі були перетворені на Вендську марку, правителем якої імператор Оттон I зробив Германа Біллунга (саме тому в німецьких джерелах її часто називають Біллунзькою маркою). У 50-ті роки X сторіччя ободритьські князі Стойгнев і Након розпочали повстання проти загарбників, але в битві на Раксі (955) були розгромлені. Стойгнев загинув, а Након змушений був визнати владу імператора і взяти зобов'язання сплачувати податі і церковну десятину. Щоправда, вже син Накона — Мстивой, охрещений у Саксонії, і наречений Біллунгом, розпочав боротьбу проти імперії. В 983 році спалахнуло загальне повстання заельбських слов'янських племен, внаслідок якого німців перебили і вигнали з ободритських земель. Відчувши свою силу, ободрити спалили й Гамбург. В боротьбі проти імперії Мстивой уклав союз з данцями, і навіть видав ствою доньку Тову за їхнього короля Гаральда Синьозубого.
Становлення Вендської держави. Готшалк Нащадки Мстивоя прагнули зміцнити свою владу над ободритами за допомогою церкви. Християнами булі і син Мстивоя — Прибигнев, наречений при хрещені Удо, і син Прибигнева — Годеслав, вихований у саксонському місті Люнебурзі, більш відомий як Готшалк. Щоправда, після смерті батька, Готшалк відрікся від своїх саксонських патронів, і вирушив на службу до двору данського короля Кнуда Великого, владу над ободритами отримав брат Прибигнева і дядько Готшалка — Ратибор. Він відчував себе не дуже впевнено у Велиграді, і тому збудував нову князівську резиденцію посеред нинішнього Рацебурзького озера — тепер на її місці знаходиться місто Рацебург. Ратибор підтримав племінника Кнуда Великого Свена Естрідсена у його боротьбі з Магнусом Добрим, і загинув під час війни. У битві на Люрсков Хеде загибли і всі вісім синів Ратибора. Після цього на батьківщину повернувся Готшалк, який у Данії одружився з донькою Свена Естрідсена Сігрід.
Саме Готшалк остаточно перетворив племінний союз ободритів на державу, що в історичних джерелах отримала назву Вендської. Готшалк уклав мир із саксонцями. Він приєднав до Вендської держави землі вагрів, глинян та варнів, і рішуче запроваджував серед підлеглих християнство. Окрім Старградського єпископства були утворені Ратиборське та Велиградське (Мекленбурзьке). У Любиці, Лончині, Ратиборі і Старграді були засновані монастирі. Столицею Вендської держави став Велиград. 1057 року Готшалк втрутився у суперечку між племенами лютичів і приєднав їхні землі до Вендської держави. Незалежність зберегли лише руяни та поморяни. Поморський князь Земомисл домігся визнання самостійності свого князівства і від польського короля, і від імператора.
1066 року проти Готшалка спалахнуло повстання, самого князя було вбито, а його дружина змушена була тікати з до Данії.
Певний час владу у державі втримував шурин Готшалка — язичник Блюсо. Саме під його керівництвом у тому ж 1066 році венди напали на Данію і остаточно зруйнували Хедебю. Але зрештою Блюсо змушений був поступитися владою руянському князю Круто. Старший син Готшалка Будівой намагався повернути батьківську корону за допомогою саксонців, але в 1071 році біля Пльона потрапив у засідку і загинув. Круто скористався цим, щоб тимчасово захопити Нордальбінгію і спалити Гамбургу (1072).
Лише 1090 року батьківський трон вдалося повернути молодшому сину Готшалка Генріху, який вбив Круто і одружився з його вдовою. Щоправда, християнин Генріх в язичницькому середовищі відчував себе непевно і навіть переніс столицю до Любице на річці Трава — ближче до кордонів з Саксонією і Данією. Ініціативу хрещення язичників-слов'ян тим часом перехопив померанський князь Вартислав I.
У 1126 році на вимогу імператора Лотара II Генріх зруйнував святилище бога Радегаста у місті Ретра в землі ротарів. Проте вже за рік — у 1127 році — проти вендського володаря спалахнуло язичницьке повстання. Повстанці вбили князя Майнфріда, що на правах васала Генріха урядував у лютицьких землях. В басейні Гафеля виникли самостійні князівства — Браниборське в землі стодорян та Копаницьке в землях шпреван. За кілька місяців язичники захопили і спалили Любице. Генріх загинув. Містяни, які залишилися живими, перебралися до селища Буку, розташованого вище за течією Трави. На згадку про сплюндроване Любице нове місто з часом почали називати Любеком. Сюди переніс свою резиденцію єпископ Ольденбурзький. Охоче селилися в Любеку й ремісники та купці — не лише з вендських, але й з німецьких земель.
Ніклот та боротьба з іноземними загарбниками Міжусобицями в Вендській державі скористався самопроголошений герцог Шлезвігу Кнуд Лавард. Він вже декілька років воював зі слов'янами, тож імператор визнав його спочатку графом Гольштейну, а потім продав йому титул «володаря ободритів». Згоди на це в самих ободритів ніхто не питав, тож Вендську державу Кнуду довелося завойовувати. Невдовзі йому таки вдалося захопити в полон небожа Генріха Наконіда — Прибислава і ватажка ободритського ополчення Ніклота. Обох кинули до шлезвізької в'язниці і відпустили лише після того, як вони сплатили викуп і погодилися визнати владу Кнуда. За це Кнуд визнав Прибислава володарем Вагрії, а Ніклота — інших вендських земель із центром у Велиграді. Поморський князь невдовзі теж потрапив у полон до данців, проте Лавард домігся його звільнення.
У 1131 році Кнуд був вбитий змовниками-данцями, і венди повернули собі незалежність. У 1138 році саксонці, однак, захопили Вагрію з Любеком і приєднали їх до Гольштейну. З утвердженням на саксонському престолі енергійного і цілеспрямованого Генріха Льва загроза виникла і для князівства Ніклота. Саме Генріх наполіг, щоб хрестовий похід 1147 року, метою якого спочатку було завоювання Бранибора, Помор'я та Руянського князівства, був спрямований і проти ободритів. Ніклот дізнався про це запізно, але зміг надати удару у відповідь, напавши на Любек. А от для хрестоносців похід склався загалом невдало. До Велиграда Генріх Лев так і не дістався, витративши сили на облогу фортеці Добін на сучасному Шверінському озері. Ще несподіванішим був результат наступу війська володаря Гафельберга Альбрехта Ведмедя, яке не тільки не змогло захопити поморські міста Димін і Щецин, але й з'ясувало, що їхні мешканці були охрещені за кілька десятиліть до приходу хрестоносців.
Проте загарбники не полишили своїх намірів. У 1150 році Альбрехт Ведмідь здобув Браниборське князівство, а в 1157 — Копаницьке, проголосивши себе «маркграфом Бранденбурзьким». Поморське князівство було поділене між синами князя Вартислава I — Казимиром I і Богуславом I. Скориставшись черговою відмовою Ніклота охреститися і новим нападом його підданих на Любек, Генріх Лев у союзі з данцями відновив у 1160 році військові дії проти вендів. Невдовзі Ніклот загинув у битві під Верле. Саксонський герцог оголосив про приєднання вендських земель, доручивши керувати ними Гунцеліну фон Гагену. Резиденцією Гунцеліна стало збудоване на місці слов'янського поселення місто Шверін, а сам він отримав титул графа Шверінського. Данці у 1161 році спалили Росток.
Від Велиграда до Мекленбургу