Червоні бригади () — підпільна ліворадикальна організація, що діяла в Італії. Була заснована у 1970 році. Поєднувала методи міської партизанської війни з ненасильницькими методами (пропаганда, створення напівлегальних організацій на заводах і в університетах).
Червоні бригади ставили своєю метою створення революційної держави в результаті збройної боротьби та від'єднання Італії від альянсу західних держав (у тому числі від блоку НАТО). 1978 року друге покоління Червоних бригад на чолі з Маріо Моретті викрали колишнього прем'єр-міністра від Християнсько-демократичної партії Альдо Моро, який був убитий ними через 54 дні. Червоні бригади важко пережили закінчення холодної війни після розколу в 1984 р. і арештів або втечі більшості членів угрупування. У 1980-х роках група була практично повністю розгромлена зусиллями італійських правоохоронних органів, суттєву допомогу яким надали заарештовані члени угруповання, які допомагали у розшуку своїх товаришів в обмін на послаблення при відбуванні покарання.
Чисельність Червоних бригад доходила до 25 тисяч осіб, зайнятих різною діяльністю, як терористичною, так і напівлегальною, що забезпечувала функціонування бойових груп.
У 2000-х роках, для позначення всіх ліворадикальних організацій, журналісти почали використовувати термін Нові Червоні бригади.
1970: перше покоління Червоних бригад
Червоні бригади були засновані в серпні 1970 року Ренато Курчо, студентом Університету Тренто, його подругою Маргаритою Кагол (Мара Кагол) та Альберто Франческіні. У своїй книзі, написаній 2005 року, Франческіні описував, як він зустрів Ренато Курчо і Коррадо Сіміоні, на прізвисько «Англієць», яке той отримав за свою ексцентричність та «міжнародні зв'язки». Згідно з цією книгою, вибух на Пьяцца Фонтана в 1969 році став основним поштовхом до створення Червоних бригад.
У той час як частина угруповання з Тренто, які сформувалися навколо Курчій, мала свої коріння у відділенні соціології Католицького університету, друга її частина згуртувалися навколо Франческіні в Реджіо Емілія і складалися переважно з колишніх та діючих членів руху комуністичної молоді (FGCI). На початку свого існування Червоні бригади були найактивніші на найбільших заводах у Мілані (таких, як Sit-Siemens, Pirelli та Magnetti Marelli) та Турині (FIAT). Члени угруповання займалися саботажем, пошкоджуючи заводське обладнання, а також приміщення апарату управління та офіційних профспілок. 1972 р. вони здійснили перше викрадення людини — виконроба на одному з заводів, який був відпущений після недовгого утримання.
У цей період тактика та цілі Червоних бригад суттєво відрізнялися від інших ліворадікальних політичних угруповань, таких як Lotta Continua та Potere Operaio, близьких до автономістського руху. Червоні бригади виявилися жорстокішими і організованішими, ніж їхні сучасники. У цей період Червоні бригади почали отримувати безпосередню і опосередковано допомогу з боку служби державної безпеки ЧССР. У червні 1974 р. в результаті дій Червоних бригад з'явилися перші жертви — були вбиті два члени італійської неофашистськоі партії Італійський соціальний рух. З цього моменту припинилася відкрита політична діяльність угруповання серед робітників.
Однак необхідно зазначити, що вибух 1972 року закладеної в автомобіль бомби в Петеано, який протягом довгих років приписується Червоним бригадам, не мав до цього угруповання жодного відношення. Реальним організатором цього злочину був неофашист Вінченцо Вінчігерра, який потім втік в Іспанію, де продовжував брати участь в організації терористичних акцій.
Арешт засновників Червоних бригад у 1974 р. і «суперклан» Коррадо Сіміоні У вересні 1974 р. засновники Червоних бригад Ренато Курчо і Альберто Франческіні були арештовані генералом Карло Альберто Далла К'єза і засуджені на 18 років позбавлення волі. Арешт став можливий завдяки «брату Мітра» — під цією кличкою переховувався Сільван Джіротто, колишній монах, запроваджений в Червоні бригади італійськими спецслужбами. Курчій був звільнений у результаті нальоту групи Червоних бригад на чолі з його дружиною Марою Кагол, але незабаром був знову заарештований.
У цей період Червоні бригади здійснювали викрадення відомих політиків (наприклад, судді Маріо Сосса з Генуї) і підприємців (наприклад, Валларіно Ганчіа) з метою отримання викупу, що було основним джерелом фінансування угрупування.
Як згадував Франческіні, смерть видавця Джанджакомо Фелтрінеллі, який загинув 15 березня 1972 р. в результаті діяльності запровадженого в ГПД провокатора, що він встановлював на електростанції поблизу Мілана, залишило членів угруповання «сиротами» і викликало зростання насильства в діяльності Червоних бригад після 1972 року. Курчій і Франческіні були звільнені згідно з законом 1987 р. про втрату зв'язків з колишнім оточенням. Франческіні також визнавав участь Червоних бригад в організації вибуху в посольстві США в Афінах (Греція), який організував Коррадо Сіміоні. Сіміоні також створив всередині Червоних бригад секретну групу, свого роду «суперклан». Франческіні стверджував, що Сіміоні діяв в інтересах проводимою НАТО Операції «Гладіо», посилаючись на його наполегливі пропозиції вбити Юніо Валерій Боргезе в листопаді 1970 р. чи не знайшов відгуку заклик вбити двох агентів НАТО. У цей період кермо правління взяв у свої руки Маріо Моретті, який організував у березні 1978 р. викрадення Альдо Моро. Франческіні і Курчій підозрювали, що Моретті був шпигуном.
Розширення та радикалізація Червоних бригад Після 1974 р. діяльність Червоних бригад поширилася на Рим, Геную і Венецію, і почалися викрадення досить помітних фігур. Їх маніфест 1975 р. зазначав, що метою є «сконцентрований удар в саме серце Держави, тому що держава являє собою імперіалістичні об'єднання транснаціональних корпорацій». SIM (Stato Imperialista delle Multinazionali — Імперіалістична Транснаціональна Держава) стало мішенню їх войовничих висловлювань, заснованих на марксистко-ленінської термінології, але найчастіше не зрозумілих більшості суспільства і нерідко висміюваних за помпезність у поєднанні з безглуздістю.
У 1975 р. італійська поліція змогла встановити, що на фермі Касчіна Спьотта члени Червоних бригад утримують промисловця Валларіно Ганчія. У подальшій перестрілці загинули двоє поліцейських і дружина Карчіо — Магарита Кагол. У квітні того ж року Червоні бригади заявили про своє перетворення в комуністичну партію, яка буде «вести за собою робітничий клас».
Терористична активність спрямована, зокрема, проти карабінерів і суддів, значно посилилася, зокрема, з метою залякування присяжних і виникнення процесуальних порушень в ході судових процесів проти затриманих лідерів організації. Крім того, оскільки заарештовані члени Червоних бригад відмовлялися від адвокатів, мішенню терористів нерідко ставали ті адвокати, на яких суд, усупереч бажанню підсудних, покладав обов'язки захисту їх інтересів у ході процесу.
Викрадення Альдо Моро в 1978 р У 1978 р. Червоні бригади «другого покоління» на чолі з Маріо Моретті викрали і вбили християнського демократа Альдо Моро, який був ключовою фігурою в ході переговорів про створення урядової більшості в парламенті, в яких стало можливо поява «історичного компромісу» між Італійською комуністичною партією і Християнсько-демократичною партією. Група з п'яти членів Червоних бригад, одягнених у форму авіакомпанії «Alitalia», влаштувавши засідку, вбили п'ять охоронців Альдо Моро і схопили його самого.
Викрадення Моро Червоні бригади намагалися використовувати для тиску на італійський уряд, з метою офіційного визнання угрупування повстанським рухом. Однак уряд від переговорів з викрадачами відмовився. Різні політичні сили Італії пропонували свої варіанти вирішення ситуації. Сам Альдо Моро писав з ув'язнення відчайдушні листи своїй сім'ї, політичним соратникам, Папі Римському, благаючи про початок переговорів.
Після 56 днів утримування Моро Червоні бригади прийшли до остаточного висновку, що уряд не вступить в переговори, і прийняли рішення вбити свого полоненого. Згідно з матеріалами суду, що відбувся 1982 року, "бригадисти" сказали Альдо Моро, що сьогодні його звільнять і для цього його слід перевезти до Риму. Дали йому переодягнутись у відпрасований костюм, сказали залізти в багажник червоного Рено і накритись пледом, після чого Маріо Моретті десять разів вистрілив в груди політика. Тіло поклали у багажник машини, кинутої на Віа Катані, на півдорозі між штаб-квартирами Християнсько-демократичної і Комуністичної партії, кинувши останній символічний виклик поліції, що наче Червоні бригади вважають, що вся Італія і Рим особливо знаходяться під їх повним і постійним контролем. Моретті в книзі «Brigate Rosse: una storia italiana» («Червоні бригади: одна італійська історія») відзначив, що вбивство Моро є крайнім вираженням марксистсько-ленінських революційних дій.
Цей злочин викликав жорстку реакцію проти Червоних бригад з боку італійських правоохоронних органів і спеціальних служб. Вбивство популярного політика також викликало активне несхвалення з боку італійських лівих радикалів, у тому числі і частини колишніх лідерів Червоних бригад, які перебували в ув'язненні. З цього моменту організація стала швидко втрачати підтримку.
Остаточний поворот трапився в 1979 р. Член Комуністичної партії Італії і організатор профспілкового руху Гуідо Росса вивчав поширення пропаганди Червоних бригад і повідомляв поліції про осіб, втягнутих у цю діяльність. За це він був убитий. Але такі дії щодо популярного лідера остаточно відвернули від угруповання співчуття робітників, на яких спочатку була орієнтована пропаганда Червоних бригад.
Крім того, протягом 1980 р. італійська поліція провела масові арешти. Було затримано близько 12 000 лівих екстремістів, крім того, не менше 500 людей втекли з Італії (з них близько 300 чоловік у Францію і близько 200 — у Південну Африку). Більшість заарештованих лідерів угруповання (наприклад, Фаранда, Франческіні, Моретті, Моруччі) активно співпрацювали зі слідством у пошуку бойовиків, які залишались на свободі, в обмін на суттєве пом'якшення вироків, або відреклися від своїх поглядів.
Найвідомішим з тих, хто допомагав слідству у пошуку бойовиків, які залишались на волі, був один з керівників «колони» Червоних бригад у Турині - Патріціо Печі. Помстою бойовиків було вбивство його брата Роберто у 1981 р., що ще більше дискредитувало угруповання.
7 квітня 1979 р. філософ-марксист Антоніо Негрі був заарештований разом з великою групою осіб, пов'язаних з автономістським рухом (включаючи Ореста Скальцоне). П'єтро Калоджеро, прокурор Падуї, звинуватив їх у тому, що автономістський рух є політичним крилом Червоних бригад. Негрі був звинувачений у численних злочинах, включаючи керівництво Червоними бригадами, планування та організацію викрадень людей і вбивства Альдо Моро, у змові з метою повалення уряду. У той час Негрі був професором політології Падуанського університету, запрошеним викладачем паризької Вищої нормальної школи. Для підтримки арештованого французькі філософи Фелікс Гаттарі і Жиль Делез у листопаді 1977 р. опублікували звернення французьких інтелектуалів проти репресій в Італії, в якому виражається протест проти ув'язнення Негрі та італійського антитерористичного законодавства.