Дже́ніс Лін Джо́плін (; 19 січня 1943, Порт-Артур, Техас — 4 жовтня 1970, Лос-Анджелес, США) — американська співачка, авторка пісень, композиторка, музикантка та феміністка. Спочатку виступала у складі гуртів «Big Brother and the Holding Company», згодом в «Kozmic Blues Band» і «Full Tilt Boogie Band», одна з найвидатніших вокалісток у рок-музиці.
1995 року Дженіс Джоплін посмертно ввели до Зали слави рок-н-ролу; у 2005 році — нагородили премією Греммі за життєві досягнення; в 2013 році удостоїли зірки на Голлівудській алеї слави. За версією журналу «Rolling Stone», Джоплін посідає 46-те місце в списку «100 найвизначніших виконавців усіх часів» (2004) і 28-ме — в списку «100 найвидатніших співаків і співачок усіх часів».
Життєпис
Дитинство і сім'я Дженіс Лін Джоплін народилася 19 січня 1943 року в Порт-Артурі (Техас) у сім'ї Сета Джопліна, службовця компанії «Тексако». Любов до музики передалася їй від батьків. Мати Дороті, яка виступала в мюзиклах на студентській сцені, відкинула пропозицію почати професійну кар'єру; замість цього після закінчення коледжу вона приїхала до Амарилло (штат Техас), отримала роботу на місцевій радіостанції й там познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Подружня пара переїхала до Порт-Артура, де Сет отримав роботу на очисній установці компанії Texaco.
Як розповідали пізніше брат і сестра Дженіс, Майкл і Лора, Джоплін-старший був «прихованим інтелектуалом»: читав Данте, слухав не кантрі, як було заведено в Південному Техасі, а класичну музику (частіше — оперу); при цьому, за словами Лори, навчав дітей «ставити собі питання про справжні причини речей». Батьки не нав'язували дітям своїх музичних уподобань, але мати нерідко демонструвала їм свою техніку вокалу. Ці уроки співу проходили в найбуденнішій обстановці. «Суботами, коли ми починали прибирати в будинку, мама на повну гучність ставила платівки з записами бродвейських мюзиклів, і ми всі втрьох — вона, я і Дженіс — працювали, співаючи на всі груди», — згадувала Лора Джоплін.
Сестра розповідала, що Дженіс у дитинстві була «кмітливою, не за роками розвиненою, усміхненою дівчинкою, яка всім своїм виглядом і поведінкою зачаровувала людей». Пристрасть до творчості проявилася у неї з дитинства: це почалося з живопису, причому в сюжетах переважали біблійні теми. Більшу частину вільного часу Дженіс проводила в церкві або в місцевій бібліотеці. При цьому вона з задоволенням зголошувалася брати участь у всіляких благодійних заходах. Батько і мати, за спогадами Лори, були дуже задоволені тим, що Дженіс змалку стала проявляти самостійність та незалежність.
У школі Томаса Джефферсона (, Порт-Артур) Дженіс була зразковою ученицею і спочатку відповідала нормам суспільних очікувань. Однак подруг у неї не було: вона спілкувалася суто з хлопцями. За словами Лори, незабаром стало ясно, що Дженіс в інтелектуальному плані набагато перевершує однолітків. Крім того, вона завжди відверто висловлювала все, що думає, а оскільки (за власним висловом) «не ненавиділа ніггерів», одразу ж стала вигнанкою в школі, де — задовго до появи Мартіна Лютера Кінга — расистські погляди вважалися нормою. Пізніше батько розповідав:
Оскільки в Порт-Артурі школа на той час була єдиною, виявитися знедоленою в ній означало стати «парією міста». Але поступово у Дженіс стали з'являтися друзі поза шкільним середовищем: вона увійшла в напівпідпільний гурток молоді, яка захоплювалася новою літературою, поезією біт-покоління, блюз- і фолк-музикою, радикальними видами сучасного мистецтва. Один з них, футболіст на ім'я Грант Лайонс, познайомив Дженіс з творчістю Ледбеллі, зробивши її на все життя палкою прихильницею блюзу. Невдовзі вона й сама почала співати блюз, спочатку — таємно від навколишніх.
Вважають, що психологічні проблеми (пов'язані, переважно, з зайвою вагою) почалися у Дженіс в підлітковому віці: вона важко переживала знущання однолітків (у місті, де була, як пізніше згадувала, «чужою серед тупих») і страждала від ненависті до себе і навколишнього світу. В ті роки сформувався вибуховий характер Дженіс Джоплін, почасти «стилізований» під впливом блюзових виконавиць (Бессі Сміт, Біг Мама Торнтон, Одетта), а також поетів-бітників.
Поїздки в Луїзіану Для підлітків так званого «золотого трикутника» східного Техасу (Бомонт, Порт-Артур і Орандж) Луїзіана виглядала «землею обітованою вина і блюзу»; тутешня сцена (Слім Гарпо, Кліфтон Шеньє, Томмі Маклейн, Рід Бернард, «Dale & Grace») докорінно відрізнялася від міського південного блюзу, столицею якого був Х'юстон. Межею, за якою починалося царство «swamp-блюзу», вважали «Шосе 90»; тут розташовувалися придорожні клуби «Big Oaks», «Buster's», «Stateline», популярні і серед техасців. Для підлітків таємні «порушення кордону» були свого роду «ритуалом посвячення»; Дженіс пройшла його в дуже ранній юності, оскільки спілкувалася з найвідчайдушнішими хлопцями, які вважали її «своєю дівчиною».
Саме в Луїзіані Дженіс вперше заспівала блюз і — вразила слухачів, ідеально скопіювавши вокальний стиль Одетти. Виходячи час від часу на сцену в тому чи іншому придорожньому клубі, вона дуже швидко стала набувати навичок професійної блюзової виконавиці. Дженіс не знала нотної грамоти, але (як зазначав біограф Річард Б. Хьюз) володіла унікальною сприйнятливістю: це дозволяло їй вбирати фразеологію, ритмічність, емоційний спектр блюзу до найдрібніших нюансів. Жорсткий луїзіанський блюз став ідеальним тлом для розвитку місцевої контркультури, накладений на підлітковий інтерес до філософії бітників. Вже до моменту закінчення школи Томаса Джефферсона в 1960 році Дженіс Джоплін мала глибокі знання в музиці й була сповнена рішучості розвинути їх до межі.
1960 року Дженіс вступила до (Бомонт, Техас). «Спочатку вона справила на мене відразливе враження своєю різкістю. Пізніше, пізнавши Дженіс ближче, я зрозуміла, що за агресивністю криється чутлива і вразлива натура. Я чула всі ці історії про те, як її гнобили в школі. Можу сказати одне: Дженіс не залишалася в боргу: кривдникам вона платила тією ж монетою», — згадувала однокурсниця Франсіс Вінсент.
Сценічний дебют Літо 1960 року Дженіс провела у Венеції (районі Лос-Анджелеса) серед бітників, а восени повернулася в Техас. Як згадував Джон Ленгдон, один з друзів її юності, вплив на Дженіс і компанію бітники справили не так своєю поезією, як стилем життя. 31 грудня 1961 року в бомондському клубі «Halfway House» відбувся сценічний дебют Джоплін, а в січні 1962 року її вже бачили на сцені клубу «Purple Onion» у Х'юстоніНа цей час припадає її перший запис — рекламний джингл під назвою «This Bank Is Your Bank» для місцевого банку..
Відтоді Дженіс Джоплін почала регулярно виступати на університетській сцені, демонструючи виразний вокал з триоктавовим робочим діапазоном. Її першою власною піснею, записаною на плівку, був блюз «What Good Can Drinking Do», оформлений на штиб Бессі Сміт. «Дженіс перебувала під враженням водевільного блюзу 20-х років і ототожнювала себе з його зірками. Саме цей вид надвиразного соул-блюзу дозволив їй почути свій власний внутрішній голос, зрозуміти глибини своєї душі», — ствердила рок-критик Люсі о'Браєн.
Влітку 1962 року Джоплін здійснила свій перший офіційний візит до Вінтона (штат Луїзіана), де (на відміну від Техасу) алкоголь відпускали і неповнолітнім, а в клубах грали не кантрі, а рок-н-рол та блюз. Така музика звучала і в негритянських нічних клубах Порт-Артура, але (як згадувала Лора Джоплін) «білі дівчата туди не ходили, та їх появу там і не вітали. У Порт-Артурі сегрегація тривала аж до 1967 року».
У липні того ж року Джоплін вступила до Техаського університету в Остіні. Вже через місяць згадка про неї потрапила на сторінки місцевої преси. «Вона ходить босоніж, коли заманеться, заходить до класу в Levi's, тому що так зручніше, і носить з собою всюди цитру на випадок, якщо раптом захочеться щось заспівати: тоді інструмент стане в пригоді. Її звуть Дженіс Джоплін», — писала університетська газета 27 липня 1962 року під заголовком: «Вона сміє бути несхожою».
Того самого літа Дженіс Джоплін та її приятель Джек Сміт виїхали з Порт-Артура і попрямували до Остіна, де замешкали в багатоквартирній оселі фолкерів і бітників, відомій як «Ghetto». Восени Дженіс почала виступати з місцевим блюграс-гуртом «Waller Creek Boys», де грав Р. Павелл Сент-ДжонПізніше він зажив слави як один з авторів пісень «The 13th Floor Elevators» і засновник «Mother Earth».; третім учасником ансамблю був бас-гітарист Ларрі Віггінс. Тріо грало в будинку місцевих профспілок неділями, а також у барі Тредгілла «Bar & Grill» (увечері в середу), виконуючи пісні Ледбеллі, Бессі Сміт, Джина Річі, Розі Меддокс, а також стандарти блюграсу. Тоді Дженіс уже навсправжки захопилася «травою», у великих дозах вживала алкогольЗ пляшкою «Southern Comfort» в руці вона згодом стала свого роду символом цього напою. і препарат .
Вважають, що саме тут, під впливом алкоголю, в голосі Джоплін з'явилася хрипота, яка потім посилилась і зробила її знаменитою. Однак, за словами Люсі о'Браєн, «…Дженіс мала одночасно два абсолютно різні голоси: чистий яскравий сопрано і потужний блюзовий хрип. Деякий час вона вагалася, не знаючи, якому віддати перевагу, а потім зробила вибір на користь другого з них».
Переїзд до Сан-Франциско Дженіс Джоплін порвала зі студентським середовищем у січні 1963 року після того, як одна з університетських газет (недобре пожартувавши) назвала її «найстрашнішим з хлопців». Саме в цей час Чет Гелмс, старий приятель по Остіну, повернувся з Сан-Франциско з розповідями про місцеву пост-бітниківську сцену. 23 січня 1963 року обидва на попутних машинах виїхали зі студентського містечка, а вже через два дні Дженіс Джоплін виступила на сцені кав'ярні «North Beach», після чого пройшлася з капелюхом у руці між столиками, збираючи дріб'язок «на пиво». Двома іншими постійними місцями виступів для неї стали «Coffee Confusion» і «Coffee Gallery». Дженіс спочатку співала акапельно, незабаром їй почав акомпанувати Йорма Кауконен (пізніше — гітарист «Jefferson Airplane»); дуетом вони почали виступати в кав'ярнях, таких як «Coffee & Confusion». Серед виконавців, що виходили з нею на сцену, були блюзмени Роджер Перкінс і Ларрі Генкс.
Серед нових друзів Дженіс з'явилися Девід Кросбі, Нік Гравенітес, а також Пітер Албін (який у цей час грав «прогресив блюграс» з Джей Пі Пікенсом) і Джим Герлі (обидва в майбутньому — учасники «Big Brother & the Holding Company»). За спогадами очевидців, Дженіс поводилась на сцені дуже розкуто і співала оглушливо. «Чет (Гелмс) одного разу привів мене в „Coffee Gallery“, щоб я послухала її голос. Вона співала під акомпанемент однієї електричної гітари, але так голосно, що мені довелося вийти із зали і слухати її на тротуарі», — згадувала Лурія Кастелл.
Першу половину 1963 року Дженіс провела, перебиваючись дрібними заробітками. Влітку вона виступила на фолк-фестивалі в Монтереї, до цього часу встигнувши потрапити в мотоциклетну аварію, вплутатися у вуличну бійку і побувати у в'язниці за дрібну крадіжку. Восени 1963 року Дженіс вперше виступила по радіо, в прямому ефірі сан-франциської радіостанції «», виконавши «Midnight Special» під акомпанемент Рона «Пігпена» Маккернана, майбутнього учасника гурту «Grateful Dead».
Перші записи 1964 року Дженіс Джоплін деякий час провела в нью-йоркському Нижньому Іст-сайді; тут більшу частину часу вона проводила за читанням Гессе і Ніцше, зрідка виходячи на сцену клубу «Slug's».
Після повернення до Сан-Франциско 25 червня 1964 року з Йормою Кауконеном вона записала шість блюзових стандартів («Trouble In Mind», «Kansas City Blues», «Hesitation Blues», «Nobody Knows You When You're Down And Out», «Daddy, Daddy, Daddy» і «Long Black Train Blues»), що пізніше вийшли як бутлег під назвою «The Typewriter Tape». Маргарита Кауконен вистукувала ритм на друкарській машинці, використавши її як перкусіюMark Paytress. Janis Joplin. Mark Paytress assesses Columbia's three-CD 'Janis' retrospective, Record Collector #175. Стр. 140—141.