Російсько-турецька війна 1710—1713 (також російсько-османська війна 1710—1713 років) — збройні конфлікти під час Прутського походу і після Прутського мирного договору 1711 року.

Передісторія

Відносини Московського царства з Османською імперією в 1700—1709 роках

Через рік після укладення в 1700 році Константинопольського мирного договору до Константинополя був відправлений князь Д. М. Голіцин із метою переконати османів дати дозвіл московським кораблям вільно плавати по Чорному морю. Поїздка Голіцина була не успішною. Османський уряд не погодився, і Голіцин виніс з поїздки враження, що османці дуже недоброзичливо ставляться до Московського царства і готові скористатися будь-яким зручним випадком, щоб повернути собі всі землі, поділені за останнім договором. Такий стан справ міг створити великі труднощі для Московського царства з огляду на війни зі Шведською імперією. Двох воєн відразу Московське царство не могло вести. Петро I вирішив вжити всіх заходів, щоб запобігти можливостям початку нової війни з османами. З цією метою в листопаді 1701 року він відправив Петра Андрійовича Толстого для постійного перебування при дворі султана Мустафи II. Він повинен був зібрати найточніші відомості про Османську імперію у політичних, адміністративних, військових, економічних і навіть побутових відносинах. Толстого зустріли в Константинополі дуже підозріло, і до його будинку був приставлений караул. Проте, йому вдалося вивідати, що головним ворогом Московського царства був кримський хан Девлет II Ґірай, який поширював тривожні чутки з метою спонукати султана до нової війни з Московським царством. Толстому вдалося повалити за допомогою матері султана великого візира, що співчував планам Девлета II. Незабаром, у 1703 році, помер султан Мустафа, і на престол був зведений його брат Ахмед III. Боячись підступів, він майже щодня міняв великих візирів і привів імперію в такий стан, що про війну і думати не можна було.

Так тривало до 1706 року, коли новий хан Криму Гази III Ґірай доніс, що причорноморські ногайці терплять від московитів релігійні переслідування і виявляють бажання переселитися в межах Османської імперії. Французький посланник при дворі султана всіляко намагався посварити османів із Московським царством. Але султан не наважився на війну, і в цьому відношенні соболі та гроші, які щедро роздавав Толстой, зробили свою справу. У червні 1709 року прийшов новий лист від відновленого на кримському престолі Девлета II Ґірая з тривожними звістками, нібито московський військовий флот з'явився вже в Азовському морі.

Карл XII Зростання напруги у відносинах Османської імперії з Московією у 1709 році було спричинене з османського боку тим, що після розгрому шведського війська під Полтавою та взяття значної частини його в полон під Переволочною цар Петро I планував поширити свій вплив на Річ Посполиту, а далі розпочати війну з Османською імперією. Із боку ж московського керівництва як недружні дії розцінювалося прийняття османською стороною під свій захист залишків шведського та українського військ на чолі з Карлом XII та І.Мазепою.

Обрання гетьманом Пилипа Орлика 5 квітня 1710 року, яке відбулося під контролем шведського короля, варто розглядати в контексті підготовчих заходів короля до війни, оскільки Карл XII прагнув організувати українців в ефективну військову силу для наступного використання їх проти Москви.

Суттєвий вплив на позицію Порти мала діяльність кримського хана Девлета II Ґірая, який також підштовхував Стамбул до війни, певне значення мало й звернення до османського керівництва І. Мазепи. З боку Московського царства висувалися настійливі вимоги видати чи затримати шведського короля та видати Мазепу, виконання яких називалося умовою збереження мирних взаємин. Петро навіть уклав з Османською імперією договір, за яким вони зобов'язувалися вигнати зі своєї землі Карла і козаків. Дізнавшись про це, шведський король відправив у Константинополь відданого йому генерала Понятовського і за його посередництва скинув великого візира, при якому був укладений договір про відсторонення Карла. Новий візир Нуман Кепрюлю також був проти розриву мирних відносин із Московським царством і допоміг Карлу грошима. Тоді Карл зважився на інший крок. Інтриги Понятовського підняли повстання яничарів. У цей же самий час Петро посилено став наполягати на видаленні Карла з османських меж, погрожуючи в іншому випадку почати військові дії в союзі з польським королем.

Воєнні настрої османів знову активізувалися восени 1710 року. Певний вплив на антимосковські настрої Стамбула справляли діяльність австрійської дипломатії, фінансова підтримка шведського короля англійською Левантійською компанією. Османське керівництво прагнуло відвернути загрозу з боку Московського царства, повернути втрачене за Константинопольським договором 1700 року. Мало значення і бажання Порти зняти соціальне напруження в імперії шляхом переможної війни. Війну Московському царству Ахмед III оголосив 9 листопада 1710 року. Пропозиції Петра I султану про підтвердження миру та шведам про укладення миру не були підтримані. За царським наказом із Прибалтики перекидалися війська на Південь. Толстой був посаджений в Семибаштовий замок. Як писав англійський посол Саттон зі Стамбулу: .

Плани сторін У грудні 1710 року кримський хан Девлет II Ґірай зустрівся у Бендерах зі шведським королем Карлом XII і гетьманом Правобережної України Пилипом Орликом. Було вирішено завдати удару по Правобережній Україні з'єднаними силами ханського сина Мехмеда Ґірая з орликовцями і поляками (ворогами Петра I) і одночасно по Лівобережній Україні силами самого кримського хана із запорожцями. Османська імперія була зайнята війною в Лівані, тому збиралася воювати через своїх васалів.

Петро I вирішив діяти і, завдаючи удари, які відвертали увагу, по кримським татарам і їхнім союзникам, атакувати Османську імперію через Молдавію і Валахію, де його союзниками стало б християнське населення імперії.

Хід війни

Із початком 1711 року Османська імперія розпочала воєнні дії, зокрема силами татар і українських козаків (80-90 тисяч вояків). У січні 1711 року був укладений українсько-татарський військово-політичний союз. Надалі були здійснені походи: кримських татар на чолі з ханом Девлетом II Ґіраєм та запорожців до Слобожанщини, у ході якого було взяте Новосергієвське місто; буджацьких татар на чолі із сином хана, українських козаків під проводом П. Орлика і К. Гордієнка, поляків-прибічників Станіслава-Богуслава Лещинського в Правобережну Україну; кубанського султана до Азова. Військо, очолюване П. Орликом, здобуло значну підтримку на етнічних українських землях, наприкінці березня 1711 року взяло в облогу Білу Церкву, яку захопити не вдалося. Похід закінчився невдачею через рішення татар про відступ, взяття ними полонених і пограбування татарами населення на територіях, мешканці яких надали підтримку П. Орлику.

Лівобережна Україна На Лівобережжі хан Девлет II Ґірай розраховував на допомогу ногайців із Кубані. Московські війська, які протистояли кримським татарам на Лівобережжі, складалися з 11 тисяч солдатів генерал-майора Ф. Ф. Шидловського в районі Харкова, корпусу Апраксіна під Воронежем і 5 тисяч донських козаків. Зіткнувшись з Бєлгородськими та Ізюмськими фортечними оборонними лініями, кримці в середині березня повернули до Криму, залишивши півторатисячний гарнізон під загальним командуванням запорізького полковника Нестулея в захопленій ними без бою Новосергієвській фортеці.

У квітні 1711 року Новосергієвська фортеця була відбита загоном Шидловського.

Правобережна Україна Спочатку з'єднані сили кримських татар, орликівців, запорожців і поляків мали успіх на правому березі Дніпра, слабо прикритого московськими військами. Союзники захопили ряд фортець і розбили при Лисянці загін осавула Бутовича, посланого гетьманом Скоропадським. Однак потім між українцями, поляками і кримськими татарами почалися серйозні суперечки. Козаки закликали до боротьби за незалежність України, поляки Потоцького хотіли приєднання України до Речі Посполитої, кримське військо було зацікавлене в грабежі і викрадення бранців.

25 березня (ст. стиль) 30 тисяч кримських татар і запорожців підійшли до Білої Церкви. Їх перший штурм був відбитий московським гарнізоном (бл. 1000 вояків), наступного дня гарнізон зробив вилазки, в яких кримські татари зазнали великих втрат і воліли відійти до Фастова. Після цієї поразки кримські загони стали займатися грабунком і захопленням мирних жителів. Головнокомандувач московськими силами в Україні Голіцин зібрав для відсічі набігу 9 драгунських і 2 піхотних полки, які змусили в кінці квітня відступити Орлика і Мехмеда Ґірая в Бендери, османські володіння. 15 (26) квітня 1711 року поблизу Богуслава Голіцин наздогнав частину кримських татар і відбив понад 7 тисяч захоплених бранців.

Кубань Ще в січні 1711 року було прийнято рішення послати на Кубань експедицію під командуванням казанського губернатора П. М. Апраксіна. У травні 3 піхотних і 3 драгунських полків (6300 осіб) вийшли з Казані, в Царицині до них приєдналися іррегулярні війська і козаки. Пізніше підійшло 20 тисяч калмиків тайші Аюки.

У серпні Апраксін вийшов з Азова і попрямував на Кубань. У переможній реляції повідомлялося, що було побито понад 11 тисяч ногайців, а 21 тисяча взята в полон. У вересні московити і калмики розбили військо Бахта Ґірая з 7 тисяч татар і 4 тисяч козаків-некрасовців. Був відбитий московський полон у 2 тисячі чоловік. Звістка про укладення Прутського миру змусила Апраксіна повернутися в Азов.

Похід на Крим Після відбиття нападу кримських татар на Україну, московські війська під керівництвом Бутурліна перейшли в наступ. 30 травня 1711 року 7 піхотних і 1 драгунський полків (7178 осіб), а також 20 тисяч козаків Скоропадського вийшли в похід на Крим. Рух війська було вкрай ускладнено обозом, в якому везли припаси, необхідні в посушливих степах. Спочатку планувалося послати в Крим через Сиваш легкі козацькі загони, але, як з'ясувалося, зробити це не можна було через брак легких суден. У військах почався голод, їли одну конину. Девлет II вивів частину кінноти з Криму і приступив до широкомасштабних партизанських дій в тилу московських військ: як у військах, які намагалися блокувати Перекоп, так і в тилу основної армії, що рухалася з Петром I на Дунай.

Голод і дії кримських татар змусили наприкінці липня відступити Бутурліна і Скоропадського від Криму.

Чорногорія. Місія Милорадовича і Лукачевича У розпочатій війні Петро I розраховував використовувати національно-визвольний рух пригноблених слов'янських народів проти османів у своїх інтересах. У 1711 році з таємною місією підняти повстання чорногорців, герцеговинців і жителів Адріатичного примор'я, на Балкани були направлені служити в московській армії герцеговинець полковник Михайло Милорадович і чорногорець капітан Іван Лукачевич, забезпечені грамотами Петра I. Таємна місія була вдалою лише в Чорногорії — в червні 1711 року Милорадович із невеликим загоном висадився на узбережжі Адріатики і незабаром прибув у Цетинє, де без особливих зусиль домігся того, що чорногорці взялися за зброю. У липні 1711 року чорногорське ополчення разом із невеликим загоном Милорадовича перейшло кордон і напало на османські фортеці Грахово, Никшич, Спуж і Гацько, однак не добилися успіху в їх штурмах. У відповідь проти чорногорців була кинута 20-тисячна армія боснійського візира Ахмет-паші Шапшатліі, в той же час зазнав невдачі Прутський похід Петра I. У мирному договорі, укладеному за підсумками ураження Московського царства, про балканських слов'ян у цілому і чорногорців зокрема не було сказано жодного слова, а вже навесні 1712 року московська військова місія була змушена відбути з Чорногорії, залишивши її один на один із ворожою імперією. Надалі, не дивлячись на перемогу чорногорців у Царева Лазу, османська армія зайняла Цетинє, а владика Данило Петрович-Негош був змушений шукати притулку у венеційців.

Прутський похід