Філософія (грец. філософія — любов до мудрості) — це знання першооснови буття, спосіб їх пізнання, снесу людського існування, мета, цінності та ідеали суспільства.
Філософія майже завжди прагнула до того, щоб ця першооснова, яку вона шукає, спосіб її пізнання, система людських цінностей та суспільний ідеал були єдиними.
16-17 століття Як систематичне знання, філософія виникла в Україні щойно з розвитком інституційної вищої освіти в 16 — 17 ст. під впливом західно-філософських ідей. Проте філософське мислення і пошук відповідей на основні, життєві питання були притаманні українському народові здавна, вони пов'язувалися з його світоглядом і релігією ще за дохристиянських часів. Християнство визначило новий шлях і дало вагомий стимул для філософської думки, вносячи в нього елементи юдейсько-грецькі, а згодом і римської духовної культури. Все ж слов'янсько-українська основа і підхід мислення, менш спекулятивний, радше контемплятивний, визначили характер філософської думки в Україні та її поширення. Серед українців назагал знаходимо мало «чистих» філософів, зате філософське мислення притаманне багатьом письменникам, митцям, історикам, суспільним теоретикам. Тому історія української філософії включає, поряд з філософами типу Г. Сковороди, П. Лодія, С. Гогоцького, також М. Гоголя, П. Куліша, Тараса Шевченка, В. Липинського й ін. Ці українські мислителі висловлюють свої погляди менш теоретично й абстрактно, а передають їх найточніше, у контексті з життям, призначенням і життєвими ситуаціями людини. Вони представляють радше свої світоглядові думки і життєві настанови, аніж абстрактні схеми і теоретичні арґументи. У світосприйнятті, а тим самим у філософії українців переважають емотивні елементи над раціональними. Прагнення до синтези і гармонії також прикметне для українського світогляду, у висліді чого майже не заступлені серед українців крайні і чіткі філософські системи. Більшість мислителів і філософських течій, поширених в Україні, представляють синкретичні думки і пізнання. Так само властивою для українського способу мислення є релігійна настанова, «шукання Бога» і вартостей віри як такої, а не обов'язково пов'язання їх з конкретними релігійними доктринами. Ці риси української збірної ментальності знайшли свій вираз у філософських дослідах і пошуках.
18 століття З християнством, писемством і освітою прийшли в Україну фрагментарні філософські відомості, насамперед через твори Отців Церкви і перекладну літературу. У тій таки літературі знаходимо вказівки на античних грецьких філософів. Вже в «Ізборнику Святослава» 1073 є вияснення деяких філософських категорій за Максимом Ісповідником і Теодороїм Райським, а в «Ізборнику» 1076 — низка етичних норм.
Відомі були на Русі й «Діалектика» І. Дамаскина, «Діоптра» П. Пустельника, «Шестоднев» у перекладі болг. І. Екзарха, антології «Пчоли», середньовічні хроніки, а далі твори Кирила філософа болг., які містили чимало філос. відомостей. Під їх впливом були висловлені думки в ориґінальних творах староукр. письменства, гол. в «Слові о законі і благодаті» Іларіона, «Поученнях» Луки Жидяти і Володимира Мономаха, у «Слові» Данила Заточника, в літописах, житіях і проповідях. Уже за Ярослава Мудрого діяли в Києві учені («книжні люди»), серед них Теодосій Печерський, Нестор-літописець та ін., що залишили глибокі своїм змістом твори. Зокрема писання Клима Смолятича доводять його ознайомлення з античною філософією, а літописець називає Клима «філософом, якого в руській землі не бувало». Кирило Турівський у поетично складених творах і проповідях намагався погодити віру з розумом. Але це мислення далеке від сучасної йому у Західній Європі спекулятивної схоластики, яка до кін. 15 ст. була майже невідомою в Україні. Слід ще згадати впливи юдаїзму й арабських рел. мислителів, що виявилися в єресі «зжидоватілих», яка, хоч виникла в Києві, набрала більшого поширення в Новгороді.
Глибше філос. зацікавлення пробивається в укр. літературі періоду рел. боротьби, коли укр. Землі опинилися в межах Лит. Князівства і Польщі. Цей період зв'язаний з поширенням освіти (братські школи, Острозький наук. гурток і академія) та з впливами зах, течій: схоластики, ренесансу, гуманізму" і рел. реформацій. З кін. 15 ст. українці вже здобувають освіту у зах. університетах (Болонья, Падуя, Париж, Прага, Краків). Насамперед зах. ідеї діставалися на Україну через поль. рел. й осв. установи й у зв'язку з намаганнями поширити католицизм на укр. землі (Берестейська Унія). Полемічна література з боку православних і католиків та уніятів користувалася, крім теологічних, також філос аргументами (виняток становить антинаук., з аскетичним наставленням правос. полеміст І. Вишенський). Багато філос. думок висловлено в полемічному творі «Апокрисис» Христофора Філалета кін. 16 — поч. 17 ст. Обидві сторони вдаються в полеміці до метафіз. спекуляцій, покликуючися на авторитет Платона, Арістотеля, св. Авґустина і Фоми Аквінського. Вони були також ознайомлені з творами Лютера, Меланхтона і Цвінґлі. Кат. і протестантські школи на укр. землях у 16 — 17 вв. сприяли поширенню цих філос. теорій і серед укр. молоді.
Подальший розвиток філос. навчання і письменства зв'язаний з Києво-Могилянською Академією, дехто з викладачів якої вчився у Замостській Академії (К. Сакович, І. Трофимович-Козловський, С. Косов) та зах.-евр. університетах (І. Ґізель, Т. Прокопович, С. Яворський та ін.). Філософія викладалася вже в Київ. Лаврській школі з 1631. її викладали у Києві лат. мовою та залишили свої твори-курси викладів такі вчені: І. Ґізель («Opus totius philosophiae», «Axiomae philosophicae», він же автор трактату українською мовою «Миръ съ Богом человЂку»); Й. Кононович-Горбацький («Orator Mohileanus», в якому поміщені його диспути про діалектичні настанови; він же автор курсу арістотелівської логіки «Subsidium logicae»); C. Яворський («Agonium philosophicum», a також курси психології і логіки, фізики та трактат "Камень вЂри); М. Козачинський («Philosophia Aristotelica»); Ю. Кониський (курси «фізики» і етики в дусі Арістотеля); Йоасаф Кроковський (заг. курс філософії, диспути з логіки). У останнього вже помітне відхилення від схоластики й Арістотеля та критика томізму, хоч ці системи переважали у філос. поглядах ін. учених Києво-Могилянської Академії. З Академією пов'язана наук. та письм. діяльність енциклопедиста Т. Прокоповича, що викладав поетику, реторику, логіку, фізику, математику й теологію. В його творах помітні впливи гуманізму і просвітництва, популяризація ідей X. Вольфа і Ф. Лейбніца (українською мовою «Філос. твори», 3 тт. К. 1979). Прокопович поклав основи теорії зверхности світської влади над церк. й обґрунтував самодержавство у творах: «Правда воли монаршей», «Слово о власти и чести царской», «Духовный регламент». Він і багато Еипускників Академії згодом працювали як викладачі філософії чи церк. діячі у Москві й ін. містах Росії.
Два філософських твори, що появилися в другій половині 17 ст., не зв'язані з Академією. Це «Зерцало богословія» К. Ставровецького-Транквіліона і «Трактатъ о душЂ» (1625) К. Саковича; останній писав філософські праці також польською мовою. Елементи філософії є в трактатах П. Могили («Confessio Orthodoxa») та А. Зернікава (Чернігівського) про походження Святого Духа («De processione Spiritus Sancti»). Курси філософії читалися у 18 ст. у лівобережних колеґіях (Чернігівській, Харківській, Переяславській) та в греко-католицьких монастирських школах Василіян (гол. Лаврівська і Львівська школи).
Перехідною постаттю між «золотим віком» Академії та розповсюдженням філософської освіти в інших містах України та Сх. Європи і його завершенням з'являється блискучий і перший справжній український філософ Г. Сковорода, вихованець Академії, сучасник Канта. Сковорода, названий «українським Сократом», видатне явище в українській і елов. філософії взагалі, людина, що своїм життям і філософською проповіддю засвідчувала автентичність своїх поглядів і теорій. Студії над Сковородою за останніх сто років, зокрема від часу видання його творів Д. Багаліем (1894), виявили, що його філософія є не лише вираженим у літературних символах етичним світоглядом чи еклектично дібраними філософськими елементами з перевагою богословської думки, а й суцільною ориґінальною системою пізнання, метафізики й етики. Важливим етапом цих студій були праця «Філософія Г. С. Сковороди» Д. Чижевського (Варшава 1934) та статті Івана Мірчука в німецьких славістичних журналах 1930-х pp. Особливо інтенсивні досліди над Сковородою проведено на початку 1970-х pp. в Україні і за кордоном у зв'язку з 250-літтям його народження. Тоді ж видано повне видання «Творів» у двох томах (Київ, 1973).
Серед сучасників Сковороди і філософів наступної генерації були: І. Хмельницький (студіював у Кеніґсбергу, мабуть, у Канта); Г. Полетика, що перекладав твори грецьких філософів; містик і масонський діяч С. Гамалія (1743 — 1822, переклав твори німецького містика Я. Беме) і релігійний мислитель-аскет П. Величковський, що свої богословські й філос. писання базував на патристиці. Типовим світським представником філософії просвічення був Я. Ковельський, також вихованець Киево-Могияянської Академії, що, бувши добре ознайомлений з сучасною зах. філос. думкою, виявив себе прихильником теорії природного права і суспільного договору Ж.-Ж. Руссо. Його твори «Философические предложения» (1768) і «Рассуждение о человеческом познании» (1780) мали прогресивний вплив на суспільно-політичну думку в Росії. Під впливом X. Вольфа написав свою логіку Іван Рижський («Умословие или умственная философия», 1790), згодом перший ректор Харківського університету.
19 століття — початок 20 століття Виразним послідовником І. Канта серед українців був священик В. Довгович на Закарпатті, який написав латинською й угор. мовами кілька трактатів про німецького раціоналіста: «Critica purae rationis Cantiana in Compendio» (1808) і «Critica practicae rationis ex operibus I. Canti…» (1809); інші українські філософи знайомилися з Кантом посередньо через послідовників Ф. Геґеля і Ф. Шеллінґа в Україні (див. Кантіанство). Критика Канта є в творах П. Лодія, спочатку професора Львівського Університету, а згодом декана філософського факультету в Петербурзькому Університеті (праця «Логические наставления», 1815), математика і філософа Харківського університету Т. Осиповського («О пространстве и времени», 1807) та ін. Професор Харківського університету А. Стойкович (сербського походження) у вивченні фізичного світу намагався створити синтезу ідеалізму й матеріалізму.
Німецький ідеалізм був популярний в Україні, зокрема твори Й.-Ґ. Фіхте, якого запросили на кафедру філософії новозаснованого Харківського університету. Він відхилив запрошення і рекомендував свого учня Й. Б. Шада. Шад понад 10 pp. був діяльний у Харкові, написав низку праць та виховав плеяду адептів філософії. Його наступником на харківській катедрі (1818 — 30) був А. Дудрович з Закарпаття, який схилявся до Шеллінга і, на відміну від Шада, відстоював релігійно-містичні погляди. Філософію права за німецькими ідеалістами викладав М. Білоус у Ніженському ліцеї. Видатними шеллінгіянцями були натурфілософи — Д. Кавунник-Велланський та М. Максимович, перший ректор Київського Університету. Ін. професор Харківського університету: П. Любовський (логік і психолог), німець Л. Якоб (сенсуаліст у філософії і популяризатор природного права). Послідовниками Геґеля і Шеллінґа були також професор Київської духовної Академії О. Михневич (логік), професор Київського Університету С. Гогоцький (склав «Философський лексикон» у 4 тт., 1857 — 73, автор праці «Критический взгляд на философию Канта», 1847, у якій критикував гегельянські погляди на релігію) та О. Новицький (підручники з логіки і психології). Поважний вплив залишив Гегель у філософії права 19 ст. (див. Гегельянство в Україні).
У Галичині адептами філософії Гегеля були О. Чайковський (опублікував 1853 у Відні «Versuch der Vereinigung der Wissenschaftein») і Климентій Ганкевич, що дав перший огляд слов'янської філософії («Die Grundzuge der slawischen Philosophie»).