Голодомор у Казахстані 1932–1933 років (), також відомий як Голощокінський геноцид, Ашаршилик (: означає «голод»)) — масовий голод у сільських районах Казахської АСРР, масова загибель сільського населення Казахстану, переважну більшість якого становили казахи. Загинуло 1,5 млн осіб (40% від усього казахського населення), що є найвищим відсотком серед усіх етнічних груп, убитих радянським режимом 1930–1933 років. Інші джерела стверджують, що загинуло від 2,0 до 2,3 мільйонів. Ашаршилик був викликаний так званим «Малим Жовтнем» — процесом радянізації Казахстану, який супроводжувався колективізацією, надмірним планом хлібозаготівлі та вилученням худоби.

Голод почався взимку 1930 року, за цілий рік до Голодомору в Україні 1932—1933 років, який був найбільшим у 1932–1933 роках. Голод зробив казахів меншістю в Казакській Автономній Соціалістичній Радянській Республіці; це спричинило загибель або міграцію великої кількости людей, і лише в 1990-х роках, після розпаду Радянського Союзу, казахи знову стали найбільшою етнічною групою в Казахстані. До голоду близько 60% жителів республіки були етнічними казахами, а після голоду ця частка значно скоротилася до 38% населення. Деякі вчені вважають, що голод належить до ширшої історії колективізації в Радянському Союзі та частково до радянського голоду 1932–1933 років. Радянська влада провадила репресивну політику під час голоду, наприклад, занесення цілих районів до чорних дощок що забороняє торгівлю з іншими регіонами і розстрілом тисяч казахів під час спроб втекти через кордон до Китаю.

Деякі історики описують голод як юридично визнаний геноцид, здійснений радянською державою, згідно з визначенням, викладеним ООН; однак інші історики стверджують протилежне. У Казахстані деякі дослідження продовжували використовувати радянське пояснення голоду, називаючи його Голощокінським геноцидом () на честь Філіпа Голощокіна, який був першим секретарем Комуністична партія в Казахській АРСР, а також відомий як один із головних виконавців розстрілу сім'ї Романових, щоб підкреслити його рукотворний характер.

Історія Перший Ашаршилик 1919—1922 років теж був страшним. Якщо у 1930-х роках за різними оцінками загинуло від 1,5 до 2 мільйонів чоловік, то в перший Ашаршилик — близько одного мільйона чоловік. Таким чином впродовж 10—15 років радянської влади казахи втратили близько половини населення.

Незважаючи на те, що багато хто вважає, що він був здебільшого рукотворний, існували деякі природні фактори, які посилили кризу. Найважливішим природним фактором голоду був дзуд з 1927 по 1928 роки, який був періодом сильних холодів, коли худоба голодувала і не могла пастися. У 1928 році радянська влада розпочала кампанію з конфіскації худоби у багатших казахів, яких називали баями, відомими як Малий Жовтень. Конфіскаційна кампанія була проведена казахами проти інших казахів, і саме ті казахи вирішували, хто є баєм і скільки в них конфіскувати. Це залучення мало на меті зробити казахів активними учасниками трансформації казахського суспільства. Більше 10 000 баїв могли бути депортовані через кампанію проти них. Худоба і зерно в Казахстані були в основному придбані між 1929 і 1932 роками, причому одна третина зернових в республіці була реквізована і більше 1 мільйона тонн конфісковано в 1930 році для забезпечення продовольством міст. Історик Стівен Ґ. Віткрофт пояснює голод фальсифікацією статистики, створеної місцевою радянською владою, щоб задовольнити нереалістичні очікування свого начальства, що призвело до надмірного видобутку казахських ресурсів.

Деякі казахи були вигнані зі своєї землі, щоб звільнити місце для 200 000 «спецпоселенців» і в'язнів ГУЛАГу, і частина неадекватного продовольчого забезпечення в Казахстані також дісталася таким в'язням і поселенцям. Вибірково розподілялася продовольча допомога казахам для ліквідації класових ворогів. Незважаючи на накази радянської влади уникати дискримінації, багатьом казахам було відмовлено в продовольчій допомозі, оскільки місцеві чиновники вважали їх непродуктивними, і натомість продовольчу допомогу надавали європейським робітникам у країні. Незважаючи на це, казахи отримали певну екстрену продовольчу допомогу від держави. Казахські жертви голоду були широко дискриміновані та вигнані практично з усіх верств казахстанського суспільства, незважаючи на те, що радянський уряд не видавав жодного наказу згори, щоб це було зроблено. У 1932 році 32 з менш ніж 200 районів Казахстану, які не виконали норми виробництва зерна, були занесені до чорних дощок, тобто їм було заборонено торгувати з іншими селами. Ця політика чорних дощок застосовувалася і в Україні. Ближче до кінця казахського голоду Філіппа Голощьокіна змінив Левон Мірзоян, який був репресивним, особливо щодо голодуючих біженців, і відмовляв у продовольчій допомозі районам, керованим кадрами, які просили більше їжі для своїх регіонів, використовуючи, за словами Сари Кемерон, "сльозливі телеграми"; в одному випадку за правління Мірзояна повноважний представник засунув документи про продовольчу допомогу собі в кишеню і влаштував весілля замість того, щоб передавати цілий місяць, поки сотні казахів голодували.

У вченого Джеймса Ріхтера Famine, Memory, and Politics in the Post-Soviet Space: Contrasting Echoes of Collectivization in Ukraine and Kazakhstan опублікованому Cambridge University Press, задокументовано багато свідчень тих, хто вижив: «Перший мій спогад — про місяць. Була осінь, холодно, і ми десь йшли по стежці. Закутані, піді мною гойдався візок. Раптова зупинка, і я побачив у чорному небі цей величезний місяць. Він був повний, круглий і яскраво сяяв. Я ліг на спину і довго не міг відірватися від цього погляду. Перевернувшись, я чітко побачив на землі якісь зарості з витягнутими, кривими гілками, їх було багато з них по обидва боки дороги: це були люди. Вони лежали на землі, напружені й мовчазні... Був тридцять перший рік, і ми тоді рухалися з ветхого аулу в Тургай».Richter, J. (2020). Famine, Memory, and Politics in the Post-Soviet Space: Contrasting Echoes of Collectivization in Ukraine and Kazakhstan. Nationalities Papers, 48(3), 476-491. doi:10.1017/nps.2019.17</blockquote>

Кількість загиблих

У Казахстані були деякі з регіонів, які сильно постраждали від голоду, у відсотковому співвідношенні, хоча більше людей померло від голоду в Україні, який почався роком пізніше. Окрім Ашаршилику 1919–1922 рр., через дії радянської держави Казахстан за 10–15 років втратив більше половини свого населення. Два радянські переписи показали, що кількість казахів у Казахстані впала з 3 637 612 у 1926 році до 2 181 520 у 1937 році. Етнічні меншини в Казахстані також значно постраждали. Українське населення в Казахстані скоротилося з 859 396 до 549 859 (скорочення майже на 36% населення), тоді як інші етнічні меншини в Казахстані втратили 12% і 30% свого населення. Загиблих у Казахстані українців іноді вважають жертвами Голодомору.

Біженці Через голод від 665 тис. до 1,1 млн казахів втекли від голоду разом зі своєю худобою за межі Казахстану до Китаю, Монголії, Афганістану, Ірану та радянських республік Узбекистану, Киргизстану, Туркменістану, Таджикистану та Росії в пошуках їжі та роботи в нових місцях індустріалізації. Західний Сибір з 900 тис. голів великої рогатої худоби.

Казахів, які намагалися втекти, зараховували до класових ворогів і розстрілювали. Радянський уряд також намагався повернути їх на радянську територію. Цей процес репатріації міг бути жорстоким, оскільки будинки казахів були зламані, як біженців, так і казахів, які не були біженцями, насильно виганяли у вагони без їжі, опалення та води. 30% біженців загинуло від епідемій і голоду. Біженців, яких репатріювали, інтегрували в колгоспи, де багато з них були надто слабкими, щоб працювати, а на заводі в Семипалатинську половину біженців звільнили за кілька днів, а другій половині відмовили в харчових пайках.

Швейцарська репортерка , яка подорожувала Радянською Центральною Азією та Китаєм на початку 1930-х років, стала свідком і написала про власні наслідки кампанії репатріації:«У кожному вагоні з товарами були казахські сім'ї в лахмітті. Вони вбивали час, збираючи один у одного вошей. […] Поїзд зупиняється посеред висохлої місцевості. Уздовж залізниці запаковані верблюди, бавовна, яку розвантажують і зважують, купи пшениці просто неба. З казахських вагонів доноситься приглушений стукіт, що повторюється по всій довжині поїзда. Заінтригована, я бачу жінок, які товчуть зерно в ступах і роблять борошно. Діти просять опустити їх на землю; на плечах чверть сорочки, а на голові струпи. Жінка змінює свій білий тюрбан, її єдиний предмет одягу, який не розтерзаний, і я бачу її жирне волосся та срібні сережки. Її немовля, що стискає її сукню і з худими ніжками, з яких стирчать його кістляві коліна; його маленький зад позбавлений м’язів, невелика маса гумової, зморшкуватої шкіри. Звідки вони беруться? Куди вони йдуть?" Коли біженці тікали від голоду, радянський уряд робив насильницькі спроби зупинити їх. В одному випадку торговці гуманітарною допомогою поклали їжу в кузов вантажівки, щоб залучити біженців, а потім замкнули біженців у вантажівці та кинули їх посеред гір; доля цих біженців невідома. Тисячі казахів були розстріляні, а деякі були зґвалтовані під час спроби втекти до Китаю. Втеча біженців була представлена владою як прогресивне явище кочівників, які відходять від свого «первісного» способу життя. Біженці від голоду підозрювалися керівництвом ОДПУ в підтримці контрреволюційних, баївських і куркульських «нахилів» через те, що деякі біженці займалися злочинністю в республіках, куди вони прибули.

Канібалізм Деякі з голодуючих у Казахстані були змушені вдатися до канібалізму. Це варіювалося від поїдання трупів до активних вбивств, щоб поїсти. Це також спостерігалося в Україні, оскільки українців морили голодом за тією ж тактикою, що й казахів, Як писав Тімоті Снайдер про нав’язаний радянський голод:Виживання було як моральною, так і фізичною боротьбою. Жінка-лікар написала подрузі в червні 1933 року, що вона ще не стала канібалом, але «не впевнена, що не стану нею, коли мій лист дійде до вас». Першими помирали добрі люди. Ті, хто відмовлявся красти або займатися проституцією, помирали. Померли ті, хто давав їжу іншим. Ті, хто відмовлявся їсти трупи, помирали. Ті, хто відмовлявся вбивати свого ближнього, помирали. Батьки, які чинили опір канібалізму, помирали раніше за своїх дітей.Snyder, Timothy (2010). "The Soviet Famines". Bloodlands: Europe Between Hitler and Stalin. New York: Basic Books. pp. 21–58. ISBN 978-0-465-00239-9. Archived from the original on 22 February 2013 – via Google Books.

Наслідки Дві третини казахів, які пережили голод, були успішно осілими через скорочення поголів’я на 80%, неможливість відновлення скотарської діяльності в умовах, що відбувалися відразу після голоду, а також програму репатріації та переселення, запроваджену радянським режимом. Незважаючи на це, Нікколо П’янчола каже, що радянська кампанія зі знищення кочівництва була швидко відкинута після голоду, і що кочівництво навіть відродилося під час Другої світової війни після переміщення худоби з окупованих нацистами територій.

Ібрагім Хісамутдінов, який пережив голод юнаком, бачив, як на вулицях помирали голодні казахи, йдучи до школи. Понад 50 років потому він зазначив: «До цього дня я чую відчайдушні крики вмираючих і їхні заклики про допомогу».

У 2017 році був споруджений пам’ятник жертвам Ашаршилику. Тюркська рада назвала голод «злочинною сталінською етнічною політикою». 31 травня започатковано День пам’яті жертв Ашаршиликів.

Оцінки, юридичне визначення і цензура