Пу́блій Вергі́лій «Вергілій замість Верґілій» (Верґі́лій) Маро́н (; 15 жовтня 70 до н. е. — 20 вересня 19 до н. е.) — найвидатніший поет стародавнього Риму та один із найвизначніших поетів античної літератури, автор епосу «Енеїда», який оспівує легендарне походження римського народу.
Життя Відомостей про його життя небагато, а ті, що є, дійшли до нас у вигляді розрізнених цитат пізніших римських авторів і в складі семи коротких начерків життєписів знаменитих людей з-під пера Светонія, яких часто приписують Елію Донату, оскільки текст зберігся в його рукопису. Деякі незалежні біографічні відомості містяться в «Життєписі» Бернського рукопису. Також імовірно, що усі біографії мають за джерело записки сучасників Вергілія.
Серед імен Вергілія, Публій цілком звичайне для римлянина, інші два, очевидно, мають етруське походження, хоч ім'я Вергілій носили багато хто з латинів.
Батько поета був, імовірно, латином, чий рід декількома поколіннями раніше осів у північній Італії, яка називалася тоді Цізальпійською Галлією. Про його життя майже нічого невідомо: повідомляється лише, що був він або гончарем, або навіть посильним — та що одружився з дочкою свого хазяїна, а потім промишляв розведенням бджіл і продажем лісу. Ім'я матері Вергілія, Магія Полла, також звучить на етруський штиб; у Вергілія ще були щонайменше два брати, проте до його повноліття батьки, певно, вже померли.
Вергілій народився 15 жовтня 70 до н. е. біля Мантуї, у селищі Анди (часто його ототожнюють з сучасним П'єтоле). За переказом Светонія, його матері під час вагітності наснилося, начебто вона народила лаврову гілку, що, торкнувшись землі, відразу пустила корені й виросла у зріле дерево з безліччю різних плодів і квітів.
Вергілій отримав добру освіту: до 15-літнього віку в Кремоні, а потім у Медіолані (сучасний Мілан). Коли було йому років із 19 (близько 51 до н. е.) Вергілій приїхав до Риму навчатися риторики — у ті часи обов'язкової частини вищої освіти, необхідної для політичної кар'єри. Пробувши в Римі близько року, він приєднався до заснованого Філодемом у Неаполі гуртка епікурейців, який очолював Сірон. І хоч Вергілій готувався до кар'єри адвоката, природна сором'язливість визначила його життя як поета.
Светоній писав, що Вергілій був високого зросту, міцної статури, на обличчя смаглявий, скидався на селянина, але не відрізнявся міцним здоров'ям: особливо страждав він животом, горлом, головним болем і часто робив собі кровопускання. Помірний у їжі й вині, він полюбляв хлопчиків, — і особливо любив Цебета та Олександра, якого йому подарував Азіній Полліон і який у другій еклозі «Буколік» названий Алексідом. Ходили чутки, що жінка на ім'я Плотія Гієрія пропонувала Вергілієві співжиття з нею, але той рішуче відмовився. В іншому він був все життя настільки чистий і у висловлюваннях, і в думках, що в Неаполі його зазвичай називали Парфеній (з , з натяком на цнотливість), а коли він показувався на вулиці, приїхавши зрідка до Риму, люди починали ходити за ним по п'ятах і показувати на нього, — він укривався від них у найближчому будинку.
У політичному житті Вергілій участі не брав, та завдяки щедротам друзів, його статок досяг десяти млн сестерціїв, і він мав будинок на Есквіліні поруч із оселею Мецената. Близько 41 року до н. е., після вбивства Цезаря, маєток було віднято для передачі ветеранам нового владики Рима, Октавіана Августа. Поет поспішив до Риму і за допомогою своїх друзів домігся повернення власності.
У Неаполі чи поблизу нього, Вергілій прожив майже все своє життя. Лише зрідка відвідував він Рим, бував на Сицилії й у Таренті, та один раз відвідав Грецію.
На п'ятдесят першому році життя (19 рік до н. е.) Вергілій пустився у велику подорож Грецією, щоб наступні три роки займатися відшліфовкою своєї поеми «Енеїда». Прибувши до Афін, Вергілій зустрівся тут з Октавіаном Августом, після чого вирішив відмовитися від поїздки і повернутися з ним до Італії. При огляді Мегар він серйозно занедужав, на кораблі хвороба ще посилилася, і незабаром після прибуття в Брундизій Вергілій помер 20 вересня 19 року до н. е.
Прах його перенесли до Неаполя і поховали біля другого каменя на Путеоланському шляху; для своєї гробниці він склав такий двовірш:
У Мантуї був народжений, помер у Калабрії, спочиваю У Парфенопеї — оспівував пасовиська, села, вождів.
Де пасовища — натяк на твір «Буколіки», села — на «Георгіки», вождів — на «Енеїду».
Половину майна він заповів Валерію Прокулу, своєму зведеному брату, чверть — Октавіану Августу, дванадцяту частину — Меценату, інше — Луцію Варію та Плотію Тукку. За Светонієм, ще до від'їзду з Італії Вергілій домовлявся з Варієм, що якщо з ним що-небудь трапиться, той спалить незавершену «Енеїду»; але Варій відмовився. Вже перебуваючи при смерті, Вергілій наполегливо вимагав свою книжкову скриньку, щоб самому її спалити; але коли ніхто йому не приніс, він більше не зробив ніяких особливих розпоряджень щодо цього і доручив свої твори Варію і Тукку з умовою, щоб вони не видавали нічого, що не видано ним самим. Але, на щастя, за наказом Октавіана Августа «Енеїду» видано з незначними виправленнями.
На його честь названо парк у Неаполі.
Творчість
Перші поетичні спроби Вергілія належать до шкільних років і написані в дусі панівного тоді «неотеричного» напрямку, головним представником якого був Катулл; для цього напряму була характерна байдужність до політичних і соціальних проблем, яка розвинулася в розорених громадянськими війнами групах середніх римських станів, і індивідуалістичне ставлення до життя. «Неотерична» поезія, розрахована на невелике і замкнуте коло освічених читачів, культивувала винятково малі жанри, головним чином епіграми й невеликі поеми за зразком елліністичних «епіллій». Розроблялися переважно міфологічні теми з наголосом на патетичні положення й зображення щиросердних переживань героїв. Невеликі розміри поем компенсувалися ретельною обробкою вірша, наближенням його до суворих норм елліністичної метрики і щедро розсипаними блискітками «ученості»; оригінальність творчості цінувалася нижче, ніж стилізація і перероблення уже наявного в літературі матеріалу. Ці настрої обумовили вибір у філософські вчителі епікурейця Сірона, представника вчення, що закликало до повного суспільного індиферентизму. У літературних колах, з якими Вергілій зав'язав міцні зв'язки, він вправлявся у складенні жартівливих епіграм у стилі Катулла.
«Буколіки»
Твір «Буколіки» (від грец. «bukolika», від «bukolikos» — «пастушачий») світ побачив у 39 році до н. е. і саме цей твір Вергілій вважав початком своєї літературної діяльності. <ref>Ковбасенко Ю. І. Антична література: Навчальний посібник для студентів. 2-ге видання, розширене та доповнене. — К.: Київський ун-тет імені Бориса Грінченка, 2012. — С.196</ref> Вони складаються з 10 еклог («обраних віршів»), з яких 6 є діалогами між пастухами; найчастіше пастухи змагаються між собою в співі (еклоги 3, 5, 7, 8), вимовляючи при цьому або цілі вірші (екл. 5 і 8), або перекидаючись репліками в 2 (екл. 3) або 4 (екл. 7) вірша. Ці короткі пісеньки, відтворюючи іноді прийоми народного стилю (паралелізм членів, приспів), були досить придатним матеріалом для реформи поетичної мови, зробленої Вергілієм, і яка стала основою для всього подальшого розвитку римської поезії. Довгі й заплутані періоди стародавньої римської поезії (іноді до 20 віршів) Вергілій замінив короткими реченнями з ясним членуванням на частини й без накопичення підрядних, переніс таким чином у поетичну мову навички античної художньої прози. Кожна еклога — складна мозаїка мотивів і окремих висловів, запозичених з різних віршів Феокріта. Проте, в той час коли у грецького поета іноді ще зустрічаються жанрові картинки, у Вергілія побутовий матеріал відіграє незначну роль. Центр ваги — у переживанні пастухів, які віддаються любові та поезії; охоче вводяться і народні повір'я. Пастухи Вергілія — цілком умовні фігури для проголошення плавних віршів у «ніжному» стилі з гостро відточеними сентенціями, котрі поет найчастіше більше цінує, ніж сувору витриманістю ситуації цілого вірша.
Події громадянської війни, яка почалася після вбивства Цезаря, служать матеріалом для діалогів між пастухами в еклогах 1 і 9; у 1 еклозі до вуст пастуха Тітіра вкладена хвала божественному юнаку, який дозволив йому залишитися на своїй ділянці, тоді як усі сусіди вигнані. Зовсім особливе місце займає знаменита 4 еклога, що є хвалою новому політичному порядкові, убраною у форму оракула, котрий провіщує близьке народження нового бога, який врятує світ. Древні християни бачили в цьому хлопчику Христа; 4 еклога дійсно ґрунтується на тих самих релігійних уявленнях еллінізму, з яких згодом виросло християнство. «Буколіками» Вергілій звернув на себе увагу Октавіана Августа і його сподвижника Мецената, які були зацікавлені в літературній пропаганді ідеологічних основ нового ладу. Цей лад вимагав нової державницької ідеології, пофарбованої в романтичне преклоніння перед римською стародавністю.
Успішно зображена «золота доба» дуже нагадує текст Біблії, і насамперед через це Вергілія згодом назвали «християнином до Христа». Порівняння: IV еклога «Буколік»:
Біблія. Книга пророка Ісаії. 11.6-9
Особливого поширення таке прочитання Вергілія набуло в добу Середньовіччя, коли церква безроздільно панувала над усіма сферами життя. Але тоді ж виникло й протилежне сприйняття Вергілія: як чаклуна, мага, чорнокнижника (на кшталт Фауста з німецьких «народних книг» або трагедії Й. Гете). Навіть ім'я його діда — Магній — тлумачилося відповідно. Не в останню чергу тому, що Вергілій дуже вдало описав Аїд, де «побував» його Еней.
Успіх «Буколік» перевершив найсміливіші сподівання, їхній автор став знаменитістю і на нього звернув увагу сам Меценат.Ковбасенко Ю. І. Антична література: Навчальний посібник для студентів. 2-ге видання, розширене та доповнене. — К.: Київський ун-тет імені Бориса Грінченка, 2012. — С.197
Меценат і «меценатство» Гай Цільній Меценат (близько 74 р. до н. е. — бл. 8 р. до н. е.) був другом і сподвижником Октавіана Августа. У 40-30-х роках до н. е. він організував гурток літераторів, у якому провідними фігурами стали Вергілій, лірик Горацій і драматург Варій. Нова поетична школа швидко досягла блискучих успіхів: Горацій завершив «Сатири» (30 рік до н. е.) та «Еподи», через рік Вергілій на тріумфальних іграх поставив популярну тоді трагедію «Фієст» (текст утрачено). Горацій видав три книги «Од» (23 р. до н. е.) і «Послання» (20 р. до н. е.). У 19 році до н. е. помер Вергілій, так і не дописавши та заповівши спалити «Енеїду». Але Варій, за наказом Августа, опублікував її доопрацьований текст. Нарешті на урочистостях на честь Нового Віку (17 р. до н. е.) прозвучав «Ювілейний гімн» Горація.
У всіх творах прямі похвали особисто Августові зустрічалися рідко, але відчувалася підтримка його політики. Так, в «Одах» Горація було оплакане падіння Республіки і уславлений її відроджувач — Август. Звісно, це лицемірство, адже насправді Октавіан у Римі якраз донищив Республіку та заснував Імперію. Але він підкреслено зберігав республіканську термінологію та атрибутику (сенат, консульство), навіть себе він іменував не імператором, а принцепсом, «першим поміж рівних» (primus inter pares), хоча фактично влада в нього була імператорською: одноосібною і необмеженою.
«Георгіки» Вергілія, продовжуючи традицію Гесіодового дидактичного епосу («Роботи й дні»), привертають увагу до прадавніх римських чеснот: благочестивості, твердості, надійності, стриманості, працьовитості, простоти, любові до землі тощо. Центральним твором цього напрямку була «Енеїда»: вона немов синтезувала події минулого і сьогодення, прославляючи Юліїв, уславляла всю Римську державу.