Пе́кло — у багатьох релігіях місце для посмертного покарання за гріх. Традиційно уявляється як підземелля, де душі страждають через нестерпне катування. В індуїзмі, буддизмі і джайнізмі пекло — перехідна стадія у прогресі переселення душі з тіла в тіло. В ісламі ж перебування там вважається вічним. У християнстві пекло переважно розуміється як стан грішної душі, котрого вона зазнає після смерті. Питання вічності чи тимчасовості перебування там лишається дискутивною темою для богословів. Подібні концепції в античному язичництві — Тартар, Гадес або Аїд. Також знане як аваддон, безодня. Традиційно пекло протиставляється небесам.
У переносному значенні пекло — нестерпні, жахливі умови чи обставини; дуже небезпечне місце; тяжкий душевний стан, моральні муки.
Етимологія
Українське слово «пекло», як і польське «piekło», сербське «pekel» тощо походить від праслов'янського «пькло» — «смола». Воно близьке до грецького πίσσα — «смола», та латинського picis — «смола», «дьоготь». Оскільки дьоготь видобували за допомогою вогню, то «пькло» у слов'ян з часом стало означати також і «жар», «вогонь», «варену смолу», «вар». Наближення слова «пекло» до «пекти» вторинне.
Раннє християнство використовувало для позначення місця та стану перебування мертвих юдейське слово «шеол» (שְׁאוֹל) — «місце мертвих», «могила», «яма», первісно — буквальна могила, викопана в землі, в якій відбувається зітління тіла. Воно застосовувалося як тотожне грецькому «гадес» (Ἀΐδης) — місце вічного перебування душ померлих, звідки походить «ад». «Шеол» і «гадес», утім, стали тотожними в ІІІ–ІІ ст. до н.е., коли під впливом єгипетської та грецької культур сформувалися талмудична література та юдейські уявлення про вічність душі. До того часу вірування про посмертну активність душі не були властиві юдаїзму, натомість вважалося, що душа помирає разом із тілом або перебуває в шеолі в бездіяльності.
«Пекло» чи «ад» в пізнішій християнській традиції стали збігатися за сенсом з «геєною» — словом, похідним від назви реальної долини Генном — місця язичницьких людських жертвопринесень біля стародавнього Єрусалима, а також спалення трупів злочинців. Геєнна в Біблії фігурує як цілком матеріальне місце, що разом з тим слугує символом остаточного знищення чого-небудь.
В українських народних уявленнях сформувалися різні відтінки слів «пекло» та «ад». Вони розуміються як різні рівні посмертного покарання: в пеклі відбувається покарання за невеликі гріхи, тоді як за великі душа потрапляє в ад.
Англійське «hell» утворене від староанглійського «hel», «helle», похідного від протогерманського «*haljō» — «підсвіт», буквально «приховане місце». Воно в свою чергу — він індоєвропейського кореня *kel-, що позначав печеру, порожнину. З ним пов'язане скандинавське «Гель». У Біблії короля Якова словом «hell» позначаються «шеол» і «гадес».
В авраамічних релігіях
У християнстві
У Біблії У Старому Завіті з пеклом ототожнюється шеол. Опис пекла в Новому Завіті — місце відділення від Бога: ; друга смерть: ; місце засудження: ; місце мук: ; місце плачу і скреготу зубів: ; ; місце, де гинуть душа і тіло: ; вічна мука: ; вічна погибель: ; вічні узи: Юд 1:6; вічний вогонь: ; ; вогняне озеро: ; темрява:
Вказується, що ті, хто не знає Бога і не слухає Євангелія Ісуса, «приймуть вічну погибіль від лиця Господнього та від слави потуги Його» ().
Пекло згадується як місце покарання для: палих ангелів: 2 Пет 2: 4; диявола і його ангелів: Мф 25:41; Звіра і лжепророка: ; тих, хто поклоняється Звірові: Об 14: 9-11; нечестивців Об 21: 8 — тих, хто відкинув Добру Новину: Мф 10: 11-15.
У сказано, що «Смерть же та ад були вкинені в озеро огняне». Це друга смерть, озеро огняне» — тому деякі богослови вважають, що ад не є вічним хоча попередні місця з Біблії свідчать протилежне.
Формування вчення про пекло Зародження уявлень про пекло (шеол) як місце покарання померлих відбулося в юдаїзмі в епоху Другого єрусалимського храму на тлі гноблення юдеїв римлянами й очікувань приходу месії. Шеол став уявлятися як місце перебування вже не всіх душ під землею, а суто грішників, де вони зазнають страждань. А також — як місце ув'язнення палого янгола Люцифера. Шеол, часто іменований геєнною, став протиставлятися небесному раю, де праведники отримують винагороду. За іншими уявленнями, що сформувалися в той час, шеол поділяється на дві частини — одна для грішників, де вони страждають, інша, знана як Лоно Авраамове — для праведників, де вони, як у традиційному шеолі, перебувають до приходу месії, після чого потрапляють до раю.
У талмудичній літературі переважали натуралістичні описи страждань грішників у шеолі. Тепер він вважався не підземним, а розташованим за межами чуттєвого світу, а грішники отримують там тіла, щоб зазнавати болю. Часом вказувалося, що душі перебувають там 3 роки для спокути гріхів. За деякими уявленнями туди потрапляли тільки душі іновірців. Під впливом філософії Платона й Аристотеля пекельні муки стали частіше розумітися як муки сумління. З розвитком кабалізму розвивалися уявлення про різні покарання, призначені за різні гріхи.
Августин Блаженний в IV ст. схилявся до думки, що в пеклі відбуваються фізичні страждання. На думку ж Василія Великого пекельні страждання — це муки від усвідомлення власної деградації, спричиненої гріховним земним життям. Ісаак Сирін, який жив у VII ст., пропонував, що пекельні страждання — це почуття людини, котра свідомо відвернулася від Бога, проте продовжує відчувати Його любов до себе. В такому разі рай і пекло тлумачаться як стан душі в тих самих умовах, але за різного ставлення самої людини. Рай — прийняття Божої любові, а пекло — її відкидання. Іван Золотоустий характеризував пекло як місце, де люди уникають Бога. Тома Аквінський у XIII ст. стверджував, що муки в пеклі суто душевні. Така позиція зрештою і стала офіційною позицією більшості християнських церков. Утім, траплялися й винятки. Наприклад, Джон Веслі в XVIII ст. розумів пекельні муки як такі, що відбуваються в реальних умовах, але страждання залежать від міри вини кожного грішника.
Описи катувань у пеклі демонами не властиві християнському богослів'ю, проте поширені в народних уявленнях, які походять з язичництва, і апокрифах. Зокрема вони зображаються в «Апокаліпсисі Павла» (близько IV ст.), «Видінні Драйтелма» (VII ст.), «Чистилищі святого Патріка» (X—XI ст.), «Видінні Тундала» (XII ст.), «Видінні ченця Ейншама» (XII ст.), «Видінні Туркілла» (XIII ст.). «Свідчення» людей, що якимось чином побачили пекло описує «Повість про Таксиота-воїна» VII ст, святий Бід і Боніфацій у VIII ст. Там пекло фігурує як темне, наповнене вогнями та демонами місце мук для душ грішників. Сучасне богослів'я наголошує, що видіння пекла є тільки образом, цим людині Богом чи янголами в зрозумілій для неї формі. Зображення чуттєвих страждань грішників у такому разі належить тлумачити як метафори душевних страждань, які лише допомагають зрозуміти їх силу.
Сутність пекла
Існує певна суперечність в існуванні пекла, адже воно уявляється як місце страждань і знищення, і водночас все, створене Богом, є добре. Таким чином виходить, що страждання і знищення — це також добре і схвалюване Богом. Богослов'я має кілька підходів до вирішення цієї проблеми, що часто вважається однією з головних суперечностей християнства.
Позиція, знана як апокатастасис, стверджує, що страждання в пеклі тимчасові та слугують для очищення душі. Такі мислителі, як Климент Александрійський і Оріген вважали, що всі грішники та навіть Сатана, пройшовши через пекло, коли-небудь отримають спасіння.
Згідно з Володимиром Лосським, існування пекла є благом на тій підставі, що людина може обирати — бути з Богом чи відвернутися від Нього. Стан відвернення від Бога є пеклом, і таким чином, якби пекла не існувало, людина не була б цілковито вільною. Хоча Бог не схвалює потрапляння душ у пекло, Він дає людині змогу бути вільною від Себе. Клайв Стейплз Льюїс поділяв таку ж думку, вважаючи, що пекло створюється самою людиною внаслідок відкидання Божої любові. Пітер Гіч трактував пекло як прояв руйнівних пристрастей, які людина розвиває в собі за життя. В земному світі Бог дозволяє жити з ними та приборкувати їх, після смерті ж людина стикається з проявами того, що сама в собі плекала.
Іноді створення пекла приписується Сатані в момент його повстання проти Бога. Демони та грішники страждають в пеклі через розрив із Богом, а люди також через взаємну ненависть. Зазвичай вважається, що жодна людина не може знати, хто напевне потрапить до пекла. За традицією туди поміщають Юду та великих злочинців з Біблії, таких як цар Ірод. Проте богослів'я запевняє, що будь-який грішник міг навіть в останні миті життя розкаятись і тому ніхто з людей не може стверджувати, що хтось із померлих точно перебуває в пеклі.
У християнстві поширена віра в посмертний суд над людьми, що визначає подальше існування їхньої душі. В ході малого суду душа потрапляє в рай чи пекло (в католицизмі також у чистилище, звідки потім може увійти до раю), де перебуватиме до Останнього суду. Згідно з деякими трактуваннями Об'явлення, усі люди воскреснуть в матеріальних тілах перед пришестям тисячолітнього Царства Христового, за чим відбудеться останній суд (за деякими версіями душі до цього часу перебуватимуть в шеолі в бездіяльному стані). За результатами життя після воскресіння праведні успадкують новий світ, а грішники остаточно відділяться від Бога, опинившись таким чином навічно в пеклі. Позиції про вічність пекла протистоїть анігіляціонізм — ідея про те, що Сатана, палі янголи та грішники після Останнього суду будуть остаточно знищені, посилаючись на слова «Смерть же та ад були вкинені в озеро огняне».
У протестантизмі періоду Реформації анабаптисти, меноніти, моравські брати, социніани і т. ін. вважали перебування в пеклі тимчасовим. Універсалісти XVIII ст. укріпили думку, що вічні муки грішників суперечать Святому Писанню та загальній справедливості. Прихильником думки про заперечення вічності пекельних страждань був Олександр Мень.
Певним компромісом є думки про відносність часу в пеклі. За Сергієм Булгаковим, посмертні страждання походять від небажання людиною істини, тому тривають доти, поки сама людина відвертається від Бога та потенційно можуть бути вічними. В працях Євгена Трубецького пекло є небуттям, тому страждання в ньому — це не об'єктивна нескінченна тривалість часу, а мить остаточної смерті, що суб'єктивно переживається як вічність.
В ісламі Докладніше: Джаганнам
В ісламі місце посмертного покарання називається «джага́ннам» (جَهَنَّم). Згадується також як «ас-са‘ір» (вогонь), «аль-джагім» (полум'я, спекотне місце), «безодня» і тому подібне. Йому протиставлено рай — джаннат. Слово «джаганнам» має те саме походження, що й «геєнна». На відміну від християнства, страждання в ісламському пеклі відбуватимуться цілком у майбутньому — після Останнього суду. В той же час поширена віра, що джаганнам і джаннат уже створені. Зауважується, що пекельні муки вічні, якщо тільки Аллах не забажає іншого. Деякими ісламськими богословами допускається можливість спокути гріхів у джаганнамі мусульманами та подальше переведення до джаннату. Перебування в джаганнамі — це постійна межа між тілесним життям і смертю.
Якщо в християнстві не існує офіційного поділу пекла на кола чи яруси, то джаганнам поділяється на концентричні рівні, що прямують донизу, і покарання з кожним нижчим важчають у міру важкості гріхів. Вважається, що саме ісламські уявлення про пекло надихнули Данте на описи кіл пекла, котрі він подав у «Божественній комедії». Різні категорії грішників розміщуватимуться в різних частинах джаганнаму і входитимуть туди через різні брами. Згідно з уявленнями, які виникли після укладення Корану, над джаганнамом натягнуто тонкий міст Сірат, в час Останнього суду праведники зможуть пройти ним, а грішники впадуть. У Корані згадуються люди, котрі неодмінно будуть у пеклі: це Кабіль (Каїн), дружини Нуха (Ноя) та Лута (Лота), а також Абу Лагаб і його дружина.