Льві́вський фаховий ко́ледж декорати́вного і ужитко́вого мисте́цтва і́мені Іва́на Труша́ — вищий навчальний заклад України другого рівня акредитації. Готує фахівців за спеціальністю «образотворче мистецтво». Заснований у другій половині XIX століття і протягом існування неодноразово реорганізований та перейменований. У літературі, яка описує період до Другої світової війни, найчастіше фігурує як Львівська художньо-промислова школа.

Історія Попередники 1853 року Торговельно-промислова палата заснувала недільну Торговельно-промислову школу, утримувану ремісничими цехами, підприємствами, купецькою громадою. Від 1859 року заклад також фінансувався міською радою і магістратом. Пожертви від цехів надходили нерегулярно і міська рада 1862 року розпочала підготовку до відкриття власного закладу, статут якого затверджено Намісництвом 1866 року. Обидві школи перейшли на навчання у вечірній час по буднях. Заклад міської ради мав три відділи — будівництва, механіки і хімії. У 1869-му заклади об'єднано. До фінансування долучилась гміна. На початку 1870-х років Шкільна рада планувала реформувати заклад, вважаючи його недостатньо ефективним, однак для цього потрібне було додаткове фінансування. Кошти з Міністерства освіти і віросповідання виділялись мізерні. Офіційна позиція міністерства полягала зокрема в тому, що для Галичини достатньо і однієї школи у Кракові. 1891 року заклад (на той час — Школу будівельних майстрів) було долучено до школи, створеної 1876 року Промисловим музеєм (Школа рисунку і моделювання). Колишня Школа будівельних майстрів стала основою будівельного відділу об'єднаного закладу.

1876—1892 За усталеною традицією початки нинішнього Коледжу імені Івана Труша виводять із 18 грудня 1876 року, коли за наказом Міністерства освіти й віросповідання було розпочато навчання у щойно створеній Школі рисунку і моделювання (). Ініціаторами виступила Міська рада, Промисловий музей, ремісничі товариства, Крайовий виділ і професори філософського факультету Львівського університету. Завданням нового закладу була підготовка молоді до навчання у вищих мистецьких школах. Викладачем і керівником призначено живописця Вінцентія Чіршніца. Разом із ним працювали живописець С. Клапковський та скульптор Ф. Мікульський. Навчання почалось у вересні 1877 року в будинку Куркового товариства, що на теперішній вулиці Лисенка, 23а. Там же, разом зі школою знаходився створений 1874 року Міський промисловий музей. Того ж року школу разом із музеєм перенесено до міської ратуші, де вона зайняла третій поверх північного крила. 1882 року відбулось перейменування на Школу художнього промислу (). Одночасно відкрито відділи столярства, токарства і сницарства. Від 1885 року Міська рада виношувала плани надання закладу статусу державного. Міністерство висунуло у відповідь низку вимог, зокрема — виділення земельної ділянки, участь у спорудженні окремого будинку школи, подальше часткове утримання школи. Зі свого боку міністерство гарантувало 400 тис. злотих утримання на рік. Рада поступово виконувала вимоги. На початку березня 1890 року президент Львова Едмунд Мохнацький особисто перебував у Відні, займаючись питанням надання школі статусу державної. Результат був позитивний. 1891 року його об'єднано зі Школою будівельних майстрів і перейменовано на Державну промислову школу (). Того ж року імператор Франц Йосиф I особисто відвідав заклад.

1892—1919 1892 року школа отримала власне приміщення (тепер вулиця Театральна, 17). 20 січня 1893 директором призначено запрошеного з Німеччини архітектора Зиґмунта Ґорґолевського. У цей час школа мала два основних відділи — будівельного промислу і промислу мистецького. Щороку влаштовувались виставки-звіти. Рівень навчання неодноразово отримував схвальні відгуки у пресі. На хвилі будівельного буму випускники школи часто відмовлялись від планів продовжувати навчання і склавши відповідний екзамен у Намісництві, отримували дозвіл на проєктування та ведення робіт на рівні з архітекторами, випускниками технічних вишів. Це посилювало конкуренцію серед практикуючих архітекторів, викликало їхнє невдоволення та заклики розмежувати законодавчо компетенцію архітекторів та будівничих (випускників промислових шкіл). Така полеміка регулярно звучала у фаховій пресі, зокрема у львівському журналі Політехнічного товариства «Czasopismo Techniczne». У свою чергу Політехнічне товариство, Коло польських архітекторів повністю блокувало усі спроби вступу у їхні ряди учнів школи. Були також спроби обмежити їх доступ до роботи на державній службі, зокрема на залізниці. Подібна проблема була актуальна на теренах усієї Австро-Угорщини і свідчила про високий рівень викладання у промислових школах (подібні школи діяли у Кракові, Празі, Чернівцях). Незважаючи ні на що учні школи продовжували діяльність фактично як архітектори, ставши авторами великої кількості будинків у Львові і на провінції.

1898—1916 роки у школі викладав професор Валеріан Крицинський.

Після смерті Ґорґолевського, від 1904 року школу очолював краківський архітектор і реставратор Зигмунт Гендель. У 1910—1911 навчальному році відкрито перший суто технічний відділ, який не мав зв'язку з мистецтвом. Під час Першої світової війни будівлю зайняли військові, через це школа певний час діяла у приміщеннях Технічного інституту, що на теперішній вулиці Нижанківського, 5. Після Генделя до 1919 року директором був випускник Львівської Політехніки архітектор і скульптор Владислав Клапковський.

Міжвоєнний період На початку 1920-х років школу очолив Валеріан Крицінський. У цей період у руслі загальної реформи фахової освіти в Галичині відбулась реорганізація школи у технічний бік. 1929 року назву змінено на Державну технічну школу імені Станіслава Щепановського.

1932 року мистецький відділ виділено в окремий заклад під назвою Львівська школа декоративних мистецтв і мистецького промислу (). Термін навчання становив 5 років. На третьому році студенти обирали одну з трьох спеціалізацій — малярство, скульптуру або текстиль. Планувалось відкрити окремі відділи графіки, кераміки, оздоблення інтер'єрів. Керівником школи був скульптор, професор Ян Нальборчик (викладав скульптуру, анатомію на другому і четвертому курсах). Серед викладачів — Броніслав Віктор, Веслав Гжимальський (оздоблення інтер'єрів), Ян Казімеж Ольпінський (рисунок і малярство для других курсів), професор Павел Гаєвський (малярство, мозаїка на третьому курсі), Станіслав Матусяк (композиція, п'ятий курс), Людвік Тирович (графіка), Юзеф Стажинський (скульптура в камені і дереві, декоративна скульптура), Зигмунт Гарлянд (керівник відділу текстилю), Янковська (килими), Гроссова (батик), Е. Гелм-Пірго (мереживо, гаптування)Jackowowa M. Lwowska Szkoła Sztuk Zdobniczych oraz Przenmysłu Artystycznego // Barwa i Rysunek (dodatek do «Gazety Malarskiej»). — 1932. — № 4. — S. 25—26. . 1933 року новим директором став архітектор і художник Зигмунт Гарлянд. 1938 року заклад іменовано Державним інститутом пластичних мистецтв (). До 1940 року директором закладу залишався Гарлянд.

Друга світова війна Інститут пластичних мистецтв проіснував лише півтора року. За часів першої радянської окупації 1 січня 1940 року статус закладу знижений до училища. При цьому викладацький склад не змінився.

Під час німецької окупації на базі училища виникло два заклади. Одним була Львівська державна мистецько-промислова школа з українською мовою навчання. Директором став Михайло Осінчук, а згодом — Євген Нагірний. Одночасно створено аналогічну польську, очолювану Юзефом Стажинським. Певний час відділи різьбярства і ткацтва були спільними для обидвох шкіл. При екзаменуванні враховувались початкові навички абітурієнтів і декотрих зараховано відразу на старші курси (це переважно колишні студенти радянського періоду, або учні приватних образотворчих шкіл). На вулиці Хшановських, 9 (тепер Вербицького) влаштовано гуртожиток. Мистецтвознавець Микола Батіг пише про цілком мирне співіснування обидвох шкіл та приятельські стосунки Осінчука та Стажинського — у минулому співробітників. Відомо про участь студентів обидвох шкіл у підпільних польських та українських організаціях. 1943 року влаштовано виставку студентських робіт. Підкреслено мистецький характер української школи не задовільняв окупаційну адміністрацію і її було перепрофільовано на Технічну фахову школу будівництва, а у січні 1944 року переселено у нове приміщення на вулиці Янівській (тепер Шевченка). Щоправда, останнім курсам було дозволено завершити навчання у рамках Школи мистецького промислу. До захисту допущено 23 студентів. Про мистецьке життя часів німецької окупації майже не збереглось документів. В літературі радянського часу цей період обійдено мовчанням. Фрагментарні дані походять зі спогадів, опублікованих у пострадянський період або раніше в еміграції.Батіг М. Наші магістралі (1941—1944) // «Карби». Додаток до журналу «Образотворче мистецтво». — 2002. — № 1. — С. 24—31; Сьомочкін І. 1939—1944 // Галицька брама. — 1996. — № 20. — С. 9.

Радянський період Від весни 1944 року школа діяла знову як Художньо-промислове училище. 1945 року директором призначено архітектора А. Куренка. 1946 року відкрито Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва, який на початках діяв повністю на матеріальній базі училища. Провідні кадри поступово перетікали в інститут, через що училищу певний час загрожувала ліквідація. Запроваджувалися уніфіковані радянські навчальні плани. 1949 заклад перейменовано на Львівське училище прикладного мистецтва. 1951 року директором призначено В. Тарасова. У цей час ситуація у закладі покращилася. Було надано гуртожиток на вулиці Шевченка, 49. 20 червня 1956 року училищу присвоєно ім'я Івана Труша. У 1950-1960-х роках піднявся рівень навчання, роботи регулярно виставлялись на всесоюзних виставках. Традиційною стала літня практика. Для першого курсу — пленер, другого — дослідження народного мистецтва у таких центрах як Коломия, Косів, Космач, 3-4 курси проходили практику на деревообробних, текстильних, керамічних та інших підприємствах відповідно до профілю. Практика п'ятих курсів відбувалася у великих музеях. Послаблення ідеологічного тиску також позитивно відбилось на якості навчання. У 1963/1964 навчальному році колектив із педагогів Степана Костирка, Юрія Лесюка, Тараса Драгана, Б. Сумішевського запровадив нову програму навчання з предмета «Основи композиції», який базувався на сучасній європейській методиці навчання у поєднанні з місцевими національними традиціями. 1975 року директором призначено Богдана Коцая.

Після 1991 Від 1993 року училище стає державним коледжем декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша I—II рівня акредитації, готує молодших спеціалістів і бакалаврів (4 або 6-річний термін навчання). 2003 року директором став Василь Откович. Від 1997 року — Львівський фаховий коледж декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша. Станом на 2010 рік у коледжі навчались 450 студентів. Всього за період 1949—2010 заклад закінчили 3952 випускники, з них 489 — із дипломом бакалавраВаврух М. Львівський державний… — С. 334..

Від перших років незалежності України у закладі усталилася традиція святкування «Дня коледжу» на свято Покрови — 14 жовтня. Зазвичай це день відкритих дверей. На урочистій частині відбувається молебень до Пресвятої Богородиці, привітання від почесних гостей, концертна програма. У львівських музеях влаштовуються виставки студентських робіт.

Історія створення бакалаврату Через розпад централізованої радянської освіти у 1991 році, у Львівському державному училищі декоративного і прикладного мистецтва імені Івана Труша жваво обговорювалося питання про створення самостійних навчальних програм та планів.

В цей час наступив момент атестації навчального закладу, було необхідно повністю забезпечити навчально-методичний процес відповідними документами.