Війська́ зв'язку́ — вид спеціальних військ, які призначені для забезпечення зв'язку і управління військами. У збройних силах більшості країн частини чи підрозділи зв'язку входять до складу всіх родів військ.

Війська зв'язку складаються з частин, вузлів зв'язку, вузлових та лінійних підрозділів, підрозділів постачання, ремонту та інших організаційних формувань зв'язку.

Історія військ зв'язку У російській армії окремі підрозділи зв'язку з'явилися в середині 19 століття, після винаходу електричного телеграфа. Перший військовий похідний телеграф застосовувався в Кримській війні 1853—1856. Перші частини зв'язку іменувалися військово-похідними телеграфними парками, які в 1884 були введені в армійські корпуси, пізніше замість них були створені військово-телеграфні роти. У травні 1899 сформована перша у світі військова радіочастина — «Кронштадтський іскровий військовий телеграф».

З 1900 радіозв'язок став поступово упроваджуватися в армію. У російсько-японську війну 1904—1905 російські війська застосовували дротяний телеграф, радіотелеграф і телефон. Проте через техніко-економічну відсталість Росії в армії цих засобів було мало.

На початок 1-ї світової війни 1914—1918 в російській армії були підрозділи зв'язку у всіх піхотних, кавалерійських і артилерійських частинах і з'єднаннях.

За часів Гетьманату За часів Гетьманату відділ зв'язку Генштабу деякий час був підвідділом 1-го генерал-квартирмейстерства. Проте, вже на кінець 1918 року цей орган знову став окремим відділом. У штаті кожного армійського корпусу сформовано по 4 радіотелеграфні сотні; Сіра дивізія у кожному своєму полку (яких було 4) мала 3 чоти (взводи) зв'язку (по 1 на кожен курінь), підпорядковані начальникові зв'язку полку.

Документи та експонати Центрального Музею Збройних Сил України (м. Київ) свідчать, що на 1920 рік козаки та старшини підрозділів зв'язку українських військових частин вже мали свої емблеми (один з атрибутів роду військ), причому окремі для телеграфістів та радіотелеграфістів. Червона Армія не давала своїм зв'язківцям окремих відзнак до 1922 року.

Отже, в листопаді 1917 року, Генеральний Штаб Армії УНР мав у своєму складі відділ зв'язку, який існував і в період Гетьманату П. Скоропадського, і в добу Директорії УНР. Відділ зв'язку разом з ГШ був інтернований у 1921 році на терени Польщі, де продовжив свою роботу в еміграції.

Тобто, в українському ГШ орган керування зв'язком був створений на цілих 2 роки раніше, ніж аналогічне утворення в Червоній Армії.

У Другій світовій війні

На початку Другої світової війни досить широкого поширення набули засоби дротового зв'язку. Управління військами командири здійснювали шляхом телефонних переговорів по лініям, що організовувалися через польові комутатори. Документи управління військами передавалися по телеграфним каналам. Розвивався радіозв'язок. На так званих «командирських танках» встановлювалися повноцінні радіостанції, що працювали у тому числі на передачу. Інші танки обладнувалися приймачами для приймання команд.

На автомобільній базі почали монтуватися перші радіостанції Радіостанція РАФ-КВ-4 розташовувалася в автомобілі ЗІС-5, а РАФ-КВ-5 — на автомобілі ГАЗ-51 (ГАЗ-63). Зв'язок з цих радіостанцій можна було здійснювати лише на стоянці.. Хоча повноцінних апаратних у сучасному розумінні до 1945 року не було.

За відсутності апаратних зв'язку зв'язок організовувався між стаціонарними вузлами зв'язку великих формувань (від дивізії, армійського корпусу) до підлеглих військ, де зв'язківці розгортали польову телефонну мережу чи польові радіостанції.

Після Другої світової війни

Основним переломом у розвитку військ зв'язку у 1950-х роках стало виникнення перших пересувних радіостанцій та апаратних зв'язку. Це дозволило військам зв'язку значно підвищити свою мобільність. Розгортання ліній та вузлів зв'язку стало оперативнішим і давало змогу організації зв'язків значної канальної ємності навіть у польових умовах.

Розвиток засобів зв'язку на транспортній базі підвищив і живучість військ зв'язку (захист екіпажів від куль та осколків, можливість швидкого згортання та виходу з районів вогневого ураження супротивника).

За часів незалежності України Із розпадом СРСР Україні дістався значний уламок усієї військової техніки, у тому числі і техніки зв'язку.

На жаль, за часів незалежності війська зв'язку зазнали тієї ж деградації, що і решта видів і родів військ.

Так, не дивлячись на всі потуги генералітету перезапевнити український народ, що «ми все вміємо і все зможемо», слід зазначити наступне:

радіоелементна база техніки зв'язку вже в останні роки існування СРСР була явно застаріла, навіть у 1989—1990 рр. (в порівнянні з технікою армій США, Німеччини, Японії, Ізраїлю, Великої Британії); що стосується обчислювальної техніки, після смерті академіка Глушкова пішло катастрофічне відставання; за 25 років техніка не оновлюваласяТі, хто сам збирає ПК, знає чудово: оновлення в «залізі» відбуваються щоквартально; комп'ютер, зібраний три роки тому, вважається старим. Тут мова йде не про три, а про 25 років. та техніка, що була на консервації (а це до 200 % у порівнянні з технікою, що була на поточному постачанні), належним чином не переконсервовувалася і не обслуговувалася (причини різні: від перманентного скорочення особового складу усі 25 років, до банальної відсутності консерваційних матеріалів, ЗІП, виробництво яких частково залишилося в Росії, а частково те, що за СРСР вироблялося в Україні, попало під «конверсію», а, говорячи доступною мовою, просто доводилося до банкрутства і зліквідовувалося чи перепрофільовувалося). ліквідовувалися заводи, які могли б налагодити виробництво такої техніки в Україні згідно з новими вимогами військ (рівненський радіозавод, київський «Маяк», харківський «Протон») лише у 2000-х роках почалися спроби «комп'ютеризації» військового зв'язку: коли російські колеги перевели телеграфні центри на комп'ютери, наші телеграфісти продовжували працювати на телеграфних апаратах Т-63 (виробництво НДР, м. Карл-Маркс-штадт), РТА-7М (м. Калуга, РФ); військові НДІ намагалися сполучати роботу, скажімо, шифрувальних машинок виробництва 1940-х років з сучасними китайськими ПК. відсутність фінансування по будь-яким статтям, окрім грошового забезпечення, призвела до фактичної відсутності бойової і командирської підготовки; замість виїздити на навчання, проводити тренування із розгортання вузлів зв'язку на місцевості, апаратні витягалися з парку «на галстуках»Військовий жаргон — на жорсткому зчепленні, на буксирі. десь до найближчого клубу, заживлювалися від промислової мережі, і командири хоч якось намагалися підтримувати фаховий рівень офіцерів та прапорщиків. Про спеціальну підготовку солдатів строкової служби у цих умовах говорити не доводилося взагалі. у військах зв'язку, як ні в одних інших військах, відбилися недоліки в підготовці особового складу: відсутність професійної наступності поколінь офіцерів та прапорщиківБагато з яких переводилися служити в Україну не за фахом, а купуючи посади, аби десь зачепитися. Це стосується і викладацького складу, що випускає офіцерів — фахівців для військ зв'язку.; не є таємницею, що підготувати стрільця-кулеметника значно простіше, аніж, скажімо, механіка ЗАЗ чи радіотелеграфіста; на період незалежності прийшлися і перманентні скорочення термінів строкової служби із поступовою відмовою від строкової служби склалося порочне замкнуте коло: лекції у військовому інституті читає лектор, що придбав посаду; від нього випускається лейтенант, який має навчити підлеглих, який сам знає лише те, чому навчив його лектор; щоб стати контрактником, потрібно відслужити строкову службу, а за рік строкової служби лейтенант, який сам ще вчиться, теж навчив небагато; як результат, стара техніка, яка постійно виходить з ладу, бо вийшли всі її ресурси зберігання та експлуатації, експлуатується «напівнавченим» особовим складом, що теж не додає ресурсів Як приклад, в одному із полків зв'язку для відпрацювання навчань, на яких залучалися військовослужбовці США, командири запросили для роботи на техніці фахівців, що були звільнені з лав ЗС в процесі реформування, а, простіше, скорочення цих самих ЗС, в запас. Бородаті вояки в джинсах забезпечили той зв'язок, який кадрові фахівці, що отримували за цю роботу грошове забезпечення, забезпечити були не в стані.

Вимоги до військового зв'язку

До військового зв'язку можна сформулювати наступні вимоги Своєчасність зв'язку — готовність мережі зв'язку до обміну інформацією тоді, коли це необхідно. Своєчасність зв'язку досягається постійною готовністю засобів зв'язку до дії; високою кваліфікації особового складу та чіткою організацією чергування на вузлах і лініях зв'язку; правильним вибором засобів і способів організації зв'язку для передачі інформації з урахуванням її надійності, форми подання та обсягу; контролем на вузлах зв'язку часу проходження повідомлень і наданням переговорів у встановлені (нормативні) терміни; застосуванням засобів швидкодії; створенням на пунктах управління зручностей у користуванні зв'язком; чіткою організацією оперативно-технічної служби на вузлах зв'язку; безперервним управлінням зв'язком. Достовірність зв'язку Достовірність зв'язку — здатність зв'язку забезпечувати відтворення переданих повідомлень у пункті прийому із заданою точністю. Достовірність зв'язку досягається використанням для передачі повідомлень каналів зв'язку нормованої якості; передачі повідомлень одночасно по декількох незалежних каналах зв'язку; повторенням передачі повідомлень; передачею повідомлень способом зворотної перевірки; застосуванням апаратури підвищеної достовірності; підтриманням технічних характеристик та електричних параметрів засобів зв'язку в межах експлуатаційних норм. Безпека зв'язку Безпека зв'язку — здатність системи військового зв'язку забезпечувати збереження в таємниці від противника змісту переданих (прийнятих) повідомлень і протистояти введення в мережі неправдивої інформації. Безпека зв'язку досягається застосуванням засекречуючої апаратури зв'язку, дотриманням правил її експлуатації; попередніми шифруванням і / чи кодуванням інформації, використанням таблиць позивних та документів прихованого управління військами; обмеженням кола осіб, що допускаються до ведення переговорів по дозволеним до застосування відкритих каналах зв'язку, застосуванням ефективних способів паролювання і апаратури імітозахисту; перевірки автентичності отриманих повідомлень шляхом зворотної передачі прийнятого тексту; суворим дотриманням правил встановлення зв'язку, ведення переговорів; виконанням вимог режиму секретності при обробці та зберіганні інформації в автоматизованих системах управлінь, на вузлах, станціях і апаратних зв'язку.

Основи організації військового зв'язку Для забезпечення управління військами в мирний чи воєнний час створюється система зв'язку.

Система зв'язку Система зв'язку — являє собою сукупність взаємопов'язаних та узгоджених за завданнями щодо забезпечення зв'язком вузлів і ліній зв'язку різного призначення, створюваних (чи розгорнутих на місцевості) для вирішення завдань забезпечення управління військами.

Система зв'язку повинна забезпечувати: своєчасний і безпечний обмін інформацією між пунктами управління з високим ступенем достовірності при веденні бойових дій із застосуванням як ядерної та високоточної зброї, так і звичайних засобів ураження; найбільш повне використання технічних можливостей усіх наявних засобів зв'язку; високу захищеність каналів зв'язку від радіоподавлення противника.

Основою системи зв'язку є вузли зв'язку пунктів управління та лінії зв'язку, побудовані (розгорнуті) між ними.

Вузли зв'язку пунктів управління забезпечують обмін всіма видами документованої інформації та ведення переговорів в процесі управління військами.

Допоміжні вузли зв'язку (ДВС) забезпечують зв'язок з частинами і підрозділами, що діють на значній відстані (віддалені) від ПУ.

Лінії прямого зв'язку розгортаються безпосередньо між вузлами зв'язку пунктів управління з використанням радіо-, радіорелейних, провідних та інших засобів зв'язку.