Михайло Олександрович Ульянов (; 20 листопада 1927, село Бергамак, Муромцевський район, Омська область, РРФСР — 26 березня 2007, Москва, Російська Федерація) — радянський і російський актор, режисер театру та кіно, театральний діяч. Лауреат Ленінської премії (1966). Народний артист СРСР (1969). Заслужений діяч культури Польщі (1974). Лауреат Державної премії РРФСР імені К. С. Станіславського (1975). Лауреат Державної премії СРСР (1983). Герой Соціалістичної Праці (1986).
Член Центральної Ревізійної Комісії КПРС у 1976—1990 роках. Член ЦК КПРС у 1990—1991 роках.
Критик Валерій Кічін писав: «Це був актор, якому підвладні будь-які барви — від високої патетики до гротеску, від народної драми до циркової ексцентріади». Діапазон кіноролей актора був неймовірно широкий і варіювався від «жорстких керівників, сильних і вольових людей» до «боязких „стукачів“ і списаних драматургів»: Єгор Трубников («Голова»; 1964), Дмитро Карамазов («Брати Карамазови»; 1968), полководець Георгій Жуков (Ульянов перевтілювався в Жукова майже 20 разів, критики і глядачі визнали цей образ найбільш незабутнім у кінокар'єрі актора; «Звільнення», «Блокада», «Вибір цілі», «Перемога», «Битва за Москву» та багато інших), генерал Григорій Чарнота («Біг»; 1970), драматург Кім Єсенін («Тема»; 1979), Сергій Абрикосов («Приватне життя»; 1982), Він — колишній чоловік («Без свідків»; 1983), Іван Афонін («Ворошиловський стрілок»; 1999) і «Батько» («Антикілер»; 2002).
Театр імені Є. Вахтангова був для Михайла Олександровича невіддільною частиною життя, «другим домом, без якого він себе просто не уявляв. У ньому він переграв безліч визначних історичних особистостей (Йосипа Сталіна, Марка Антонія, Гая Юлія Цезаря, Річарда III, Наполеона Бонапарта, Сергія Кірова, Понтія Пілата, Володимира Леніна) і вигаданих персонажів знакових п'єс (Віктора у „Варшавській мелодії“, Брігеллу в „Принцесі Турандот“, Гулевого в „Конармії“, Едигея в „І понад століття триває день“). 1987 року актор став художнім керівником Вахтангівського театру і займав цей пост до кінця життя.
Результатом багаторічної акторської кар'єри Михайла Ульянова стали кілька десятків ролей на сцені і близько 70 — у кіно. Як режисер, він зняв повнометражний кінофільм і поставив не один театральний спектакль, а як письменник — став автором п'яти книг про себе та свою професії. За свою діяльність Михайло Олександрович був удостоєний багатьох нагород і регалій, отримав Державну премію СРСР і спеціальний приз журі Венеційського кінофестивалю (1983). За створення образу Івана Афоніна в картині Станіслава Говорухіна „Ворошиловський стрілок“ Ульянов був визнаний найкращим актором року на церемонії вручення премії „Ніка“.
Михайло Ульянов помер увечері 26 березня 2007 року в одній з лікарень Москви. Причиною смерті стали серйозні проблеми з нирками, що розвинулися на термінальній стадії онкологічного захворювання. 29 березня актор похований на Новодівочому цвинтарі з військовими почестями. Ім'я Ульянова носять арктичний танкер і Омський державний Північний драматичний театр у місті Тара, поряд з яким 2012 року акторові встановлено пам'ятник.
Життєпис
Дитинство Ульянови влаштувалися в Сибіру ще в часи діяльності Петра Столипіна. Дід Михайла Олександровича добував золото на Алдані, де, швидше за все, втратив ногу, пізніше працював писарем у Бергамаку. Дідусь та бабуся Ульянова по батьківській лінії закінчили своє життя на Васюганських болотах, куди їх заслали більшовики.
Михайло Олександрович Ульянов, син директора невеликої деревообробної артілі і домогосподарки , народився 20 листопада 1927 року в селі Бергамак Муромцевського району (нині — Омська область). У сучасних ЗМІ переважає дезінформація, нібито Михайло народився під дошлюбним прізвищем матері Жуков, що не відповідає дійсності і це не підтверджує сам Ульянов ні в численних інтерв'ю, ні в жодній зі своїх п'яти книг. Разом з Михайлом підростала його сестра Маргарита.
Коли Михайлу було три роки, сім'я переїхала в село Єкатерининське, розташоване неподалік від Бергамака. Проживши там недовгий час, Ульянови попрямували в місто Тара, де спочатку жили в орендованому флігелі. У Тарі хлопчик і провів усе своє дитинство і юність.
Ульянов ріс звичайним радянським хлопчиком: грав у козаки-розбійники, брав участь у лижних змаганнях і осінніх походах за кедровими шишками, бігав в кінотеатри:
1941 року, з початком Німецько-радянської війни, батько 13-річного Михайла пішов на фронт. Олександр Андрійович воював у сибірських піхотних дивізіях у Старій Русі на посаді політрука, був поранений в ногу, по закінченні військових дій нагороджений орденом Червоної Зірки. Сім'я неодноразово відвідувала його в селі Черемушки, що під Омськом. Сам Михайло в 10 класі отримав повістку в військкомат, але нагорі постановили, що народжені 1927 року поки що захищати Батьківщину не будуть.
У школі Ульянов вчився посередньо, відволікала постійна участь у літературних вечорах. Перша в його житті роль — отець Варлаам в аматорській постановці „Бориса Годунова“ Олександра Пушкіна. До п'ятнадцяти років Михайло не мав ні найменшого уявлення про театр, поки Тару не відвідали трупи з Тобольська і Омська. Одного разу юнак зайшов у дитячу студію при Національному академічному українському драмтеатрі імені Заньковецької, який саме тоді був евакуйований у Тару. Там підлітки читали вірші й Ульянов поступово, „мало-помалу, випадково захопився театром, багато в чому через те, що під час війни в Тарі не було нічого іншого“. Керівник студії Євген Просвєтов через деякий час зрозумів, що з хлопчика вийде толк, і порадив йому їхати до Омська — вступати в студію при обласному театрі, сам же написав листа керівниці Омського театру, акторці Ліні Самборській.
Навчання азів акторської майстерності
Омськ: перші викладачі та уроки Оселившись в Омську, куди мати, Єлизавета Михайлівна, проводила його лише з мішком картоплі, Ульянов два роки провчився в студії при Омському обласному драматичному театрі (нині — Омський академічний театр драми); художнього керівника і провідну акторку театру Ліну Самборську молодий Ульянов і його однокурсники вважали „недосяжною вершиною“. Пізніше Михайло Олександрович згадував, що, побачивши її, „ставну, величну, як Катерина Велика“, зрозумів, що в студію, невеликого такого здорованя-пуголовка», не приймуть. Втім, прочитавши уривок з «Мертвих душ», він отримав «зелене світло».
Цей «тяжкий», як його називав сам Ульянов, етап свого життя він пройшов нелегко, працюючи над етюдами, відвідуючи репетиційну залу театру і граючи в масовці в деяких виставах. Індивідуальні заняття з Ульяновим проводив актор театру Михайло Іловайський, ерудит, що «заворожував» студійців своїми розповідями про людей, які зустрілися йому на життєвому шляху. Одночасно з навчанням у студії Михайло намагався пройти повний курс навчання і в Омській школі льотчиків-винищувачів, але не встиг, оскільки війна завершилася. Крім цього, Ульянов півроку працював ранковим диктором на Омському радіо, «поступово звик до мікрофона».
Тоді ж, намагаючись хоч якось виправити свій високий дзвінкий голос, Ульянов кричав на всю силу, і так, що на це звернув увагу його сусід по будинку і за сумісництвом колега по драмтеатру Микола Колесников. Результатом мук став настільки характерний, «хрипкий, зірваний голос», яким Михайло Олександрович мав до кінця життя.
За час навчання в Омській студії Ульянов встиг познайомитися з багатьма іменитими артистами і зіграти чимало ролей у навчальних постановках, зокрема Бориса («Гроза» Олександра Островського), Шмагу (його ж «Без провини винуваті»), Кочкарьова («Одруження» Миколи Гоголя). Проте всі ці два роки Михайло мріяв зіграти Яго в «Отелло» Вільяма Шекспіра — роль, яку, на превеликий жаль Ульянова, йому тоді так і не доручили.
Москва: вступ до Щукінського училища і Театру ім. Вахтангова
У серпні 1946 року з благословення батька Ульянов вирушив до Москви — вступати в театральну студію. Перед від'їздом Олександр Андрійович подарував синові німецький пістолет, видобутий на фронті. Зі зброєю Михайло приїхав у Москву, де перший же патруль затримав його через підозрілий, переляканий вигляд. Пістолет дивом не знайшли, і Ульянов вирушив підкорювати столицю. В місті Михайло оселився в Сокольниках у знайомої батька, літньої працівниці шоколадної фабрики, в старому двоповерховому будинку на 3-й Сокольницькій вулиці (нині — вулиця Гастелло). Там само, в однойменному парку, Ульянов вчив вірші для вступу.
1941 року в Омськ евакуювався Театр імені Є Вахтангова; два роки він працював під одним дахом з Омським драматичним і залишив по собі довгу пам'ять, — у захоплених спогадах місцевих акторів, зокрема про Олексія Дикого, який у ті роки служив в Вахтангівському театрі, Ульянов чомусь запам'ятав «студію Дикого». До столиці він приїхав, не маючи, за власним визнанням, ні найменшого уявлення про театральні школи, довго і безуспішно шукав студію Дикого, закриту ще в 1936 році, і, переконавшись в тому, що в Москві її немає, навмання намагався вступити до Щепкінського училища при Малому театрі і до Школи-студії МХАТ. «Провалившись усюди, я впав у паніку. Паскудне було становище — додому повернутися не міг, не взяли б, а без театру себе вже не уявляв», — розповідав пізніше Михайло Олександрович. Зневірений Ульянов подумував навіть про те, щоб попросити прославлену акторку Віру Пашенну, що набирала тоді курс до Щепкінського училища, прийняти його до себе, і навіть знайшов місце її проживання, але так і не наважився постукати в двері.
У Театр ім. Вахтангова, про який він мріяв, Ульянова привів випадок: на вулиці він зустрів колишнього однокурсника по омській студії і тільки від нього дізнався, що вахтангівці мають власну школу — не «студію Дикого», а Училище ім. Щукіна. Цього разу Ульянову пощастило — ректор училища Борис Захава, який приймав іспити, зарахував його на перший курс. З будинку знайомої батька він переїхав до гуртожитка на вулиці Трифоновській. Оскільки студентів на курсі виявилося близько 40, то вирішено було розбити їх на дві групи. Одна відійшла до Єлизавети Алексєєвої, інша — до Леоніда Шихматова і Віри Львової. Ульянов потрапив у другу. Шихматов і Львова були суворими і прискіпливими викладачами, студентів змушували працювати на совість.
У Щукінському училищі з давніх-давен існувала традиція — з першого ж курсу привчати студентів до самостійної роботи: вони могли самі ставити спектаклі, вибираючи матеріал на власний смак. Михайло Ульянов, Юрій Катін-Ярцев та Іван Бобильов поставили виставу «Два капітани» за романом Веніаміна Каверіна, зігравши в ній ключові ролі. Успіх надихнув Ульянова на відважну спробу поставити, цього разу спільно з Євгеном Симоновим, «Бориса Годунова», в якому він зіграв головну роль. Захава їх сміливість не оцінив, помітивши, що працювати «по ремеслу» вони, на щастя, ще не навчилися, а «по мистецтву» — до такої роботи поки не доросли. Десятиліття по тому Ульянов писав: «Це був урок, який я донині пам'ятаю і дуже ціную. У мистецтві нічого легко і відразу не дається».
Чотири роки, як пізніше зізнавався Михайло Олександрович, пробігли непомітно і прийшов час випускних вистав. Молодому акторові було доручено дві ролі: Ніл («Міщани» Максима Горького) і Макєєв («Чужа тінь» Костянтина Симонова). На прем'єрах були присутні, як тоді було прийнято, відомі театральні режисери столиці та представники Міністерства культури.