Сапфо́, Сафо́, Псапфо́ (на еолійському діалекті Псапфа) Мітиленська (, «світла, осяйна») (бл. 630 до н. е., о. Лесбос — 570 до н. е., о. Лефкас) — давньогрецька поетеса, композиторка і музикантка, авторка монодичної меліки та «сапфічної строфи». Заснувала й очолила «Дім Муз» при храмі Афродіти. Названа Платоном «десятою музою». Внесена до канонічного списку Дев'ять ліриків.
У центрі її творчості — теми любові, еротизму, кохання.
Вшанована в «Поверху спадщини» Джуді Чикаго чільним місцем за столом.
Життєпис «Псапфо фіалкокоса, солодкосміхна, чиста…», — друг Сапфо поет Алкей. Дані про життя Сапфо неточні і спотворені її численними біографами, конкурентами і послідовниками. Єдиним сучасним джерелом відомостей про життя Сапфо є її поетичні твори.
Народилась у місті МітиленаЗа Геродотом і «Пароською хронікою», Судою — уроженка Ересу. на острові Лесбос в Егейському морі між 630 і 620 до н. е. у сім'ї «нового» аристократа-торгівця Скамандроніма, і жінки на ім'я Клеїс. Мала трьох братів (Харакса, Ларіха й Евріга). У шестирічному віці втратила батька, тому матері довелося віддати її до школи гетер, де навчали співу і танцям.
Відчуття слова й ритму проявилося у Сапфо в ранньому віці, і, ймовірно, з ранніх літ вона писала гімни для хору, що виступав на Термійських панегіреях — головному релігійному святі Мітилени на честь Артеміди Термії, древньої богині, владарці водних джерел на Лесбосі. Крім цього, Сапфо писала оди, гімни, елегії, святкові й застільні пісніТ. Г. Мякин. Сапфо и мистерии Артмемиды в Митилене. Новосибирский государственный университет..У 618 до н. е. владу у місті захопив Меланхр, котрого древні автори звуть першим тираном Мітилени. Зусиллями поета Алкея з братами і Піттака, був убитий, і тираном став Мірсил, політика якого була спрямована проти старої мітиленської знаті, і у числі інших аристократів рід 17-літньої Сапфо тікає на Сицилію (між 612 і 618 до н. е.). Її вигнання у Сіракузах тривало до смерті Мірсила (між 595 і 579 до н. е.), і лише після 30-ліття вона повертається додомуBowra C. M. Greek Lyric Poetry from Alcman to Simonides..
За свідченнями сучасників, була невисокого зросту, дуже смаглява, з живими блискучими очима і довгими темними кучерями уздовж щік.
Перекази та легенди про Сапфо Оцінка творчості й особистості Сапфо у пізню античність дуже суперечлива: від палкого захоплення до байок і анекдотів сумнівного характеру. У давнину існувало чимало переказів про стосунки поетеси з її обраницями й коханими. Початок їм поклали представники аттичної комедії (відомі імена семи коміків, які обрали сюжетом своїх п'єс епізоди з життя Сапфо). Вони, не розуміючи змісту поезії Сапфо повністю і ставлячись до культурного розвитку еолійської жінки початку VI ст. до н. е.. з точки зору сучасної їм афінської дійсності, перекручено тлумачили деякі відомості про життя Сапфо.
За першим з переказів, у Сапфо після її повернення з вигнання закохався поет Алкей, однак Сапфо відмовила йому: «Коли б твій намір чистий і добрий був, тоді б і слово легко злетіло з уст, і вниз очей не опускав би, сміло казав би, чого бажаєш». Навіть фрагменти їх лірики сплітаються в доказРадциг С. И. История древнегреческой литературы. Учебник. 5-е изд. М., 1982. С. 128., проте такий діалог навряд міг мати місце в реальності: пісні Алкея виконувались на симпосіях, чоловічих бенкетах, пісні Сапфо— на святах фіасу, замкнутої культової співдружності дівчат і жінок. Пізніше Сапфо буцімто одружилася з заможним андрійцем Керкілом і народила дочку Клеїс (Клеїду), котрій присвятила цикл поезій. Але з невідомих причин і чоловік, і дочка прожили недовго. Ймовірно, ця історія є вигадкою біографів: «Андрос» (від — «чоловік»)— «місто чоловіків», а «Керкіл», очевидно, походить від («статевий член»). Третя легенда твердила, що близько 572 до н. е. Сапфо вчинила самогубство, кинувшись у море зі скелі на острові Левкадія в Акарнанії через невзаємне почуття до молодого грека Фаона, що перевозив народ з Лесбосу на азійський берег, ненавидів жінок і цікавився тільки морем. Щодня він відпливав човном, а Сапфо дочікувалась його на скелі, і одного разу не повернувся. Критики трактують цей роман вигадкою, сплетінням міфу про морське божество Ласбоса Фаона, що за перевезення Афродіти отримав красу, а «самогубство» пояснюють так: «кинутися з Левкадської скелі» було поширеною метафорою, що означала «очистити душу від пристрастей»,— подібні вчинки вважалися ритуальними і практикувалися в рамках культу Аполлона. Проте історія відбилась у культурі і стала частим мистецьким мотивом, а вираз «кинутися з Левкадської скелі» став приказкою зі значенням «скінчити життя самогубством під впливом відчаю»; в цьому сенсі Левкадська скеля згадується, наприклад, у Анакреонта). Також, поряд з Фаоном і Алкеєм до числа обранців Сапфо потрапляють Анакреонт, що жив на 60 років пізніше від неї, і Архілох з Гіппонаксом, розділені один від одного проміжком в 150 років.
Щодо стосунків Сапфо з жінками— адресатками її віршів— вже в давнину існувало безліч неоднозначних думок. Сучасне поняття «лесбійська любов» і саме слово «лесбійка» за походженням пов'язано з Сапфо і її гуртком.Критики XIX ст., Починаючи з Велькера і Мюллера, пояснювали пристрасність поетичного почуття Сапфо до жінок почасти особливістю художніх прийомів, почасти фактом нормальності лесбійських стосунків у соціально-культурній традиції суспільства того часу. Подібні стосунки жінок, на ґрунті дружби або піднесеної любові (яку, наприклад, Платон проповідував у «Бенкеті») у давнину були такими ж нормальними, як і взаємин, що існували серед спартанських ефебів або між Сократом і його учнями (Алківіадом, Ксенофонтом і ін). Така думка висловлювалася ще в давнину філософом кінця II ст. до н. е. Максимом Тирським (24-е Міркування).
Ревнощі Сапфо до суперниць, Іорго і Андромеди, перепліталися зі змаганнями на ґрунті поетичного і музичного мистецтва між фіасами (фіас Сапфо називає «своїм будинком муз», μοῠσπόος οικία; Bergk, 61).
«Дім Муз» Еолійські жінки не були самітницями. В цьому регіоні, за традицією, частина майна передавалася по жіночій лінії. На Лесбосі зберігалися архаїчні замкнуті співдружності чоловіків і жінок, що проживали переважно спільно, поза родиною. Сапфо стояла на чолі однієї з таких співдружностей при храмі Афродіти, де заснувала та очолила одну з перших у світі музично-поетичних студій, школу риторики. До неї з'їжджалися заможні дівчата з усієї Еллади, яких Сапфо навчала тонко відчувати красу через мистецтва поезії на еолійському діалекті, музики, танцю, гарних манер. Приміщення школи Сапфо назвала «Домом Муз». Подруги, учениці й коханки Сапфо постійно обмінювалися складеними віршованими рядками, тематично пов'язаними з ритуалами жіночих культів. Коли учениці від'їжджали додому або одружувалися, їхнє місце займали нові, а Сапфо щиро бажала нареченим щастя в подружньому житті, присвячуючи розлуці з ними свої епіталами — весільні величальні пісні:
Гей, стелю ще піднімайте! О, Гіменею! Вище, теслі, то ж вище! О, Гіменею! Входить жених, Аресу подібний, Вищий від самих високих мужиків.
(Переклад Н. Пащенко) Знайомства, весілля, спілкування подруг, взаємні жіночі потяги і захоплення, суперництво, ревнощі, розлука — усе це знаходило місце в ліриці Сапфо і її учениць. У збережених фрагментах творчості Сапфо є імена деяких її учениць: Анагора, Евніка, Гонгіла, Телесіппа, Мегара, Клеїда, Андромеда, Горго, Еранна, Мнасідіка й Носсіда.
Творчість Близька до фольклору, лірика Сапфо рідко виходила за межі властиво жіночих переживань, виражених з надзвичайною простотою і яскравістю. Напружена пристрасність, відверте почуття були основною перевагою поезій.
Сапфо часто писала про родинне життя: милується маленькою донькою, побивається, що брат закохався в недостойну жінку, але найчастіше описує переживання любові.
Стрижень творчості Сапфо — пристрасть і біль кохання, його шал і розпука, здебільшого автобіографічні твори, адресовані ученицям «дому Муз». Лейтмотив оспівування кохання був не просто виявом душевних порухів розумної і талановитої жінки, а свого роду життєвою позицією, філософією Сапфо. Не в силах ткати я - Серце болить, O рідна мамо! Жагою, мов вогнем, Мучить мене Кіпріда ніжна.
(Пер. А. Содомори)
Спадок Поетичні твори Сапфо, зібрані в античності Александрійською бібліотекою, становили дев'ять книг, що включали жіночі культові гімни, весільні (епіталами) та обрядові дівочі пісні, любовні пісні, вирази дружніх почуттів і елегії.
Перша книга: вірші, написані сапфічною строфою, всього 330 строф (фрагменти 1-42), Друга книга: вірші, написані гліконічним розміром з розширеним дактилем (фрагменти 43-52), Третя книга: вірші з двох великих асклепіадових віршів (фрагменти 53-57), Четверта книга: двовірші чи подібні за розміром (фрагменти 58-91), П'ята книга: можливо, складалася з різних тривіршів (фрагменти 92-101), Шоста книга: зміст невідомий, Сьома книга: до нас дійшли тільки два рядки одного розміру (фрагмент 102), Восьма книга (фрагмент 103), Дев'ята книга: епіталами (весільні пісні) в різних розмірах, включно з дактилічним гекзаметром (фр. 104—117).
Не всі збережені фрагменті можна віднести до певної книги (фрагменти 118—213 не вдалось класифікувати); в них зустрічаються й інші віршові розміри.
З усього масиву творчості Сапфо до нас дійшли, крім численних уривків, у повному обсязі із поезії тільки один гімн «До Афродіти», в якому поетеса благає богиню допомогти їй у коханні, і перекладена спочатку Катуллом, а потім багато разів численними мовами світу, поезія, що змальовує в усьому об'ємі силу любовного почуття.
Метрика Сапфо ввела в віршування кілька ритмічних зразків (напр., велику і малу сапфічні строфи), котрі високо цінувались і її сучасниками, і поетами пізнього часу, в тому числі латинськими (Катулл фактично першим використав в латинській малу сапфічну строфу, Горацій застосував її з неперевершеною для латини майстерністю).
На противагу дорійській хоровій ліриці, монодична (сольна) лірика еолійців допускала або однорідні системи, або строфи з двовіршів і тетравіршів, а відсутність розмаїття строфіки компенсувалась різними ритмами. Розмір творів Сапфо — переважно логаедичний, тобто дактило-трохеїчний; серед віршів найчастіше зустрічаються:
Адоній (—UU— | X) Асклепіадів вірш великий (—X | —UU— || —UU— || —UU— | UX) Асклепіадів вірш малий (—X | —UU— || —UU— | UX) Сапфічний вірш великий (—U ¦ —X | —UU— || —UU— || U— ¦ X) Сапфічний вірш малий (—U ¦ —X | —UU— | U— ¦ X) Ферекратей (—X | —UU— | X) Гліконей (—X | —UU— | UX)
Особливості
Сапфо широко використовує й фольклорну пісню та епос, надаючи традиційним мотивам фольклорних та обрядових дівочих пісень особистого звучання.
«Сапфічна строфа»: Сапфо використовувала особливу форму чергування наголошених і ненаголошених складів, створюючи складний за ритмікою чотиривірш з розмаїтістю метру. В римській літературі сапфічна строфа увійшла в ужиток після Горація (8 р. до н. е.). Мелодійність мови. Особливої слави зажили її епіталами: скарги дівчат на нареченого, котрий забирає її подругу, вихваляння краси нареченої тощо. Елегічні та ямбічні вірші виражали особисті почуття. Була й урочиста лірика з дифірамбом, що, беручи початок від прославлянь Діоніса, виконувався з екстатичним пафосом на фригійський лад, під флейту (пізніше кіфару), з запальною пристрасністю поривчастого танцю, що збуджувала аудиторію. Розмаїтість ритміки. За ритмікою творчість Сапфо була настільки різноманітною, що вчені Александрійської бібліотеки уклали аж дев'ять книг її віршів, різних за поетичним розміром. Метафоричність та психологізм. Геніальним здобутком Сапфо стала її манера зображати психічний стан людини не за зовнішніми ознаками, а за її внутрішніми, невидимими оку відчуттями. Без такого підходу неможливо уявити собі новітню літературу з її гіпертрофованим психологізмом.