Македо́нське пита́ння — суперечка про належність історичної спадщини, території та населення історичної області Македонії. Македонське питання постало після остаточного розпаду Османської імперії наприкінці XIX — на початку XX століття. Воно є невід'ємною частиною так званого Східного питання.
На сучасному етапі Македонське питання залишається досить гострим і безпосередньо стосується трьох європейських держав: Болгарії, Північної Македонії та Греції. Відносини між останніми двома вкрай напружені. В 2017-18 рр. ці дві країни почали стрімко наближатися до вирішення суперечки щодо назви Македонії.
Історія виникнення
У період російсько-турецької війни 1877—1878 років близько 1 000 добровольців з Македонії взяли участь у військових діях проти військ Османської імперії. Російські війська, однак, не вступили на територію Македонії, зупинившись поблизу Кюстенділа. За умовами Сан-Стефанського договору 1878 року було утворено автономне Болгарське князівство, що включило всю Македонію, за винятком Салонік і півострова Халкідіки. Однак проти цього різко виступили західні держави, Князівство Сербія і Грецьке королівство.
У результаті переговорів на Берлінському конгресі 13 липня 1878 року укладено новий мирний договір: територія Болгарського князівства значно скорочена, утворена окрема автономна одиниця Східна Румелія, а Македонія залишилася у складі Османської імперії. Відповідно до статті 23 Берлінського миру християнське населення Македонії і Фракії повинно було в майбутньому також отримати самоврядування в рамках імперії. Якщо грецьке і грекофільське населення Македонії, а також македонські мусульмани, з натхненням прийняли умови Берлінського договору, не допустивши приєднання македонських земель до Болгарії, то болгарське населення було обурене. У Піринській Македонії в жовтні 1878 року спалахнуло Кресненське повстання, яке до літа 1879 року було придушене. Згідно з рішеннями Берлінського конгресу була організована комісія для вироблення пропозицій з надання Македонії автономії. До комісії, однак, не були включені македонські слов'яни, які після Кресненського повстання розглядалися Портою як «болгарські повстанці». Розроблений комісією проект самоврядування Македонії султан у 1880 році відкинув. Санкцій «великих держав» не було, і питання автономії залишилося невирішеним.
Наприкінці XIX століття активізувалися претензії балканських країн на македонські землі. Крім Болгарського князівства та Грецького королівства, які давно вважали Македонію своєю історичною територією, на політичну сцену вийшла Королівство Сербія, яка заявила, що македонські слов'яни — насправді серби. Позиція Греції полягала в тому, що більша частина македонських слов'ян, насамперед ті, які залишилися під юрисдикцією Константинопольського патріархату, — слов'янизовані греки.
Зрештою у Македонії розгорнулася боротьба між Князівством Болгарія, Королівством Греція і Королівством Сербія за залучення на свій бік етнічно невираженого місцевого слов'янського населення, головним чином шляхом створення паралельних систем освіти і розширення сфер впливу національних православних церков. Якщо в перший час після утворення Болгарського князівства через опір османської влади і Константинопольського патріархату болгарський вплив у Македонії дещо зменшився, то в 1890-ті роки в результаті потепління османо-болгарських відносин у добу правління Стефана Стамболова і греко-турецької війни 1897 болгарський національний рух у Македонії знову активізувався. Число болгарських шкіл в 1900 році досягло 781, встановлено болгарські гімназії в Салоніках, Битолі та Скоп'є, створені нові єпархії Болгарського екзархату.
Тим не менше, грецький національний рух також зміцнив свої позиції: 1900 року у Македонії налічувалося вже 613 грецьких шкіл, а чверть македонських слов'ян зберігало приналежність до Константинопольського патріархату. Паралельно швидко розвивався албанський національний рух, однією з головних вимог якого, відповідно до програми Призренської ліги 1878 року, стало об'єднання всіх населених албанцями земель, включаючи Західну Македонію, в єдине автономне утворення у складі імперії. Згідно з даними перепису населення в 1895 році у Скопському санджаку, Бітольському і Салонікському вілайєтах мешкало 2,5 мільйони осіб, з яких 52 % складали слов'яни, 22 % — османи, 10 % — греки, 5,5 % — албанці, 3,5 % — аромуни і 3 % — євреї.
До кінця XIX століття відноситься виникнення ідеї македонізму. Вперше з нею виступив, переслідуючи великосербські політичні цілі, сербський дипломат Стоян Новакович, який заявив у 1888 році, що слов'янське населення Македонії утворює окремий македонський народ і не є ані болгарами, ані сербами. У 1903 році Крісте Місірков у своїй праці «Про македонські проблеми» обґрунтував існування особливої македонської мови і визнав наявність у македонців власних політичних інтересів. Ідеї македонізму були підтримані у Королівстві Сербія, однак у самій Македонії не знайшли широкого кола прихильників: більшість македонських слов'ян, перш за все, культурна і політична еліта, до того часу відносила себе до болгар. Зрештою від 1904 року розпочалась, так звана, Боротьба за Македонію, що тривала до 1908 року.
Від Югославської республіки до Республіки Македонія
Після закінчення Першої світової війни 1918 року у балканському регіоні постало нове об'єднання народів Королівство Сербів, Хорватів і Словенців. 1931 року ця назва була змінена на Королівство Югославія. Створення такої держави, далеко неоднорідної етнічно, та його підтримка надалі здійснювалась переважно зусиллями французької дипломатії спочатку задля створення бар'єру проти розширення Австрійської республіки, а потім аби відвести німецький вплив і проникнення.M. Nystazopoulou-Pelekidou. Nationalistic Phenomena and Separatist Tendencies in the Balkans. The Historical Reasons. Publications of the Greek Committee for Southeastern European Studies (Athens, 1991), p. 28.
Наприкінці Другої світової війни в рамках реорганізації Югославії у Федеративну Народну Республіку Югославії 30 січня 1946 року створено 6 народних республік, пізніше перейменованих на соціалістичні республіки: Соціалістична Республіка Словенія, Соціалістична Республіка Хорватія, Соціалістична Республіка Боснія і Герцеговина, Соціалістична Республіка Чорногорія, Соціалістична Республіка Сербія і Соціалістична Республіка Македонія.E. Hoesch. The Balkans. A Short History from Greek Times to the Present Day (English translation, London, 1972), pp. 171 and 174 Насправді, цей поділ заподіяв істотну шкоду Сербії: тим часом, коли Словенія і Хорватія зберегли свою єдність, Сербію розділено на три соціалістичні республіки, і, таким чином, її територія значно зменшилася.Після розподілу 1946 року частка території Сербії у складі Югославії склала 34,5 %, проте у міжвоєнний період вона сягала 60 % . Більшість істориків схиляються до думки про своєрідну помсту маршала Йосипа Броза Тіто, який був хорватом за походженням, Сербії, що завжди домінувала в регіоні.M. Laskaris. The Eastern Question, op. cit., p. 200.
З утворенням автономної республіки Македонії, яка охоплювала 10,5 % від загальної площі Федеративної Народної Республіки Югославія і мала населення близько 2 млн осіб, югославський уряд переслідував дві цілі: зміцнення Південної Югославії, домогтися успіху в справі ефективного усунення будь-якого болгарського впливу або територіальних претензій на цей регіон — оскільки болгарська присутність в цьому районі була досить сильною і проболгарські тенденції дуже сильними.Ev. Kofos. Macedonia in the Yugoslav Historiography, pp. 6-7, а також прийняття Македонії в цілому. Втім Христо Татарчев, голова Центрального комітету Внутрішньої македонської революційної організації (ВМРО), написав у своїх спогадах (Софія, 1928): «Ми думали, що пізніше автономна Македонія зможе приєднатися легше до Болгарії, або, якщо це неможливо, вона має стати об'єднуючою ланкою у федерацію балканських народів».Macedonia. Documents and Material (Sophia, 1978), pp. 661—662Ev. Kofos. The Macedonian Struggle, op. cit., pp. 22-23.
Після Другої світової війни Сталін прагнув створити федерацію балканських держав у ширшому форматі, навіть за участі Греції серед них, щоб забезпечити доступ до Егейського моря — федерацію, над якою Радянський Союз мав би повний контроль. Оскільки Македонія була каменем спотикання і причиною непорозумінь між Югославією та Болгарією, він спробував (через план Сталіна-Тіто-Димитрова) використати Македонію як сполучну ланку шляхом відокремлення її від обох країн. Проте після розколу між Тіто і Радянським Союзом 1948 року югославський лідер скерував план Сталіна на свою користь, зліквідувавши претензії Народної Республіки Болгарія на цю територію.
Так, югославська республіка Македонія, утворена в 1946 році, зайняла територію регіонів, раніше іменованих Південна Сербія, або Вардарська Бановина.Назва Вардарська Бановина — результат реформи 1931 року за новою Югославською Конституцією. У той час старі назви та адміністративні одиниці скасовано і одночасно з її перейменуванням було утворене Королівство Югославія, в яке увійшли 9 бановин, тобто регіонів. Саме слово бановина пішло від назви річки. Таким чином нова Конституція намагалася викоренити місництво і старий поділ на етнічні групи й одночасно знищити внутрішні кордони Починаючи з 1946 року югослави почали називати цей регіон Вардарська Македонія, наслідуючи назву грецької Македонії, а саме Егейська Македонія, а також невеликої македонської території, що відійшла Народній Республіці Болгарія — Піринська Македонія.
Югославські та пізніше македонські політики бажали не лише створення територіальної республіки, але й надати їй національного характеру, що є визначальним для оформлення державності. Оскільки основними характеристиками нації є єдність країни (у розумінні «загальної батьківщини»), політична організація, національна мова, релігія і культурна спадщина. Останнє означає існування загального минулого, загальної культурно-історичної свідомості. Для цього вони здійснили кілька кроків:
Державна організація Усі державні органи та структури отримали назву Македонських, без будь-яких інших уточнень, на кшталт, Колишня Югославська…: Македонський уряд, Македонський парламент тощо.
Мова Югославська конституція визнала місцевий діалект за офіційну мову, що отримала назву македонської і віднині мала вважатись рівною сербсько-хорватській і словенській мовам.N. Andriotis. The Federative Republik of Skopje and its language (Thessaloniki, 1966). Тепер македонський діалект, що раніше розглядався мовознавцями тільки як діалект болгарської мови, мовною реформою був очищений від лінгвістичних елементів, які могли б викликати суперечки в майбутньому, і став офіційною державною мовою. Відтепер македонською викладались усі предмети у середній та вищій школі.
Незалежна церква Незважаючи на той факт, що комуністична ідеологія не визнавала релігію, релігійні почуття були глибоко вкорінені у жителів району, а церква тісно пов'язаною з їх історичними традиціями. Саме з цієї причини створено автокефальну Македонську православну церкву в 1964 році, за втручання комуністів резиденція була встановлена в Охриді, попри реакцію Сербського патріарха. Цей акт — порушення канонічного права Православної Церкви — здійснений виключно з метою зміцнення автономії Македонія супроти Сербії — як автономії, що була висловлена гаслом «Одна країна, одна церква, одна нація».H. Papastathis. «L'autocephalie de l'Eglise de la Macedoine Yougoslave», Balkan Studies 8 (1967), pp. 151—154.
Окрема нація та громадянство Задля політичної консолідації суспільства було важливим поширення ідеї національної єдності македонців як окремої нації. Задля цього серед мешканців південної частини Югославії пропагувалась, так звана, «македонська національна свідомість». У Скоп'є засновано Інститут національної історії, колосальні сили вчених кинуто на дослідження історичного минулого та його нового тлумачення. Втім непоодинокими були випадки переписування та фабрикування національної історії.