Сандармо́х (рідше — Сандормох) — лісове урочище в Медвеж'єгорському районі Республіки Карелія, за 19 км від м. Медвеж'єгорськ, неподалік від м. Повенець, де на площі 10 гектарів у 1930-х роках органи НКВС розстріляли понад 9500 осіб 58 національностей. Серед жертв — переважно спецпоселенці і в'язні з Біломорсько-Балтійського каналу і Соловецьких таборів системи ГУЛАГ СРСР, а також жителі навколишніх сіл. Усього на цій території виявлено 236 розстрільних ям.
Місце масових страт людей віднайшли громадські активісти в липні 1997 року. Радіо «Свобода» і газета «День» оголосили 2012 рік — Роком Списку Сандармоху .
Соловецький етап З'ясовано, що Сандармох є спеціальною територією, яку використовували органи НКВС СРСР для проведення масових страт цивільного населення. Зокрема, об'єкт Сандармох став місцем розстрілу соловецького тюремного етапу 1937 року, в якому перебували відомі діячі культури, науки, військовики, технічна інтелігенція, священство. Серед убитих — священник з Ватикану, який збирав дані про порушення прав людини в Радянському Союзі, сотні вихідців з України, зокрема митці Лесь Курбас, Микола Куліш, Микола Зеров, Марко Вороний, Валер'ян Підмогильний, Мирослав Ірчан, професори-історики Олександр Бадан-Яворенко, Сергій Грушевський, Володимир Чехівський, письменник та міністр освіти УНР Антін Крушельницький.Газета «Експрес» № 124 (6650) за 8—15 листопада 2012 року, стаття «Українська Голгофа».
Органи НКВС, а згодом МГБ, КДБ СРСР та ФСБ РФ приховували місце масових убивств від родичів загиблих і громадськості. Внаслідок спецоперації чекістів восени 1937 р. слід соловецького етапу взагалі «загубився». Багато років існувало припущення, що людей втопили в Білому морі. Однак 1995 р. зусиллями директора Санкт-Петербурзького науково-дослідного центру «Меморіал» Веніаміна Іофе в архівах Регіонального управління ФСБ РФ в Архангельську знайдено оригінали документів, зокрема «альбом» розстрільних протоколів. Відповідальним за виконання вироків і одним з безпосередніх виконавців масових убивств протягом 27 жовтня і 1—4 листопада 1937 р. був капітан держбезпеки Михайло Матвєєв, заступник начальника АГУ УНКВС Ленінградської області. Йому асистував помічник коменданта УНКВС Георгій Алафер, або конвой.
Загалом ув'язнених було 1116: п'ять вироків не виконано, бо один в'язень помер, а чотирьох етаповано в інші місця.
2 липня 1997 р. спільна експедиція Карельського і Петербурзького «Меморіалів», у складі якої були, зокрема, Юрій Дмитрієв (Петрозаводськ), Ірина Фліге та Веніамін Іофе, виявила місце злочину сталіністів неподалік автомобільної траси Медвеж'єгорськ — Повенець.
Жертви
Сандармох є одним із найбільших, добре облаштованих і відомих некрополів жертв сталінських репресій . За підрахунками дослідників, у Сандармосі розстріляно 6241 людину різної національності, віросповідання, громадянства, соціального стану та політичних поглядів. Сандармох також місце масового розстрілу 1111 в'язнів так званого «першого соловецького етапу». Серед них — видатні майстри культури, вчені, державні діячі, священнослужителі з багатьох республік СРСР. Усіх розстріляних згодом реабілітували й визнали жертвами сталінського терору.
Микола Зеров Григорій Епік Антін Крушельницький Валер'ян Підмогильний Ґео Шкурупій С. Г. Грушевський Мирослав Ірчан Ісмаїл Фірдевс Язеп Мамонька Д. І. Мелік-Єганов
Розстріляні українці
Авдієнко Михайло Оверкович (1892), член Української Центральної Ради та ЦК УСДРП; редактор тижневика «Радянський статистик»; Атаманюк-Яблуненко Василь (1897), письменник-журналіст; Бадан-Яворенко Олександр Іванович (1894), професор історії; Барбар Аркадій (1879), директор Департаменту охорони здоров'я часів Директорії; Бойко Іван Іванович (1892), український вчений-агроном; Вінницький Тарас (1890), колишній повітовий комісар Української галицької армії; Войтюк Яків Семенович (1894), громадський і політичний діяч на Холмщині, посол до польського Сейму (1922—1927); Волох Омелян (1902), полковник армії УНР, в 1933 р. — голова Українського бюро ВУЦВК Спілки шоферів; Вороний Марко (1904), літератор-журналіст; Вольф Михайло (1890), священник Римо-католицької церкви; Грушевський Сергій Григорович, український історик, племінник голови Центральної Ради, видатного українського історика Михайла Грушевського; Дятлів Петро (1883), професор, колишній член ЦК УСДРП; Епік Григорій (1901), письменник; Зеров Микола (1890), професор літератури, письменник; Ірчан Мирослав (1896), колишній хорунжий УГА, член Компартій Канади та Західної України, письменник-драматург; Косар-Заячківський Мирон (1897), член Політбюро ЦК КП(б)У; Крушельницький Антін (1878), колишній міністр освіти УНР, письменник; Крушельницький Богдан Антонович (1906), син А. В. Крушельницького; Крушельницький Остап Антонович (1913), син А. В. Крушельницького; Куліш Микола (1892), письменник-драматург; Курбас Лесь (1887), режисер, творець модерного українського театру; Любинський Микола Михайлович (1890), міністр закордонних справ УНР (1918), розстріляний 8 січня 1938 року; Мандель Мойсей (1893), завідувач іноземної редакції видань КП(б)У; Мовчанівський Яків Опанасович (єпископ Афанасій) (1887), церковний діяч, розстріляний 8 січня 1938 року; Озерський Юрій Іванович (1896), голова українського Держвидаву; Олійник Василь (1900), секретар голови РНК УРСР Любченка; Павлушков Микола Петрович, засновник Спілки української молоді, племінник Сергія Єфремова; Панів Андрій, письменник, педагог та журналіст; Пилипенко Борис Кузьмович, музеєзнавець, графік, член групи неокласиків Миколи Зерова; Підмогильний Валер'ян (1901), письменник, літературний перекладач; Полоз Михайло (1891), нарком фінансів УРСР; Поліщук Валер'ян (1897), поет, засновник модерністської групи «Авангард»; Решал Арон (1904), директор Всеукраїнського курортного тресту; Рудницький Степан Львович (1877) — український географ і картограф, академік ВУАН, основоположник української політичної та військової географії; Сірко Василь Петрович, учасник революційного руху на західноукраїнських землях; Сіяк Іван (1887), заступник голови Директорії Бессарабії «Сфатул Церій»; Скубко Борис Тихонович, герой українсько-російської війни 1917—1921, козак Армії УНР; Стрєльцов Микола Костянтинович (1890) — старшина Армії УНР, журналіст і письменник; Хижняк Михайло Федорович (1893) — старшина армії УНР; Чехівський Володимир (1876), професор історії, діяч УАПЦ; Шкурупій Ґео (1903), письменник, представник напряму панфутуризму; Яворський Олексій Климентійович (1892) — поручник Армії УГА і УНР, педагог, науковий співробітник Всеукраїнської бібліотеки при ВУАН.
Інші відомі жертви Олександр Бобрищев-Пушкін, відомий до революції адвокат, захисник Менахема Бейліса та Пурішкевича; Дурново Микола, московський літературознавець; Кузебай Герд, засновник удмуртської літератури; Станеско Гого, голова московського циганського табору; Троцький Ісаак Мойсейович, радянський історик. Білоруський міністр Флегонт Волинець, татарський громадський діяч Ізмаїл Фірдевс, грузинські князі Ніколай Ерістов та Яссе Андронников, католицький адміністратор Грузії Шио Батмалашвілі, професор історії ВКП(б) єврей Пінхус Ґлузман, черкеський письменник князь Холід Абуков, корейський діяч Тай До, православні єпископи Алексій (воронезький), Даміан (курський), Ніколай (тамбовський), Петро (самарський), лідер баптистів СРСР Василь Колесников, представник Ватикану, отець Петер Вейґель тощо.
Історія пошуків поховання
Передумови Долі вбитих під час сталінського Великого терору у 1937–1938 роках тривалий час були державною таємницею. Спочатку близьким заарештованих під час звернення відповідали, що вони «не числяться» у цій в'язниці чи органі НКВС. З 1939 року рідним повідомляли про нібито вирок на «10 років без права листування», а з кінця 1945 року — про смерть в ув'язненні з природних причин. Незважаючи ні на що, рідні продовжували цікавитися долею своїх зниклих близьких, збираючи свідчення та чутки, поступово переконуючись у їхній трагічній загибелі. 1963 року влада дозволила у відповідь на запити повідомляти про розстріли засуджених «трійками» та «двійками», але тільки якщо раніше рідним не видавалися фальшиві довідки про смерть. І лише з 1988 року це обмеження зняли.
Однак точні місця вбивств та поховань були і залишаються державною таємницею. Навіть в актах про виконання вироку вони, зазвичай, не вказувалися. Станом на кінець 2019 року список цих місць офіційно не оприлюднено. За припущенням істориків, документи про це могли бути втрачені чи знищені.
Ранні пошуки Наприкінці 1980-х усією країною почали виникати пошукові загони місць поховань. Їх утворювали родичі, історики, краєзнавці та журналісти. У Петрозаводську до 1990 року з почину полковника І. І. Чухіна виникло товариство «Меморіал». До середини 1990-х він склав списки страт Великого терору в Карелії за вироками карельської «трійки», московської «двійки» по Карелії та «особливої трійки» Карелії задля вершення «національних» операцій. У його таблицях вперше позначено приблизні області розстрілів, які, на відміну від цілковитої більшості інших регіонів СРСР, зазначено у звітах про виконання вироків. За цими даними, 3479 людей убито в районі Медвежої Гори (, скорочено — Медгора). Після загибелі Чухіна навесні 1997 його помічник Ю. О. Дмитрієв продовжив роботу. Він розпочав пошук конкретних місць поховань, зокрема у районі Медвежої Гори. В одному з актів щодо виконання вироків, винесених на першому засіданні «трійки» щодо Карельської АРСР 7 серпня 1937 року, Дмитрієв виявив вказівку про поховання «в 500 метрах південно-західної сторони від Челбінського тракту за 10 км від станції Медгори». Однак пошуки в районі вказаного місця не мали успіху.
Водночас з цим з кінця 1980-х років ленінградський «Меморіал» намагався дізнатися про долю в'язнів Соловецького табору, які безслідно зникли 1937 року. Під той час знали, що в'язнів завели на баржі, але подальший шлях лишався таємницею. До 1990-х років існувала чутка, що людей втопили в Білому морі. 1994 року виявили копії протоколів № 81—85, 134, 198, 199, 303 особливої «трійки» по Ленінградській області, з котрих стало ясно, що операція з масового знищення в'язнів пройшла в три щаблі: 1111 осіб розстріляно з 27 жовтня по 4 листопада 1937 року, 509 — з 8 по 10 грудня, 198 — не пізніше за 20 лютого 1938 року. 1995 року В. В. Іофе та І. А. Фліге розпочали пошуки могил «першого щабля». Вони припустили, що страти відбулися в Кемі, оскільки це найближчий до Соловків материковий порт, де був пересильний табір, яким 1937 року очолював кат і чекіст М. Р. Матвєєв. При цьому 1995 року під час кар'єрних робіт у районі 6-го кілометра Ухтинського тракту вже виявили поховання 22 осіб. У ході пошуків 1996 року на цьому місці Іофе і Фліге не знайшли нових останків, проте в архіві ФСБ Карелії вони виявили документи Кемського НКВС, з яких випливало, що у серпні 1937 року розстріли в Кемі припинили через небезпеку їхнього «розконспірування».
1996 року вийшла белетризована книга начальника пресслужби УФСБ полковника Є. В. Лукіна «На катах крові немає» (), з якої Іофе і Фліге дізналися, що кат М. Р. Матвєєв 1938 року був заарештований і засуджений, і це якимось чином пов'язано з розстрілом соловецьких в'язнів. Вони звернулися до архіву УФСБ Санкт-Петербурга з вимогою надати документи, на підставі яких Лукін написав свою книгу. Їм відмовили, посилавшись на секретність, але повідомили, що власне кримінальна справа Матвєєва зберігається в архіві УФСБ Карелії. За клопотанням депутата Держдуми В. В. Борщова Іофе і Фліге змогли частково з нею ознайомитися. Це стало поворотною віхою в пошуках зниклих в'язнів. З цієї справи дослідники дізналися, що розстріли проходили за 16 кілометрів від селища Медвежа Гора «у звичайному місці виконання вироків над ув'язненими Білбалтлагу», куди дорогою через жертви доставлялися на автомашинах з ізолятора в Медвежій Горі.
Пошукова експедиція