Віталій Федорович Бойко (30 вересня 1937, с. Кропивне, Ніжинський район, Чернігівська область, Українська РСР, СРСР — ) — український юрист і дипломат. Голова Верховного Суду України з 21 грудня 1994 по 24 жовтня 2002. Надзвичайний і Повноважний Посол України в Республіці Молдова (1993–1994). Міністр юстиції України (1990—1992).
Біографія Народився 30 вересня 1937 року у селі Кропивне (Ніжинський район, Чернігівська область).
Після закінчення у 1954 р. Ніжинського технікуму підготовки культурно-освітніх працівників завідував сільським клубом.
З 1956 по 1959 р. проходив строкову військову службу.
У 1963 р. закінчив Харківський юридичний інститут і був обраний суддею Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська, а наступного року — призначений головою цього суду й очолював його упродовж десяти років. З лютого 1973 р. по березень 1976 р. обіймав посаду заступника голови Дніпропетровського обласного суду, протягом наступних десяти років очолював Донецький обласний суд. У час, коли Бойко очолював Донецький обласний суд. тут судили Миколу Руденка, першого українського дисидента, про що він згадував в своїй автобіографії «Найбільше диво — життя»: «тоді в Донецькому обласному суді головував той самий пан Бойко, який сьогодні (березень 1995 року) головує в Верховному суді України. Не хочу тут коментувати цей факт, але й не згадати про нього теж не можу.» (с. 604).
У січні 1986 року призначений першим заступником Міністра юстиції Української РСР.
У період із 1990 р. по 1992 р. обіймав посаду Міністра юстиції України. Саме тоді міністерство розробило основні положення, що лягли в основу законів «Про власність», «Про економічну самостійність України» та інших нормативних актів. Це було непростим завданням, оскільки вносилися зміни в законодавчі акти у зв'язку з набуттям Україною незалежності, по-новому формулювалися окремі положення закону, починаючи з Кримінального кодексу, були внесені зміни до закону «Про судоустрій України», приймалися нові закони, зокрема, «Про статус суддів».
Очолюючи Міністерство юстиції України, одночасно виконував і обов'язки Голови Центральної виборчої комісії з виборів народних депутатів України (1989—1992 рр.). Займався також організацією виборів першого Президента України, проведенням Всеукраїнського референдуму з питань незалежності України. І ця робота була дуже відповідальною, оскільки рішення Центральної виборчої комісії тоді не можна було оскаржити до суду — вони були остаточними й оскарженню не підлягали.
З 1992 року по 1993 рік працював завідувачем відділу оборони, національної безпеки, правопорядку і надзвичайних ситуацій Кабінету Міністрів України.
З березня 1993 р. — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Республіці Молдова.
З 21 грудня 1994 р. обраний Головою Верховного Суду України й очолював його до виходу у відставку 24 жовтня 2002 р. Суддя вищого кваліфікаційного класу.
Ініціатор багатьох законопроєктів та пропозицій щодо вдосконалення чинного законодавства України, здійснення у державі судово-правової реформи. Входив до складу Ради при Президентові України з питань реформування судової системи України та до Вищої ради юстиції. Був одним з організаторів Спілки юристів України.
Нагороджений Почесними грамотами Президії Верховної Ради УРСР (1987) та Верховної Ради України (2001, 2002), Почесною відзнакою Президента України (1996), орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня (2001), Почесною відзнакою Ради суддів України (2002). Заслужений юрист України (1997).
За словами колишнього заступника Голови СБУ генерал-лейтенанта Олександра Скіпальського, у 1997—1998 роках особисто відмовив у реабілітації українця — ветерана Червоної армії, учасника битви за Берлін, що мав бойові нагороди, несправедливо засудженого радянскою владою після війни. Аргументація — рішення беріївського слідчого не підлягає перегляду.
Примітки
Література Матвієнко В. М. Бойко Віталій Федорович // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К: Знання України, 2004 — Т.1 — 760с. ISBN 966-316-039-X
Посилання Біографія Бойко Віталій Федорович