Делійський султанат (, , ) — перша велика мусульманська держава на території сучасної Індії, що існувала на півночі Південної Азії з 1206 по 1526 рік зі столицею у Делі.
Влада у султанаті належала кільком тюркським та пуштунським династіям, зокрема Рабській (мамлюцькій) династії (1206—1290), династіям Хілджі (1290—1320), Туґлак (1320—1413), Сайїд (1414—1451) і Лоді (1451—1526). У 1526 році султанат був завойований моголами. Із заснуванням султанату мільйони індійців опинилися під владою іноземців, що відрізнялися за релігією та мовою.
Утворення Делійського султанату Ще на початку VII ст. араби, вторгшись до Індії з півночі, завоювали територію Сінду й утвердили там свою владу. Сінд відокремився, але це не вплинуло на історію решти Індії. Однак з початку XI ст. Індія стала ареною руйнівних набігів тюркських завойовників-мусульман, що здійснювали походи під прапором священної війни з невірними. Індійські князівства, які переживали період феодальної роздробленості, не могли протистояти цим навалам і поступово на півночі Індії утвердилася велика держава на чолі з мусульманськими завойовниками, що отримала в історії назву Делійського султанату. Виникнення цієї держави, що продовжила згодом свої завоювання на півдні, справила значний вплив на всю історію Індії. Індія була втягнута в сферу так званого мусульманського світу.
Перше вторгнення в Індію тюркських завойовників відбулося в 1001. Потім військо Махмуда (998—1030), правителя держави зі столицею в Газні, в тодішній області Хорасан, вторглося в Пенджаб. Виступивши проти армій Махмуда раджа Джайпал зазнав поразки під Пешаваром і покінчив життя самогубством. Відтоді систематично аж до 1026 року в зимовий час Махмуд здійснював рейди в Індію, розбиваючи величезні, але погано організовані індійські армії. Він руйнував храми, грабував храмові багатства, скарби, накопичені володарями князівств за багато поколінь, збирав контрибуцію з населення і йшов назад з караваном награбованої здобичі. Махмуд здійснював набіги на величезну територію Північної Індії від Сомнатха (Катхіавар) на заході до Канауджа (на Ганзі) на сході. Однак він приєднав до своїх володінь і безпосередньо керував лише Пенджабом.
При наступниках Махмуда в період усобиць і загрози з боку сельджуків столиця Газневідів була перенесена в Лахор. У 70-ті роки XII ст. смутою скористалися правителі невеликого васального князівства Гур, які 1173 року завоювали Газні, а в 1186-го — столицю свого колишнього сюзерена Лахор. Правитель Гура Мухаммед, опанувавши Пенджабом, став просуватися далі, в глиб Індії. 1191 року в битві зазнав поразки від Прітхвіраджа, раджпутського правителя Делі та Аджміра, але вже наступного року на тому ж полі біля Тараїна Мухаммед розбив очолювану Прітхвіраджом армію раджпутських князів, відкривши собі дорогу на Ганг. Незабаром він оволодів всією Джамна-Ганзькою долиною, включаючи Бенгал. Після вбивства Мухаммеда один з тюркських рабів, начальник його гвардії, полководець і намісник Півночі Індії Кутб-уд-дін Айбак (1206—1211), оголосив себе незалежним султаном індійських володінь Турід зі столицею в Делі. Так виник Делійський султанат. Після смерті Айбека (він впав з коня під час гри в поло) до влади прийшов інший правитель з гулямів (рабів-гвардійців) — Шамс-уд-дін Ільтутмиш. Оскільки деякі його наступники також висунулися з рабів-гвардійців, ця династія відома під назвою династії Гулямів.
Династія Гулямів
У період зміцнення і розширення володінь Ільтутмишем в Індії з'явилися монгольські завойовники, що переслідували Джалал-уд-дина, сина підкореного ними Хорезмшахів. До того часу монголи завоювали вже всю Центральну Азію від Маньчжурії до Туркестану, нещадно вирізаючи населення. Одне ім'я Чингісхана наводило страх. Ільтутмиш відмовив у допомозі Джалал-уї-дину і той був розбитий монголами в 1221 р. на берегах Інду. Після цього монголи, розграбувавши Західний Пенджаб, Сінд і Північний Гуджарат, пішли з Індії. Проте загроза нових монгольських навал тривалий час висіла над Індією.
Саме під час правління Ільтутмиша оформилося панування мусульманських воєначальників у Північній Індії. У пам'ять про Ільтутмиша і зараз височіє гігантський мінарет Кутб-Мінар у Делі, будівництво якого було розпочато при Кутб-уд-Дині, а закінчено за Ільтутмиша. Гробниця Ільтутмиша знаходиться поруч.
У цей період військова знать складалася головним чином із середньоазійських тюрків, які згуртувалися в сильну організацію, що називалася «Сорок» за кількістю її засновників. Чиновники і духовні діячі були хорасанцями (тобто таджиками і персами). Іслам сунітського напряму став державною релігією, індуси вважалися погорджуваними, невірними («зим-мі»). Державною мовою стала перська. Форма правління була деспотичною.
Хоча перші два делійських султани обиралися мусульманськими воєначальниками, Ільтутмиш прагнув зробити монархію спадковою і призначив наступником свою дочку Раззійю, яку вважав «кращим чоловіком», ніж своїх синів. Ця правителька була жінкою хороброю і розумною, але воєначальники в силу своїх мусульманських забобонів вважали ганебним підкорятися жінці. Після чотирьох років правління вона була вбита і почався період смути і палацових переворотів. У цей час монголи неодноразово здійснювали набіги, в 1241 р. ними був навіть узятий Лахор.
Нарешті в 1246 р. на трон був зведений молодший син Ільтутмиша Насир-уд-дін. Однак влада фактично перейшла в руки його здатного радника Гійяс-уд-дина Балбал, який в 1265 р., після смерті Насира, зайняв престол (1265—1287 рр..). Ставши султаном, Балбал зумів відігнати монголів і побудувати на північно-західному кордоні ланцюг фортець як опорних пунктів. Його правління пройшло в боротьбі за зміцнення своєї влади. Він нещадно придушував повстання (наприклад, хвилювання серед індусів Доабу), кидаючи полонених бунтівників під ноги слонам або знімаючи з живих шкіру. Йому вдалося зламати могутність «Сорока» і жорстоко придушити повстання мусульманських воєначальників Бенгалії у 1280 році. Заколотників публічно стратили, посадивши на палі. Після смерті старого султана знову почалися чвари між феодальними угрупованнями. У подальшій боротьбі взяли гору воєначальники з тюркського племені хілджі. На престол вступив 70-річний Джалал-уд-дін Фіруз (1290—1296).
Правління Хілджі
При першому представнику династії Хілджі до Індії знову вторглися монгольські війська, але Джалал-уд-діну вдалося частково розбити їх, а частково від них відкупитися.
Найбільш значною подією в правлінні Джалал-уд-діна Фіруза був організований Ала-уд-Діном, його зятем і племінником, набіг на Декан. Розбивши Рамачандра, правителя Девагірі з династії Ядавів, і пограбувавши скарби, Ала-уд-Дін повернувся в Делі. Поблизу столиці він зрадницьки вбив свого тестя і став правителем Делі (1296–1316).
Жорстокий і рішучий Ала-уд-Дін був вмілим воєначальником і талановитим адміністратором. Однак саме тоді почастішали напади монголів, і Ала-уд-дін всі сили кинув на розгром ворога. Жорстокість його характеру видно з того, що, побоюючись бунту, він в одну ніч наказав перебити всі 15 — 30 тисяч монголів, що оселилися близько Делі при Джалал-уд-діні й складали основу його війська. Для поповнення скарбниці Ала-уд-дін конфісковував або обклав податком землі духовенства і багатих воєначальників. Щоб уникнути змов, він заборонив бенкети і збори, розіславши всюди своїх шпигунів.
Прагнучи зосередити в своїх руках фонд земель, Ала-уд-Дін вирішив ввести невелику грошову оплату іктадарів замість традиційної до цього роздачі наділів. За панування в країні натурального господарства довелося вдатися до надзвичайних заходів, щоб знизити в столиці ціни на продовольство і забезпечити ним своїх погано оплачуваних воїнів. З усіх казенних земель в Доабу було наказано брати податок тільки зерном, і купці були примусово зобов'язані звозити його в побудовані в Делі величезні комори. Ціни на міських ринках у столиці та Доабу були строго регламентовані; спеціальні чиновники стежили за порядком і жорстоко карали за обман або недоважування. Податок з індусів був підвищений з 1/6 до 1/2 врожаю. Їм було заборонено носити зброю, багато одягатися чи їздити верхи; ці заходи повинні були задовольнити найбільш ревних мусульман. Зате воїнам платня була підвищена.
Ці суворі заходи на перших порах дали султанові можливість створити величезне боєздатне військо з 475 тис. вершників і відбити набіги монголів. Востаннє при Ала-уд-Дині монголи з'явилися 1306 року і були ним розбиті біля річки Раві.
Однак Ала-уд-Діну все ж не вистачало коштів на утримання великого війська, і він вирішив поповнити скарбницю шляхом пограбування нових областей і міст Декану. Посланий у похід воєначальник Малік Кафур знову взяв у 1307 році Девагирі, потім Варангал, столицю Какатіїв (територія сучасної Телінгани), а в наступному поході, 1311 року — столицю Хойсалів Дварасамудру і центр володінь Пандья — Мадурай. У наступні два-три роки Малік Кафур здійснював ще походи, досягнувши південного краю Індії — мису Коморин. Повертаючись з походів, армія Ала-уд-Діна привозила в Делі величезні багатства — золото, коштовності, коней. Підкорені правителі визнавали себе васалами Делійського султанату і повинні були платити щорічну данину.
Величезна імперія Ала-уд-Діна не була централізованою державою. У Гуджараті в останні роки життя Ала-уд-Діна його намісники піднімали заколоти. Раджпути залишалися нескореними: пам'ятки раджпутського епосу розповідають про постійну боротьбу з мусульманськими гарнізонами. Бенгалія була роздроблена і управлялася незалежними мусульманськими князями. Хойсали і Панді хоча і платили данину, але в загальному правили самостійно. На півночі, за Індією, знаходилися землі незалежних племен.
Хоча султан щедро роздавав скарби, награбовані в результаті вдалих завоювань, його підозрілість, конфіскації, переслідування індусів викликали широке невдоволення. Усюди спалахували заколоти. Після смерті Ала-уд-Діна (він помер від водянки 1316 року) почалася боротьба за трон, під час якої загинув Малік Кафур, який намагався захопити владу. Через кілька місяців під ім'ям Кудб-уд-діна Мубарак-шаха (1316—1320) коронувався один із синів Ала-уд-Діна. Він ліквідував усі економічні реформи свого батька, проте не відмовився від завойовницької політики і посилав на Декан свого воєначальника Хосроя-хана. Повернувшись з багатою здобиччю з Мадуро і Телінгани, Хосроя-хан убив Мубарак-шаха, прагнучи стати султаном Делі. Проте незабаром і його усунуло інше угрупування тюркської знаті. На трон зійшов намісник Пенджабу полководець Малік Газі, який коронувався під ім'ям Гійяс-уд-діна Туглака (1320—1325) і заснував нову династію.
Правління Туглакидів Новий султан провів ряд заходів, прагнучи усунути недоліки, які були наслідком реформ Ала-уд-діна. Земельний податок було знижено до 1/10 врожаю і на державні кошти здійснено будівництво іригаційних каналів. Гійяс-уд-дін побудував для себе в Делі ціле місто з рожевого граніту, обгородив його потужними стінами з укріпленнями і назвав Туглакабадом (нині лежить у руїнах), а неподалік спорудив для себе мавзолей із червоного і білого каменю, схожий на фортецю. Він стояв посеред штучного озера, яке тепер зовсім висохло.
Подібно до своїх попередників, Гійяс-уд-дін проводив активну зовнішню політику. Для поповнення скарбниці було розпочато новий завойовницький похід на Декан під проводом сина султана, Джауна-хана, який зайняв столицю Каката Варангал і перейменував її в Султанпур. Сам Гійяс-уд-дін підпорядкував Східну Бенгалію, а правителя Західної Бенгалії змусив визнати себе васалом Делі (1324). Джауна-хан з цього приводу влаштував у Делі пишну зустріч батька, але під час ходи слонів звалився дерев'яний павільйон, і Гійяс-уд-Дін загинув під його уламками. За відомостями арабського мандрівника Ібн Баттути, цей «нещасний випадок» був влаштований Джауна-ханом, який намітився на престол. Незабаром він і коронувався під ім'ям Мухаммада-шаха (1325—1351).