Алла́х, також Алла́гКоран. Переклад смислів українською мовою / пер.: Михайло Якубович. Київ, 2017, Алла́ (, ) — арабське слово на позначення Бога, яке в українській мові найчастіше позначає в ісламі.
Значення цього слова трактується в залежності від традиції. Зазвичай, це слово в ісламі позначає поняття Бога взагалі, незалежно від релігії. Але в деяких випадках, як мусульмани, так і немусульмани, вживаючи це слово, мають на увазі саме той образ Всевишнього, який пропонує іслам. Найближчий переклад цього слова буде саме «Всевишній». Слово Аллах має спільне походження з староєврейським אלוהים (Елогім), яке в Священному Писанні слов'янськими мовами було перекладено як Бог. З мовного погляду Елогім означає «Божество, Боги в усій сукупності», однак як в юдейському, так і в християнському розумінні має значення «Бог» в однині. ים (ім) — це закінчення, яке в сучасному івриті утворює множину чоловічого роду, але в давнину утворювало слова для позначення сукупностей або якостей (подібно укр. -ство або -сть, тобто Елогім — Всевишнє, Всевишність, Величність, Найвища Сила).
Російський купець Афанасій Нікітін, в своїх записках XV ст. «Хождение за три моря», бувши православним підданим Великої Степової (Монгольської) імперії, постійно звертається до Всевишнього у вигляді «оло, оло абрь, оло акъ, олло керем, олло рагим», поєднує у своєму світогляді різні віровчення (що характерно для людей часів Монгольської імперії), подібно до багатьох сучасних християн з народів Сходу: "Праздники крестьянскые, ни Велика дни, ни Рожества Христова не ведаю, ни среды, ни пятница не знаю; а промежу есми вер таньгрыдан истремень ол сакласын: «Олло худо, олло акь, олло ты, олло акъберъ, олло рагымъ, олло керимъ, олло рагым елъло, олло карим елло, таньгресень, худосеньсень. Богъ един, тъй царь славы, творець небу и земли. А иду я на Русь, кетъмышьтыр имень, уручь тутътым. Месяць мартъ прошел, и яз заговълъ з бесермены в неделю, да говел есми мъсяць, мяса есми не елъ и ничего скоромнаго, никакие ествы бесерменские, а елъ есми по двожды на день хлебъ да воду, авратыйля ятмадым. Да молился есми Христу вседрьжителю, кто сотворил небо и землю, а иного есми не призывал никоторого именемъ, богъ олло, богъ керим, богъ рагимъ, богъ худо, богъ акьберь, богъ царь славы, олло варенно, олло рагим ельно сеньсень олло ты.»
Образ Бога у сучасному ісламі незначно відрізняється від його образу у християнстві. В ісламі Бог це перш за все старозавітний Бог, Всевишній, Господар і повелитель світів, по відношенню до якого люди мають проявляти покору (іслам), слухатися його повелінь і виконувати роботу, яку він їм дає — бути його рабами, тобто робітниками. Саме тому з точки зору ісламу важко сприйняти християнську ідею про те, щоб бачити Бога в усіх можливих його образах і за всіма можливими проявами матеріального світу, зокрема у вигляді св. Трійці. Образи Бога-Отця (духовного батька і вчителя), Бога-Слова чи Бога-Спаса, який проявляє себе в образі людини є невластиві сучасному ісламу.
Аллах у Корані
Згідно з ісламським віровченням, Коран — пряма мова Аллаха, звернена до пророка Мухаммеда безпосередньо або через ангела Джабриїла. Аллах мусульман в принципі ідентичний Богу християн та юдеїв. Образ Аллаха є стрижнем усієї проповіді Корану; як у мекканський, так і в мединський періоди основні риси Аллаха незмінні, хоча акценти на різні риси в різні періоди різні. Одна з головних тем Корану — єдиність та внутрішня єдність Аллаха. Віра в нього протиставляється багатобожжю.
Він — один, єдиний, у нього немає і не може бути ніяких «товаришів», «не народив і не був народжений і не був йому рівним жоден». У Корані постійно говориться про те, що Аллах досконалий, могутній (аль-Азіз) і величний (аль-Джаліль). Йому підпорядковано все в світі, ніщо не відбувається без його згоди та без його відома. Він опікується своїми творіннями, милостивий (ар-Рахман) по відношенню до людей, милосердний (ар-Рахім) і всепрощальний (аль-Афув). Люди повинні усвідомлювати могутність і велич Аллаха, підпорядковувати себе йому, бути покірними (іслам), богобоязливими (таква), благочестивими. Вони повинні вірити Аллаху і завжди покладатися на його волю і милість.
Аллах у Корані виступає як єдиний творець, який створив все суще, включаючи людину, і те, чим він живе (журнал). Він творить речі своїм наказом (словом «Будь»). Аллах для людей — єдиний справжній цар (малік) і суддя (хакама), воздающий людям за їхні добрі і гріховні вчинки. Один з улюблених коранічних сюжетів — покарання народів і селищ, жителі яких не захотіли слухати його посланців і здійснювали безліч гріхів. Час від часу Аллах посилає до людей своїх пророків (набі) і посланників (расуль), які покликані нести людям звістку про Аллаха. Останнім таким проголошений посланником Мухаммад посланий до всього людства.
У належний для себе час Аллах знищить всі небеса і землю, воскресить мертвих (бас бад аль-маут) і збере (хашр) їх до себе на Страшний суд (киямат). Кожній людині буде віддано за його діяння або блаженством в раю (джаннат), або невірним в пекло (джаханом). Образ суду і покарань невірних (кафір) становить значну частину перших проповідей пророка Мухаммада.
Аллах проявляє себе людям у своїх творіннях. Все творіння Аллаха, це — його знамення людям. Одним із чудес (муджизат) Аллаха є Коран.
Імена Аллаха
В ісламській традиції існує поняття атрибутивних імен Аллаха. Всі ці імена виражають якості Аллаха, якими він виражає свою присутність у створеному світі. Тобто, незважаючи на множинність імен Аллаха, всі вони належать тільки йому. Їх не можна уподібнювати якостям творінь. Відомий такий хадіс пророка Мухаммада: «У Аллаха дев'яносто дев'ять імен, сто без одного. Той, хто стане перераховувати їх — увійде в Рай». Наприклад, іменами Аллаха є згадані в Корані Ар-Рабб (Господь), Ар-Рахман (Милостивий), Ар-Рахім (Милосердний), Аль-Хайй (Живий), Аль-Ахад (Єдиний) тощо. Однак кількість імен Аллаха не обмежується дев'яносто дев'ятьма, тому що в Аллаха є імена, які не згадані в Корані і Сунні.
Богословські проблеми
У ряді аятів Корану Аллах описується надто конкретно або суперечливо. Це викликало суперечки серед різних мусульманських течій, а також використовувалося немусульманами в антиісламської полеміці. Однак, мусульманські богослови єдині в тому, що це лише здається, що ці аяти містять суперечності, а насправді вони взаємодоповнюють один одного.
У Корані багаторазово йдеться про те, що всі справи людини створені Аллахом, що все в світі відбувається лише з його відома (див. кадар). Одночасно всіляко підкреслюється, що людина відповідальна за свої вчинки, за які він отримає нагороду. Контрастність цих суджень про відносини Бога і людини стала приводом для суперечок у середовищі ісламських богословів. Аналогічна ситуація сталася з аятами-муташабихат, в яких йдеться про Аллаха метафорично як про істоту, що має частини тіла, як у людини (рука, обличчя, очі), і здійснює людські дії (сидить на Троні, приходить тощо).
Вчення про Аллаха — основа ісламської релігії і богослов'я, а догмат про одиничність і єдність Аллаха (таухида) — головний догмат ісламу.
Різні аспекти природи Аллаха обговорювалися і роз'яснювалися в хадісах, тлумачення Корану (тафсирах), у спеціальних богословських творах (акида). Дві головні проблеми: сутність природи Аллаха (вуджуд Аллах, ат-таухида); природа діянь Аллаха (аф'аль та'ала аль-'адль).
Протягом VIII—XII століть головні дискусії викликала проблема якостей (атрибутів) Аллаха та їх співвідношення з його сутністю. Традиціоналісти вимагали приймати в Корані згадки про якості Аллаха без міркувань — бі-ля кайфу (див. хашавити, ташбих). Інші течії заперечували існування Аллаха якостей або тлумачили їх символічно (див. джахмити, мутазаліти). З IX—X століть поширилися уявлення про реальне існування в Аллаха властивостей, нерозривно пов'язаних з його божественною сутністю (див. калам, ашарити, матуридіти). Предметом розбіжностей богословів було реальний зміст таких якостей Аллаха, як «видимість» (споглядання його людьми в День суду і праведниками в раю) і «мова». Один з важливих богословських суперечок VIII—X століть — питання про сотворенности або несотворенности «мови Аллаха». У богословському середовищі також обговорювалася можливість тлумачення (або відмови від тлумачення) «антропоморфних виразів» у Корані.
Ісламське богослов'я, по суті, зародилося наприкінці VII—VIII століть з обговорення питання поєднання принципу справедливого покарання людей за їх вчинки з всемогутністю Аллаха і творінням їм всіх людських вчинків (див. кадарити, джабрити, мурджиїти). Виходячи з текстів Корану і хадисів, традиціоналісти відмовлялися від остаточного вирішення проблеми. Мутазиліти та інші богословські школи допускали здатність людини творити свої вчинки. У X—XII століттях склалося кілька концепцій, примирних кінцеву залежність вчинків людини від божественної волі з діями людини по здійсненню цього вчинку через «вибір», «придбання», «здатність до його скоєння» і так далі (іхтияр, касб, іститаа).
Проблеми зв'язку між людьми і Аллахом знайшли розвиток у шиїтських поглядах на імамат. Суфії розглядали проблему природи Аллаха як проблему шляхи його пізнання, осягнення його сутності не розумом, а за допомогою любові (махабба), сподівання у всьому на Аллаха (таваккуль) і аскетизм (зухд). Суфійська концепція вахдат аш-шухуд передбачає сходження Аллаха в серці містика, а вахдат аль-вуджуд — розчинення людини до божественної сутності.
Мусульманські філософи приділяли головну увагу пізнання Аллаха з допомогою розуму і раціональним доказам необхідності його існування. Для філософів Аллах — вища і необхідне досконалість, вищий Розум і найвища Любов, яка творить світ, втілюючись в ньому через ієрархію еманації (див. фалсафа)
Єдинобожжя
Для позначення догмата про одиничність і єдність Аллаха мусульмани використовують термін таухида. Таухида є одним із основних, фундаментальних догматів ісламу, яке означає насамперед заперечення політеїзму (ширк), що виражається у формулі «немає ніякого божества, крім Аллаха». Слово таухида походить від дієслова «ваххада», що означає «робити що-небудь єдиним», «вважати що-небудь єдиним». На рівні спекулятивної теології проблема таухида вирішувалася в плані пояснення співвідношення сутності (зат) Аллаха і Його атрибути (сифат), Творця і Його творінь.
Поняття
Таухида означає визнання того, що Аллах є єдиним Творцем — Господом всього сущого. Він володіє прекрасними іменами і досконалими якостями. Найбільш повно і ясно розкривають сутність доктрини єдинобожжя мекканський сури Корану, зокрема сура «аль-Іхлас».
Основним принципом таухида є ствердження того, що існує тільки один Бог-Творець, що створив все суще буття. Він вічний і керує всіма процесами у всесвіті. Всі потребу в Ньому, а Він не потребує ні в чому і ні в кому. Доктрина таухида відкидає християнську Трійцю і твердження про те, що нібито у Бога можуть бути сини чи дочки. Таухида відкидає і затвердження юдеїв про те, що Творець благоволить тільки одному обраному народу. Медальйон, що показує ім'я «Аллах» в Айя-Софії, Стамбул
Важливою частиною доктрини таухида є необхідність поклоніння лише Аллаху. Актами служіння є не тільки конкретні релігійні обряди, але і все життя, всі вчинки людини. Люди повинні в точності виконувати всі веління Аллаха і здійснювати тільки дозволене і утримуватися від вчинення забороненого Їм.
Аллаху притаманні атрибути, які не є чимось відмінним від Його сутності. Він має різні імена (ісма аль-хусна), що мають атрибутивний характер. В обов'язки мусульманина входить віра в імена і якості Аллаха, згадані в Корані і достовірних хадісах. Ці імена і якості необхідно розуміти так, як вони описані в священних текстах (насс), не уподібнюючи (ташбих) їх іменами і якостям творінь і не відмовляючись від їх справжнього значення.