Вакцина́ція () або ще́плення — введення антигенного матеріалу з метою породити імунітет до інфекційної хвороби, який запобігає зараженню або ослаблює його негативні наслідки.

Статус Як антигенний матеріал використовують: живі, але ослаблені штами мікроорганізмів або вірусів; убиті (інактивовані) мікроорганізми; очищений матеріал, наприклад білки мікроорганізмів; синтетичні вакцини.

За даними Європейського регіонального бюро Всесвітньої організації охорони здоров'я, планова імунізація проти поліомієліту, правця, дифтерії, коклюшу, кору і епідемічного паротиту щороку рятує життя і здоров'я 3 мільйонам дітей у світі. А за допомогою нових вакцин, які буде розроблено в найближчих 5-10 років, можна буде запобігти загибелі ще 8 мільйонів дітей на рік..

Історія Дієвість вакцинації було вперше виявлено народною медициною. З давніх часів в Індії і Китаї застосовували  — щеплення рідиною з пустул хворих на легку форму натуральної віспи. Вадою інокуляції було те, що з інокуляційним матеріалом вводився патогенний неослаблений вірус, що інколи призводило до летальних випадків.

В Англії існувала прикмета, що доярки, які перехворіли на коров'ячу віспу (яка не є небезпечним для людини захворюванням), ніколи не захворюють на натуральну віспу, яка свого часу була поширеним смертельним та таким що призводить до неповносправності, інфекційним захворюванням людей.

Англійський лікар Едвард Дженнер вирішив перевірити правильність цієї прикмети своїми дослідженнями, і повністю підтвердив її вірність. 14 травня 1796 року Дженнер прищепив вміст пухирця коров'ячої віспи 8-річному Джеймсу Фіппсу, а через півтора місяця — вміст пухирця від хворого на натуральну віспу — і хлопчик не захворів, тобто Дженнер зробив хлопчикові інокуляцію вірусу коров'ячої віспи. Сам Дженнер переніс інокуляцію вірусу натуральної віспи у 8-річному віці й, маючи імунітет від неї, на собі перевірити правильність своєї гіпотези не міг. Так було дослідно доведено можливість відносно безпечних профілактичних щеплень.

Проте, у той час даний метод мав обмежені можливості, оскільки він засновувався на випадковості, що полягає в існуванні в природі двох споріднених хвороб різної сили. Лише сто років по тому французькому мікробіологу Луї Пастеру вдалося цілеспрямовано зменшити патогенність збудників інших захворювань і приготувати з них препарати для щеплень. У 1881 році він створив захисні препарати проти сибірки, а 1885 року — проти сказу.

Саме Луї Пастер запропонував називати такі препарати вакцинами, а процедуру їхнього використання — вакцинацією (від  — корова).

Побічні ефекти й ускладнення

Побічні ефекти й ускладнення у різних вакцин різні. Найчастіше спостерігають слабо виражені реакції: помірне підвищення температури тіла, почервоніння і біль у місці ін'єкції. У дітей часто спостерігають тривалий плач, погіршення апетиту. Як у будь-якого чужорідного матеріалу можливі алергійні реакції, зокрема (рідко) — набряк Квінке, анафілактичний шок. Деякі живі вакцини здатні спричинити реакції, що нагадують легкий перебіг тих захворювань, для профілактики яких їх вводять. Наприклад, вакцинація від кору, краснухи і епідемічного паротиту в 5 % випадків спричинює нерясний висип.

Вакцинація в Україні В Україні профілактичні щеплення проти деяких хвороб є обов'язковими і вносяться до календаря щеплень. Повнолітнім дієздатним громадянам профілактичну вакцинацію проводять за їх згодою після надання об'єктивної інформації про вакцини, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення. Особам, які не досягли п'ятнадцятирічного віку чи визнані у встановленому законом порядку недієздатними, вакцинацію проводять за згодою їх об'єктивно поінформованих батьків або інших законних представників. Особам віком від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років чи тих, які визнані судом обмежено дієздатними, вакцинацію проводять за їх згодою після надання об'єктивної інформації та за згодою об'єктивно поінформованих батьків або інших законних представників цих осіб. Якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов'язкової вакцинації, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження цього, а в разі відмови дати таке підтвердження, засвідчити це письмовим актом у присутності свідків.

Відмови від вакцинації і антивакцинаторство

Невдовзі після розробки першої вакцини з'явився і рух антивакцинаторів, які висловлювали сумнів щодо безпеки і ефективності вакцин. Втім, як відзначають експерти ВООЗ, аргументи антивакцинаторів не підтверджуються доказовими науковими даними і відмова від вакцинації на практиці призводить до епідемій (спалах кору в США у 2017 році після 30 років відсутності хвороби стався саме через рух антивакцинаторів) і летальних випадків серед невакцинованих.

Один з псевдопопулярних аргументів противників вакцинації — припущення про вміст в деяких вакцинах різних токсичних речовин, зокрема консерванту у на основі ртуті. Доказів системної токсичної дії вакцинних консервантів (при застосуванні у стандартних дозах) немає. Передбачуваний зв'язок тіомерсалу з розвитком аутизму також не знайшов підтвердження.

Батьки часто побоюються випадків неправильного зберігання, транспортування, вживання вакцин.

У 2017 році в Австралії за відмову від вакцинації більше 140 тис. сімей було позбавлено платежів на народження дитини.

В Україні, починаючи з 2019 року, дитячі садки та школи не мають права приймати дітей без вакцинації. Батьки, що відмовилися від вакцинації дітей, мають право обрати альтернативну форму навчання, наприклад, дистанційну чи індивідуальнуЧИ БУДУТЬ ДІТЕЙ БЕЗ ЩЕПЛЕНЬ ПУСКАТИ ДО ШКІЛ І САДОЧКІВ - РОЗ'ЯСНЕННЯ ВІД МОН І МОЗ 14 серпня 2019. Вакцинація в Україні проводиться згідно з Календарем щеплень.

З 08 жовтня 2021 року в Україні почали відсторонювати від роботи осіб, які відмовляються від вакцинації. Перелік відповідних посад затверджено наказом МОЗ № 2153 від 04.10.2021. Через відсутність чіткого механізму відсторонення, виникають невідповідності із законодавством.

Вакцинопрофілактика і біотероризм

Зазвичай під терміном біотероризмом мають на увазі таємне вживання біологічних засобів з метою уражання людей і створення психологічного впливу на населення в цілому. Найпростіший і небезпечний спосіб біотероризму — використання біологічних засобів, що проникають всередину організму через шкіру, легені або шлунково-кишковий тракт (засоби біотероризму можуть знаходитися в повітрі, воді, їжі та на предметах в місцях масового скупчення населення). В сучасному світі головним джерелом біологічної небезпеки служать збудники інфекційних захворювань, які можуть бути використані як засоби біотероризму.

У 1972 році більшість країн світу ратифікували конвенцію про заборону біологічної зброї. Проте, на даний момент неможливо повністю усунути загрозу вживання цього виду зброї окремими країнами, які ведуть секретні роботи з високовірулентними мікроорганізмами під приводом створення звичайних засобів біологічного захисту. Сучасна історія знає немало випадків викиду вирощених в лабораторних умовах збудників особливо небезпечних інфекцій у довкілля. При цьому найбільшу небезпеку являють мікроорганізми, отримані методами генної інженерії.

Програми вакцинації

Натуральна віспа

Натуральна віспа є небезпечним інфекційним захворюванням. Вірус віспи може передаватися безпосередньо від людини до людини повітряно-крапельним шляхом під час кашлю. Симптомами, є висока температура, озноб і характерні пухирі (віспини) майже на всіх частинах тіла. У більш тяжких випадках можлива сліпота, глухота, параліч або пошкодження мозку, а в 30 % випадків — смерть. Послідовна програма вакцинації та контролю Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ) та інших організацій охорони здоров'я, дозволила ВООЗ 1980 року, оголосити світ вільним від натуральної віспи. Передостанній випадок у світі був зареєстрований у 1977 році в Мерці (Сомалі) у нещепленого кухаря. Вакцинувавши понад 50 000 людей у тій місцевості, було запевнено, що звідти не може розвинутися подальша епідемія. Останній смертельний випадок стався 1978 року з британським фотографом Джанет Паркер, яка в лабораторії проводила фотографування вірусу і випадково заразилася. Вакцинація проти натуральної віспи — це щеплення живою вакциною, яка не є цілком вільною від ускладнень і сьогодні більше не проводиться, оскільки немає безпосередньої загрози.

Поліомієліт

Поліомієліт — інфекційне захворювання, яке передається вірусом поліомієліту. Основним механізмом передавання вірусу є фекально-оральний, що зумовлено тривалістю виділення вірусу з калом і його велику концентрацію в ньому. Тоді як більшість випадків захворювання мають неускладнений і майже безсимптомний перебіг, 10-20 % мають більш

тяжкий розвиток із сильним головним болем, менінгеальним синдромом, шлунково-кишковими розладами та болем у м'язах. Водночас, у 0,1 % випадках усієї захворюваності поліомієлітом, нервові клітини спинного та/або головного мозку безпосередньо уражаються вірусом: це паралітична форма поліомієліту, за якої виникає постійний параліч. Зокрема, під час останньої великої епідемії в Німеччині в 1952/53 роках, було виявлено щонайменше 15 000 випадків паралітичного поліомієліту. Ця клінічна форма призводить до смерті в 1-4 % випадків. На додаток до таких тяжких наслідків, у приблизно 60 % людей, які раніше були госпіталізовані з приводу гострого поліомієліту, через роки розвиваються після-поліомієлітні симптоми, наприклад, у вигляді сильної втоми, м'язових судом і болю.

Історія щеплень в деяких країнах 1961 року Австрія провела потужну загальнонаціональну кампанію масової вакцинації на законній основі, якої раніше не існувало на Заході. 1962 року (у НДР ще 1960 року) оральна вакцинація проти поліомієліту була запроваджена в Німеччині, а також в інших країнах Європи. Уже 1965 року, лише за чотири роки після початку першої кампанії вакцинації, кількість захворювань, засвідчених наприклад у Німеччині, впала до менше ніж 50 нових випадків. Порівняно з 4670 новими випадками, засвідченими 1961 року, це було зменшення на 99 %. Останні два випадки хвороби, спричинені дикими поліовірусами, виникли в Німеччині в 1986 і 1990 роках, останні завезені випадки були виявлені та зареєстровані 1992 року.

У Франції обов'язковість вакцинації проти поліомієліту, була встановлена законом № 64-643 від 1 липня 1964 рокута декількома виконавчими указами, як-от № 65-213 від 19 березня 1965 року.

«Оральна вакцинація» проти поліомієліту стала причиною рідкісного, але серйозного ускладнення від вакцинації: життєздатні, ослаблені вакцинні віруси змогли спричинити вакциноасоційований поліомієліт із частотою 1:890 000 у перше щеплення. Оскільки зараз вірус поліомієліту майже зник з Європи, цей ризик більше не вважався прийнятним. Тож з 1998 року, проти поліомієліту вводиться інактивована вакцина (ІПВ) без ризику побічних ефектів.

1980 року, після офіційної перемоги над натуральною віспою, ВООЗ поставила за мету викорінити поліомієліт у всьому світі. Три з шести регіонів, ВООЗ зараз визнані «вільними від поліомієліту» (Америка 1994 р., Західна частина Тихого океану 2000 р., Європа 2002 р.). Завдяки широким програмам вакцинації поліомієліт також був значною мірою придушений в Африці та Азії. Зараз лише кілька країн вважаються ендемічними щодо поліовірусу (Нігерія, Пакистан, Афганістан). Однак із зменшенням зусиль щодо вакцинації в сусідніх країнах спостерігаються повторні спалахи поліомієліту через завезення, для прикладу 2006 року в Намібії. З січня 2014 року, в Індії поліомієліт вважається знешкодженим.