Еконо́міко-географі́чне поло́ження (ЕГП) — один із видів загального географічного положення — це положення певного економіко-географічного об'єкта щодо інших об'єктів, які мають для нього господарське значення (транспортних шляхів, державних кордонів, населених пунктів, джерел сировини та енергії).
Категорія ЕГП була запропонована у 20-х роках , а пізніше детально розроблена Миколою Баранським і введена в науку як самостійне поняття. В ширшій розробці й обґрунтуванні цього питання брали участь Ісаак Маєргойз, та інші.
Трактування Микола Баранський під ЕГП розумів відношення даної території (об'єкта) до суспільно-історичних ознак інших об'єктів чи територій. У праці «Нариси зі шкільної методики економічної географії» один із розділів він починає характеристикою ЕГП:
Особливо велику увагу Микола Баранський приділяв так званому «сусідському» положенню, тобто характеру найближчого оточення об'єкта. Він вважав, що ЕГП Баранський постійно акцентував увагу на тому, що економіко-географічне положення повинне розглядатися в історичному плані. Вважаючи поняття ЕГП дуже широким і складним за змістом, він розчленував категорію ЕГП на складові — мікро-, мезо- і макроположення. Виняткове значення такий розгляд ЕГП має у дослідженні міст.
На думку Олександра Топчієва, сучасні підходи до визначення ЕГП цілком зберігають ідею М. М. Баранського про просторові відношення як визначальну для даного поняття ознаку; економіко-географічне положення є просторове відношення (точніше, сукупність просторових відношень) даного економічного об'єкта до інших, взаємодія з якими для нього істотна вже тепер чи буде істотною у майбутньому.
Велике значення мають розробки положення теорії і методів ЕГП в працях І. Маєргойза. На його думку ЕГП з самого початку розуміється як система територіально-часових відносин. За його визначенням, ЕГП є «комбінація» (а не проста сума) багаторазових визначень того, як досліджувана територія розміщена відносно важливих для неї об'єктів. Він запропонував розгорнуту принципову схему складових частин єдиного (інтегрального) ЕГП, представлених класами і видами відношень. Його схема була першою спробою розчленування комплексного поняття економіко-географічного положення на складові частини. Маєргойз вважав, що
Своєрідний розвиток дістало поняття економіко-географічного положення у праці і Володимира Преображенського «Функція місця та її зміни». Вони запропонували категорію «функція місця», суть якої полягає в тому, що кожне «місце» тієї чи іншої територіальної системи має певну функцію, несе цілком конкретні «навантаження». Параметри функцій місця можна оцінити кількісно.
Методика аналізу економіко-географічного положення міста була розвинута на прикладі Ленінграду. Для того, щоб зробити аналіз ЕГП точним і об'єктивнішим, В. С. Варламов запропонував систему кількісних показників.
розглядав поняття ЕГП в розрізі системно-структурного аналізу і використання в економічній географії теорії поля. Аналіз ЕГП, на його думку, означає розгляд просторових зв'язків досліджуваних об'єктів (районів, міст, підприємств, промислових і транспортних вузлів, сільськогосподарських масивів тощо) у зіставлені з положенням всіх інших. При аналізі будь-якого об'єкта, він ніби включається в «силове поле», утворене іншими об'єктами, важливими транспортними магістралями, центрами виробництва і споживання тощо. При цьому слід відібрати ті об'єкти, які своєю присутністю в «силовому полі» найбільше впливають на об'єкт дослідження. Ю. Г. Саушкін вказував, що ЕГП — це складне поняття, яке спрямоване значною мірою на аналіз можливих (потенційних) економічних та інших зв'язків, на розкриття потенціалу даного об'єкта щодо його можливих нових функцій на основі перспективних зв'язків з іншими об'єктам. Отже, говорячи про ЕГП, мають на увазі не просто зв'язки (як наявні), а відношення, які охоплюють зв'язки дійсні й перспективні, безпосередні й опосередковані. Аналіз ЕГП означає розгляд просторових відношень досліджуваних об'єктів порівнюючи з положенням усіх інших.
розглядає географічне положення об'єктів на карті, яке фіксується у двовимірному просторі земної поверхні. У фізичній географії, рідше в економічній, оцінюється і третій вимір — абсолютна або відносна висота. На карті всі об'єкти зображаються як точкові, лінійні (позамасштабними умовними знаками) або площинні (контурні, які займають певний ареал). Він виділяє такі варіанти взаєморозміщення об'єктів: точка відносно лінії, точка відносно ареалу, лінія відносно лінії, лінія в межах ареалу, ареал відносно іншого ареалу.
М. М. Голубчик вважає, що ЕГП — це складна система, в яку входить ряд взаємопов'язаних компонентів.
Оригінальний підхід до характеристики ЕГП розроблений у працях О. М. Паламарчука. Він окрім територіальних відношень, застосовує відношення композиційні (центральність, периферійність, глибинність), а також відношення суміжності, сусідства з іншими об'єктами. Відношення взаєморозташування складають основу для поділу економіко-географічне розташування міста на: мікроположення (в адміністративному районі, області), мезоположення (в економічному районі), макроположення (в країні).
Відношення взаєморозташування складають основу для поділу економіко-географічне розташування країни: регіональне, континентальне, міжконтинентальне, світове.
За компонентними відношеннями Паламарчук поділяє економіко-географічне розташування на: виробниче, демографічне, природно-ресурсне, рекреаційне, транспортне.
Паламарчуком розроблені теоретико-методичні основи геополітичного положення країни, викладені аспекти аналізу геополітичного положення, здійснена геополітична ідентифікація суміжних країн, виявлені територіальні відношення взаєморозташування, доступності, композиційне положення, комунікаційні і бар'єрні властивості природних об'єктів. Всі ці аспекти конкретизуються прикладами щодо України.
Теоретико-методичні основи формалізації і кількісної оцінки інтегрального економіко-географічного положення були розроблені В. Лажніком. Він вивів синтетичний показник інтегрального потенціалу суспільно-географічного положення об'єкта.
Визначенням кількісної міри суспільного і економіко-географічного положення займався В. Грицевич. Він розробив підходи до математично-географічного вивчення цього поняття і вивів формули для міри суспільно- й економіко-географічного положення об'єкта. На основі математико-географічного вивчення суспільно-географічного положення вивів математичний закон суспільно-географічного положення: міра суспільно-географічного положення точки території, що досліджується, відносно територіального суспільного комплексу рівна сумі за елементами цього комплексу від добутків величини потенціалу ресурсів елемента на імовірність використання цих ресурсів у досліджуваній точці.
План характеристики економіко-географічного положення країни Загальні відомості (назва, площа, столиця, політико-адміністративний устрій, вищі органи влади) Географічне положення (економіко-географічне, політико-географічне, геополітичне) Природні умови та ресурси Населення та трудові ресурси Особливості історії формування та розвитку території, господарського комплексу Географія окремих галузей господарського комплексу (сировинна галузь, промисловість, АПК, сфера послуг, транспорт) Зовнішньоекономічні зв'язки Форма територіальної організації Внутрішні відмінності Проблеми розвитку Загальний висновок про вигідність ЕГП
Див. також Географічне положення України
Література Григорович М. В. Транспортно-географічне положення / Географічна енциклопедія України. — К.: Українська енциклопедія, 1993. Лейзерович Е. Е. Экономико-географическое положение как понятие // Основные понятия экономической географии. — М., 1975. Маергойз И. М. К основам учения об экономико-географическом положении // Советские географы на XXI международном географическом конгрессе: Тезисы докладов и сообщений. — М.: Наука, 1968. Паламарчук О. М. Економіко-географічне положення / Географічна енциклопедія України. Том 1. — К.: Українська енциклопедія, 1989. Паламарчук М. М., Паламарчук О. М. Економічна і соціальна географія України основами теорії. — К., 1994. Топчієв О. Г. Основи суспільної географії. — Одеса: Астропринт, 2001. Шаблій О. І. Основи загальної суспільної географії. — Львів: Видавництво ЛНУ, 2003.