Латві́йський націона́льний теа́тр () — театр у Ризі, заснований 30 листопада 1919 року на базі Другого Ризького міського театру.
Одним із ініціаторів створення театру був Яніс Акуратерс — латвійський письменник та, пізніше, очільник відділу мистецтв у міністерстві освіти країни. Велика зала театру розрахована на 850 місць.
В період радянської окупації (з 1940 до 1988) театр мав назву «Латвійський академічний театр драми ім. А. Упита» (LPSR Valsts Drāmas teātri), у роки німецької окупації (1942—1944) працював як «Ризький драматичний театр».
При всій широті репертуару, театр, будучи національним, прагне підтримувати оригінальну латиську драматургію.
Історія Будівля театру була зведена у 1902 році за проєктом архітектора Аугуста Рейнбергса як Ризький міський німецький театр. Вона стала однією з найрепрезентативніших споруд Риги початку XX століття. Архітектурний стиль поєднує риси неокласицизму та еклектики, що надавало будівлі урочистого та монументального вигляду.
Після Першої світової війни та проголошення незалежності Латвії в 1918 році будівля театру набула особливого історичного значення. Саме тут 18 листопада 1918 року було проголошено створення Латвійської Республіки. Ця подія зробила театр не лише культурним, а й політичним символом латвійської державності.
У 1919 році будівлю було передано латвійській театральній трупі, і вона стала Національним театром Латвії. Головним завданням нового театру стало формування професійного латиськомовного театрального мистецтва та популяризація національної драматургії. Перші роки його діяльності були присвячені постановкам п’єс латвійських авторів, зокрема Райніса, Аспазії, Рудольфа Блауманіса та інших класиків латвійської літератури.
У 1920-х та 1930-х роках Латвійський національний театр переживав період активного розвитку. Було створено професійну акторську школу, сформовано стабільну трупу, розширено репертуар за рахунок перекладів класичних творів світової драматургії — п’єс Вільяма Шекспіра, Йоганна Вольфганга фон Гете, Генріка Ібсена та Антона Чехова. Театр став центром культурного життя країни та важливим інструментом формування національної самосвідомості.
Під час Другої світової війни та подальшої радянської окупації діяльність театру зазнала серйозних змін. Репертуар підпорядковувався вимогам соціалістичного реалізму та ідеологічному контролю. Частина акторів і режисерів емігрувала або зазнала репресій. Незважаючи на це, театр зберіг свою роль провідного професійного театрального закладу країни й продовжував розвивати латиську театральну традицію, хоч і в обмежених умовах.
У 1950-х―1980-х роках Національний театр став місцем творчих пошуків у межах дозволених форм. Поступово до репертуару почали повертатися класичні латвійські твори, а також сучасна драматургія. Театр відігравав важливу роль у збереженні національної ідентичності та латиської мови в умовах радянізації.
Наприкінці 1980-х років, у період перебудови та Співочої революції, Латвійський національний театр знову став важливим символом національного відродження. У його стінах проходили події, присвячені історії та незалежності Латвії, а театральні постановки все частіше зверталися до тем свободи, національної пам’яті та історичної відповідальності.
Після відновлення незалежності Латвії у 1991 році театр вступив у новий етап розвитку. Було здійснено реформування управління, оновлення матеріально-технічної бази, активну інтеграцію в європейський культурний простір. Репертуар значно розширився за рахунок сучасної європейської та світової драматургії, експериментальних постановок і нових режисерських підходів.
Примітки
Посилання Офіційна сторінка сторінка на kino-teatr.ru