Театрально-декораційне мистецтво, або Сценографія — галузь образотворчого мистецтва, що її завданням є оформлення простору сцени і надання візуальної оправи театральній виставі за допомогою пластично-малярських засобів та світлових ефектів. До сценографії належить також компонування сценічних реквізитів і костюмів.
Античність і середньовіччя Елементи театрального мистецтва (костюми, маски та ін.) народжувалися в найдавніших народних обрядах й іграх. У давньогрецькому театрі вже в V ст. до н. е., крім будинку скени, існували об'ємні декорації, які в епоху еллінізму сполучалися з мальованими. Принципи давньогрецького театрального мистецтва були засвоєні в театрі Древнього Рима, де часто застосовувалася завіса.
Існуючий уже за античності принцип симультанної декорації, (розрахованої на одночасний показ всіх місць дії) став характерним для європейського середньовічного театру, де спочатку роль тла при виконанні містерій виконував інтер'єр, а потім — зовнішня стіна церкви. Для середньовічних вистав було створено кілька типів сценічних площадок, статичних або пересувних; поряд з об'ємними декораціями (наприклад, «раєм» у вигляді альтанки або «пеклом» у вигляді пащі дракона) використалися й мальовані декорації (наприклад, зображення зоряного неба). У багатьох країнах середньовічної Азії (у тому числі державах Індокитаю, Китаї і Японії) панували методи умовно-символічного оформлення сцени, згідно з якими окремі деталі лаконічно позначали місце дії.
Відродження та Просвітництво У XV — початку XVI ст. в Італії, де до театрального мистецтва зверталися Брунеллескі, Мантенья, Леонардо да Вінчі, Рафаель й ін., складається тип перспективної декорації (Браманте, Б. Перуцці), що зображує вулицю, що йде вдалину, і написаної на полотнах, натягнутих на рами (окремі частини виконувалися з дерева); такі декорації відтворювали одне незмінне місце дії для спектаклів певних жанрів (до середини XVI столітті С. Серліо розробив 3 типи оформлення — для трагедії, комедії й пасторалі).
В Європі в XVII ст Західна Європа в XVII ст. пережила справжній театральний бум. Про це свідчить хронологія будівництва і відкриття нових театрів, переважно для оперних вистав. 1637 р. — театр Сан Кассіано, Венеція 1640 р. — оперний театр Новіссімо, Венеція 1667 р. — оперний театр, Дрезден 1667 р. — оперний театр, Мюнхен 1678 р. — оперний театр, Гамбург 1690 р. — оперний театр, Ганновер 1693 р. — оперний театр, Лейпциг Лідером в будівництві театрів, однак, стала Венеція. Впродовж 1680-х рр. тут відкрито дев'ять нових оперних театрів і два драматичних переведені на створення оперних вистав (Сан Моізе та Сан Лука).
Якщо в добу готики центром суспільного життя став міський собор, в 17 столітті цю ролю перебрав на себе сословний театр. Саме театр матиме значний вплив і на мистецтво 18 століття, а захоплення театром сягне у 19-те і наново розквітне в 20 столітті. Більше того, театр 17 — 18 ст., оперний та драматичний, ставав символом перемоги світського мистецтва, світської думки и світської культури над церквою и її вимогами. Все це могутньо впливало на світський характер західноєвропейської культури взагалі, яка поки що компромісно співіснувала з церквою, але посилювала свої позиції з кожним десятиліттям.
Розквіт сценографії бароко
Нові оперні вистави автоматично підвищили попит на композиторів та театральних декораторів (сценографів). Зі сценографами було трохи легше — надзвичайно високий рівень художньої освіти надавав можливість багатьом архітекторам (творцям театральних споруд) бути водночас і сценографами (Вінченцо Скамоцці, Джакомо Тореллі, Фердинандо Бібієна та інші). Якщо перші сценографи тяжіли до незмінних архітектурних декорацій, то нове покоління театральних художників, яке працює в умовах швидкої зміни репертуару, починає працювати з мальованими декораціями. В пригоді стає барокова стилістика з її симетрією, пишними формами, далекими перспективами, рясно прикрашеними мальованою архітектурою, скульптурами, рослинами садів бароко. Італія ще зберігала художню ініціативу в 17 столітті, тому саме Італя стала монополісткою в театрально-декораційному мистецтві 17 і 18-го ст.. До створення театральних декорацій тут поставились як до нового різновиду ремесла і виникають родинні династії декораторів (особливо уславилася династія Бібієна, представники якої працювали в багатьох містах Італії та за її межами).
В 17 столітті усе ширше використалися театральні механізми; застосування теларіїв (3-гранних обертових призм, обтягнутих полотном і розписаних) дозволяло здійснювати зміну декорацій на очах у публіки (італієць Н. Саббатіні, німець І. Фуртенбах). Удосконалення систем театрального мистецтва привело до створення лаштунків (італієць Дж. Алеотті) і сцени-коробки, що зберігає пануюче положення і в 20 ст. Із середини 17 століття італійська система кулісно-аркової декорації (Л. О. Бурначіні, Дж. Тореллі) поширилася по всіх країнах Європи. У міських театрах Лондона в епоху Відродження складається особливий тип сценічної площадки зі членуванням на нижні, верхні, задню сцени й видатної в зал для глядачів просценіумом (перспективні декорації італійського типу в Англії ввів І. Джонс у 1-й чверті 17 ст.). У Росії кулісні «рами перспективного листа» були застосовані вперше в 1672 році.
Утримання театрів в Венеції мало свої особливості. Незважаючи на сословний характер атракції, оперні театри були публічні. Володарі театру несли відповідальність тільки за саму споруду. Створення нової оперної вистави цілком лягало на плечі імпресаріо (головного управлінця). Імпресаріо шукав нового лібретіста, композитора, головних виконавців, музикантів, художників-сценографів, костюмерів, відповідав за репетиції. Все це коштувало грошей. Аби якось економити, створювали постійні мальовані декорації, які потім використовували неодноразово. Нові — створювали або після значного пошкодження їх, або після пожеж, що часто траплялися в театрах. Був навіть постійний комплект мальованих декорацій, куди входили -
площа міста вулиця міста палацова зала сад бароко Порт на морі або річці печера (або грот) тюрма фантастичні сходи.
Музичний супровід робив невеличкий інструментальний ансамбль. Оркестр міг дозволити собі лише багатий князь або монарх. Саме для монарших і князівських оркестрів і купували унікальні музичні інструменти уславлених італійських майстрів. Економія на декораціях, музикантах — доводить, що оперна вистава не була значним прибутковим бізнесом, але була справою престижною. А жадібність імпресаріо була мішенню для докорів і жартів.
В добу бароко поширюється будівництво театрів в провінціях і садибах магнатів.цікавим зразком був театр в садибі Сапег Ружани, що нині в Білорусі. Один з бокових корпусів садиби віддали під театр, зала якого нагадувала театр Фарнезе у Пармі. Оснащеність механізмами дозволяла тричі міняти декорації за термін вистави.
Опис декорацій художника Джакомо Тореллі (1608–1678) до вистави «Притворно божевільна» в Парижі у 1645 р. залишив французький придворний Олів'є Лефевр д'Ормессон:
Подібними ж були і венеційські постановки сценографа Дж. Тореллі в театрі Новіссімо, що був найпопулярнішим у Венеції середини 17 століття.
Якщо в столиці не було відповідного таланту, столиця забирала того з провінції. Цей принцип діяв і в 17 столітті.
Сценографи Венеції 1640-х рр., що заклали театральну традицію, не були спочатку венеційцями: Джузеппе Алабарді (театр Сан Касьяно) — походив з міста Падуя, Альфонсо Кенда (Санті Джованні е Паоло) — з міста Феррара, Джованні Бурначіні (Санті Джованні е Паоло) з міста Мантуя, Джакомо Тореллі (театр Новіссімо) — з мало відомого Фано.
Суто венеційцями були Франческо Сантуріні та Гаспаре Мауро, що почали свою кар'єру театральних художників наприкінці 1650-х рр. Але традиція була закладена провінціалами, а венеційці вже розвивали їх ідеї.
Еволюція сценографії
Навіть барокова стилістика сценографії починає еволюціонувати. Якщо перші оперні вистави — монументальні, пишні і симетричні, ідуть за малорухомим сценічним сюжетом, то італійці почали насичувати виставу контрастами, рухом, пристрастю в музиці, в сюжетах, в характеристиках сценічних образів, не втрачаючи монументальності. Оперна музика Николо Йоммеллі (1714—1776) вже відрізняється жвавістю, пристрастю, сміливою грою контрастів, яку схвально сприймали сучасники в тій же Німеччині, де він працював більшу частину свого життя. За збільшеним динамізмом оперної дії потяглася не тільки музика, а й театральна декорація, її творці. Чопорну, центрично-симетричну декорацію почала змінювати діагональна. Її запровадив сценограф Андреа Поццо, а дав яскраві зразки і підніс до довершеності — Фердинандо Бібієна.
Нові процеси і зміни в театральному середовищі уважно спостерігають і аналізують. Єзуїт Франциск Ланг пише «Дисертацію про сценічну дію», надруковану у 1722 р. Сам Фердинандо Бібієна оприлюднює свій трактат «Архітектура і перспектива», де наголос поставлено на створенні діагональних театральних декорацій. Набув популярності і трактат Артеаги «Удосконалення музичного (тобто оперного) театру в Італії», де автор схвально аналізує діагональні театральні декорації Бібієни (1785 р.)
Епоха класицизму В епоху класицизму драматургічний канон єдності місця й часу дії сприяв пануванню незмінюваної декорації (тронний зал, вестибюль палацу в трагедії, міська площа, кімната — у комедії), тому все багатство декораційно-постановочних ефектів зосередилося в оперно-балетному жанрі. Італійські майстри (А. Поццо, художники із сімейства Галлі-Біббіена) порушили симетрію декорацій 17 ст., увели кутову перспективу, підсиливши засобами живопису ілюзію глибини; домагаючись більшої масштабності шляхом зображення окремих архітектурних частин замість цілого будинку, вони форсували контрасти світла й тіні. В епоху Просвітництва майстри театрального мистецтва зверталися до героїчних образів античності (Французи Дж. Н. Сервандоні, Г. Дюмон, П. А. Брюнетті). Наприкінці 18 століття, у зв'язку з розвитком драми, з'явилися декораційні павільйони. У театральному мистецтві Російської імперії 18 ст. до оформлення спектаклів залучалися іноземні майстри — Дж. Валеріані й П. Ді Г. Гонзаго й ін. В 2-й половині 18 столітті висунулися талановиті російські декоратори, більшість із яких були кріпаками, — брати Бєльські, И. Я. Вишняков, І. Фірсов й ін.
В 17-18 ст. у країнах Азії криза феодальної ідеології призвела і до нововведень у театральному мистецтві. У Японії в 18 ст. споруджувалися будинки для театрів Кабукі, сцена яких мала просценіум, горизонтально розсувну завісу, проходячі крізь залу помости «ханаміті» («дороги квітів»); в 1758 тут була уведена обертова сцена. Середньовічні традиції аж до 20 ст. збереглися в багатьох театрах Індії, Індонезії, країн Індокитаю, де оформлення обмежується головним чином костюмами, масками й гримами.
XIX століття