У цій статті описано основні етнографічні особливості Тернопільської області, характерні головно лише для цього краю, а також міститься інформація про народних майстрів Тернопільщини. Тернопільська область — адміністративне утворення. Тому загальні риси етнографії варто шукати у відповідних статтях: Галичина, Волинь, Поділля, Опілля.

Історико-етнографічне районування

Волинь

До Волині належить, окрім території нинішньої Волинської, Рівненської і частини Житомирської областей, територія сучасних Збаразького, Кременецького, Лановецького та Шумського районів Тернопільської області.

У давньоукраїнський період на території Волинської Тернопільщини існувало Шумське князівство. 1199 виникла Галицько-Волинська держава. 13 ст. у волинській частині сучасної Тернопільщини постали «городи» Данилів, Збараж, Кременець, Стіжок. Жителі цієї території зазнали 1241 і 1259 руйнівних нападів монголо-татар.

Наприкінці 16 — 1-й пол. 17 ст. край став одним із центрів українського національно-культурного розвитку; в Острозі, Луцьку, Кременці й ін. містах діяли братства, розвинулося книгодрукарство. Під час Нац.-визв. війни 1648-57 під проводом Б. Хмельницького на Збаражчині та Кременеччині відбулися жорстокі бої між козацькими і польськими військами, міста й села краю були розорені та знелюднені. 18 ст. одними з провідних міст Волині стали Вишнівець і Кременець.

1773 більша частина Збаражчини відійшла до Австрії та включена до її коронного краю — Королівства Галичини і Володимирії. Після 3-го поділу Речі Посполитої 1795 р. приєднана до Росії; 1797 тут створили Волинську губернію, в ній серед інших був Кременецький повіт. Із проголошенням УНР В. стала її адм. одиницею. В квітні-червні 1919 на території Кременецького повіту зосереджувалась і вела бої з більшовицькими та польськими військами Армія УНР. 1921 уряд Польщі створив Волинське воєводство з центром у Луцьку; Кременець знову став повітовим містом. У вересні 1939 західноволинські землі України зайняла червона армія, вони були приєднані до УРСР. В грудні того ж року ця територія ввійшла до новоствореного Волинського і Рівненського та північної частини Тернопільської областей. Під час нім.-фашист. окупації 1941-44 на Волині розгорнула військові дії УПА, потім вона вела збройну боротьбу проти радянського режиму. На Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 абсолютна більшість жителів Волині проголосувала за відновлення державної незалежності України.

Галичина

Культурно-етнографічні межами Галичини на території Тернопільщини традиційно вважають територію на захід від річки Стрипа. У історико-етнографічному відношенні Тернопільщину поділяють лише на два регіони — Галицьку та Волинську.

Поділля

Календарно-обрядовий цикл

Родинна обрядовість

Народне господарство

Бджолярство Перші відомості про бджільництво Тернопільщини належать до часів Галицько-Волинського князівства, про що оповідає легенда «Як бджоли врятували Теребовлю». Згодом бджільництво розвинулось у багатьох маєтках, передмістях і селах, особливо — від поч. 19 ст.

1920—1939 бджільництво Тернопільщини було найрозвинутіше у Польщі. 1925, за даними загальнопольського конгресу з бджільництва, 1-ше місце за кількістю вуликів на 1 км² серед 16-ти воєводств займало Тернопільське. 1932 була заснована Подільська пасічнича спілка, яка об'єднала бджолярів Тернопільського, Збаразького, Скалатського, Теребовлянського, Бережанського, Підгаєцького, Золочівського повітів. 1939 вона нараховувала понад 2200 членів, усіх пасічників було 4000. Кооператив забезпечував майже половину збуту меду з пасік Тернопільщини: на рік 20-25 вагонів (вагон −10 т). Найбільшу пасіку в Європі (понад 3000 пнів) тоді мали Є. та О. Білинські на Збаражчині.

На поч. 20 ст. Кременецьке повіт займав провідне місце за бджолярством у Росії. Великі пасіки тут мали брати О. і П. Яськевичі, П. Миндзар (Вишнівець), М. Семенюх (с. Бережці). 700 бджолярських сімей утримувала Почаївська Свято-Успенська лавра. У 1910 було засновано Кременецьке товариство пасічників. Розвиткові бджільництва сприяли відомі діячі-вмілі пасічники: композитор, о. П. Бажанський, який видав кілька книжок з бджільництва; літературознавець, о. Й. Застирець — автор книжки «Наука пасічництва» (Л., 1935).

Підвалини бджільництва в краї заклали М. Боярський, Ю.-Р. Любінецький, о. М. Михалевич, о. І. Наумович, М. Паньків, В. Пилипчик.

З початку колективізації більшість великих пасік забрали до колгоспів Тернопільщини і за її межі. На базі пасіки Білинських організували в Збаражі обласну контору бджільництва. В колгоспах і радгоспах області 1979 було 29 тис., 1990 — 38 тис., 1994 — 23 тис. бджолосімей. Населення мало від 110 до 150 тис. бджолосімей. Тернопільське обласне товариство пасічників-любителів займалося переважно розподілом цукру для підгодівлі бджіл. «Тернопіль-бджолопром» постійно організовував семінари-наради, курси пасічників.

1997 в селі Петриків поблизу Тернополя відкрито єдину в Україні каплицю Зосима і Саватія — покровителів бджільництва, 2001 в селі Чернелів-Руський Тернопільського району — пам'ятник і мемор. дошку о. М. Михалевичу. Створено Асоціацію пасічників ім. М. Михалевича, яку очолює Б. Рудка — керівник Західноукраїнського регіонального центру, віце-президент Спілки пасічників України (2002); у Тернопільському, Лановецькому, Кременецькому, Чортківському, Бережанському районах діють її осередки.

Народні промисли, народне мистецтво Народні промисли — вишивання, гончарство, ковальство, нанизування з бісеру, писанкарство, плетіння з рослинних матеріалів, різьблення по дереву й каменю, ткацтво. Народні промисли Тернопільщини мають глибокі й багаті традиції, широкі перспективи розвитку і практичного застосування в побуті, набувають нових художніх та функціональних якостей, збагачують загальноукраїнську культуру.

Найпоширеніший вид декоративно-ужиткивого мистецтва — вишивка — має характерні особливості в усіх районах краю й відрізняється за композицією, технікою виконання, колоритом. Народні майстри різьблять із дерева меблі, рами, ложки, макогони, ступи, маглі, прядки, терлиці, вози, ціпи та ін., іноді прикрашаючи їх рельєфним, напівоб'ємним різьбленням або гравіруванням. Вирізували вибійчасті дошки для набивання декору на тканини. Виробництвом дерев'яних іграшок займалися в селах Лисичинці (нині Підволочиського) та Звенигород (Бучацького) районів. Музичні інструменти (сопілки, ліри) виготовляли у селах Вільховець (Борщівський), Іване-Золоте (Заліщицький), м. Почаїв (Кременец.) та містечку, нині смт Залізці (Зборівського) районів. Народні майстри В. Бідула (с. Лапшин Бережанського) та Д. Білинський (села Колиндяни Чортківського районів) створили скульптурні роботи, в яких відобразили побут селян. Відомі у краї вироби майстрів-ткачів, килимарів, оригінальні мистецькі роботи гончарів.

Селяни Тернопільщини прикрашають житла розписами і витинанками з паперу. Сюжетно-тематичні композиції на папері створюють М. Бездільний, Я. Миколишин (обидва — місто Бережани), А. Гриб, А. Заблуда і О. Каровицький (усі — м. Тернопіль), А. Кучмей (м. Заліщики), вводячи у розписи не лише квіти, а й зображення птахів, тварин, людей. М. Шарик (с. Тростянець Бережанського району) розписує на склі сюжетні композиції за творами Богдана Лепкого і Тараса Шевченка. Г. Коваленко (м. Підгайці) нітрофарбами розписує рослинні орнаментом дерев'яні ручки, вази, грибочки, декоративні скарбнички, тарелі, сервізи, писанки на тарілочках, компонуючи узори з квіточок, листочків, прямих і ламаних ліній, білих, рожевих, оранжевих, цегляних, зелених крапочок.

Найкращі писанкарі в Борщівському та Заліщицькому районах М. Григорчук (с. Дністрове), Г. Яковишин (с. Іване-Пусте), Т. Головата (с. Нівра), Г. Соколівська (с. Колодрібка), М. Губарева (с. Зелений Гай) декорують писанки на різноколірному тлі 8-пелюстковими розетами, солярними знаками, вазонами, листками дуба. Дедалі ширшого резонансу набувають живописні картини художників П. Барболюка, В. Величка, В. Дороша, Г. Ісака, Б. Романюка, З. Садівського, О. Свидуна, С. Шинкаренка та ін.

На Тернопільщині розвинута художня обробка металу, колаж, аплікація, нанизання з бісеру; художнє слюсарство і декоративні розписи будинків; навершя на димарях та корони ринв, які часто прикрашають декоративними птахами й квітами з бляхи. Коваль Євген Чубак (с. Мушкатівка Борщівського району) виготовляє декоративні завіси, клямки, сокирки, стамески, що експонувалися на виставках у Тернополі та Києві. Користуються попитом нагрудні і нашийні прикраси з бісеру: гердани, комірці, ланцюжки, крученики, силянки, кризи, що виготовляють Л. Лось (м. Кременець), П. Ткачук (м. Теребовля), А. Байдак, М. Бобик, З. Герасименко, Р. Крамар, Л. Романчук (усі — м. Тернопіль).

Вишивка На Тернопільщині вишивка побутує здавна, про що свідчать археологічні знахідки. Від кінця 12 ст. вишивали складні орнаментальні та сюжетні зображення технікою «вприкріп»: золоті нитки накладали одна біля одної на тканину й прикріплювали до неї дрібними шовковими стібками. Відома пам'ятка 11-12 ст. із села Жежава (нині с. Зелений Гай Заліщицького району), в якій цією технікою виконаний складний ромбоподібний розвід із розетками на краях. Із найдавніших вишивок добре збереглися церковні речі («воздушки», плащаниці, антимінси) 16-18 ст.; серед пам'яток 18 ст. — речі домашнього вжитку: одяг, рушники, скатерки.

19 ст. у різних районах краю вишивка набула характерних особливостей. Для вишивки нинішніх Лановецького, Кременецького і Шумського районів властивий геометризовано-рослинний орнамент чорно-червоного колориту. Техніка вишивання — «хрестик», «набірування», «мережка», «прутик», «стебнівка», «козлик».

У Тернопільському районі мережки виконували натертими воском небіленими нитками.

У вишивці Бучацького району мотиви подавали великим планом і чітко. Лінії ромбоподібних узорів із гострими зубчастими вершками виконували низинкою. У деяких селах вишивали спеціальним стібком із дрібних круглих цяток, ніби з ґудзичків, які розташовували круглими розетками і півкруглими зубцями у тридільні мотиви. Ці так звані «кручені» узори, вишиті чорними або червоними нитками з додатком жовтого і зеленого кольорів, — особливість Бучаччини. Використовувалися шви: «гребінчастий», «перекладовий», «ретязь», «поверхниця», «обметування» та ін.

У Монастириському районі в композиції вишивки вводять геометричні фігури, а також 4-пелюсткові розетки, хрестики, зубці, косі й хвилясті лінії, що вишивають чорними, червоними, оранжевими, жовтими і зеленими нитками низинкою, гладдю та крученням.

Характерними елементами узорів Бережанщини є так звані «долоньки», а Борщівщини — «завитки», «баранячі роги», «ромбики», «есовидні знаки». Вишиванки із Борщівського і Заліщицького районів виділяються густими, без пробілів тканини, узорами, що вишиті поверхневими стібками (кучерявим швом, об'ємною гладдю) вовняними нитками. При орнаментальній подібності борщівської вишивки виділяються чорно-вишневим фоном, а заліщицької — червоно-золотистим.

Вишивка білими нитками гладдю, вирізуванням, набируванням із використанням різних видів мережок (одинарні та подвійні стовпчики, шеляжок, гречечка та ін.) розвивалися не лише у північних, а й у південних районах (зберігаються в Гусятинському районному і Тернопільському обласному краєзнавчих музеях).

Соковита поліхромія (багатобарвність) увійшла в місцеву вишивку на початку 20 ст. Нині для вишивання використовують шовк, крепдешин, капрон, сукно; нитки — муліне, ірис, шовк. Вишивкою оздоблюють одяг і предмети домаш. вжитку, святковий та сценічний одяг у майстернях райцентрів, Тернополя й Мельниці-Подільської, в цеху машинної вишивки у Микулинцях.