Анексія Київської митрополії Московським патріархатом — історична подія, тривалий процес, пов'язаний із включенням козацької державності до Російської монархії, що розпочався в 1685 році висвяченням митрополита Київського Гедеона Московським патріархом Йоакимом у Московії і завершився 1722 року, коли Петро І обрав Варлаама (Вонятовича) в сані архиєпископа, а не митрополита. З цього часу Київська митрополія фактично перетворюється на одну з рядових єпархій Церкви Російської імперії. Основною причиною анексії став акт Вселенського патріархату Константинополя 1686 року який давав право висвячувати Київського митрополита Московському Патріарху. Київський митрополит мав згадувати Вселенського патріарха Константинополя найпершим і цим підтверджувати владу Вселенського патріархату Константинополя над Київською митрополією. Акт був виданий Вселенським патріархом Діонісієм IV (який пізніше отримав анатему) та Священним Синодом Вселенського патріархату, під тиском складних історичних обставин. Церковно-історична і канонічна оцінка цієї події дуже відрізняється в Російській і Констанопольській православних церквах.

Російська православна церква твердить, що це була «передача» Київської митрополії, а офіційна позиція Вселенського патріархату Константинополя каже, що був лише «Акт» в якому давали право висвячувати Київського митрополита Московському Патріарху і духовно окормлювати митрополію, при тому сама митрополія залишалась в складі Вселенського патріархату Константинополя. Митрополит Київський мав першого поминати Вселенського патріарха, а потім Московського.

Згідно з Актом обрання Київського митрополита мало відбуватися єпископами, кліриками і знаттю Київської митрополії з дозволу та за наказом українського гетьмана; Київський митрополит мав зберігати всі привілеї митрополита Київського. Московському патріарху тільки було дозволено, в суворо визначених особливих випадках, висвячувати Митрополита Київського. В акті 1686 р. саме це Московське духовенство і просило: «просять з великим благоговінням, і з великим проханням, дати дозвіл Блаженнішому Патріарху Московії висвячувати Київського митрополита, коли буде позбавлена істинного архієрея ця митрополія».

Жодну з цих умов Акту не було дотримано Московським патріархатом: вибори митрополита перейшли в руки Московського Синоду, поминання Вселенського патріарха Константинополя в числі перших припинилося, і привілеї Київського митрополита були скасовані, а в 1722 році навіть сама митрополія перестала існувати як церковна одиниця.

Передісторія Лівобережний гетьман Іван Самойлович був великим прихильником «передачі» Київської митрополії під опіку Московського патріархату. Він близько зійшовся з тогочасним московським патріархом Іоакимом Савєловим. У 1682 році, коли Самойлович одружувався, то з незрозумілих причин поїхав вінчатися до московського патріарха, нехтуючи українським православним духовенством. Вважається, що через це виник чинник впливу, який зіграв фатальну роль. Самойлович вирішив вивести Київську метрополію з-під опіки Константинополя — під приводом того, що нібито було небезпечно й далеко їхати до Константинополя через татарські степи, а краще й безпечніше їздити до Москви.

Договір Богдана Хмельницького 8 січня 1654Історичні дати подані за старим стилем. в Переяславі гетьман Богдан Хмельницький і козацька старшина уклали угоду з московським урядом, яка попри свій зміст, поклала початок процесу входження України до складу Московської держави. Така істотна зміна в політичному житті України не могла не відбитися і на становищі православної Київської митрополії.

До моменту укладення Переяславського договору Московська Церква вже понад два століття існувала як самопроголошена автокефальна невизнана церква. З 1589 року вона отримала статус патріархату від Константинопольського Патріарха Єремії II. Київська ж митрополія продовжувала залишатися автономною у складі Константинопольського Патріархату. При цьому після падіння Візантійської імперії (1453) ступінь церковної залежності Києва від Константинополя ставала все менш значною. Це дало підстави українським історикам стверджувати:

Договір 1654 не передбачав змін канонічного статусу Київської митрополії. У статтях, складених у березні 1654 року, які оформили нові взаємини між Московським царством і Україною, лише одне положення стосувалося Православної Церкви. Статті підтверджували і гарантували збереження в майбутньому майнових прав українського духовенства.

Стан Київської митрополії напередодні приєднання У 1654 році до складу Московської держави увійшла далеко не вся територія сучасної України. Більшість єпархій Київської митрополії залишилися тоді на території Речі Посполитої. До моменту скликання Переяславської Ради до складу митрополії, крім самої Київської єпархії, входили також Луцька, Львівська, Могилевська, Перемишльська, Полоцька і Чернігівська єпархії. Лише Київська та Чернігівська кафедри опинилися на території, контрольованій Москвою. Решта єпархіальних центрів залишилися в Речі Посполитій, яка перебувала в стані війни з Московською державою.

З 1647 по 1657 роки київський митрополичий престол займав Сильвестр (Косів). Незважаючи на укладення союзу з Москвою, він відмовлявся визнавати над собою владу Московського патріарха, виступаючи за збереження канонічного зв'язку з Константинополем. У липні 1654 року митрополит Сильвестр навіть відправив послів до Смоленська, де тоді перебував цар Олексій Михайлович. У своїй чолобитній він просив про збереження залежності Київської митрополії від царгородського патріархата — «першої вольності, яка є усіх вольностей і прав коренем»

Обрання митрополита Діонісія Митрополит Сильвестр помер 13 травня 1657. Гетьман Богдан Хмельницький доручив місцеблюстительство Київського престолу Чернігівському єпископу Лазарю (Барановичу) — єдиному архієреєві Лівобережної України. Гетьман також розіслав грамоти православним архієреям в межах Речі Посполитої (єпископам Луцькому, Львівському і Перемишльському) із запрошенням прибути до Києва для обрання нового митрополита. Однак 27 липня помер і сам Богдан.

Вибори нового митрополита були проведені в Києві вже під час наступного гетьмана — Івана Виговського. 6 грудня 1657 (у день пам'яті святителя Миколая) на Київський престол був обраний єпископ Луцький Діонісій (Балабан). Його інтронізація відбулася 28 лютого 1658. Характерно, що як вибори, так і настолування нового митрополита проходили без участі московської церковної влади. Владика Діонісій отримав підтвердження своїх повноважень від Константинопольського патріарха. Пізніше і король Речі Посполитої визнав Діонісія законним Київським митрополитом.

Виїзд митрополита Київського в Чигирин Коли Іван Виговський відійшов від Москви і став вести переговори з Річчю Посполитою, митрополит Діонісій також взяв участь в укладенні Гадяцького договору 8 вересня 1658. Разом з Виговським митрополит поїхав до Чигирина і вже більше в Київ не повертався. З цього часу Діонісій був фактично митрополитом Правобережної України, не маючи можливості керувати єпархіями на лівому березі Дніпра.

Початок втручання Московського патріархату у справи Київської митрополії 27 жовтня 1659 гетьманом Лівобережжя став син Богдана Хмельницького Юрій. Він підписав з Москвою новий договір. Запропоновані йому князем А. Н. Трубецьким до підписання статті істотно відрізнялися від березневих статей 1654 року. Саме в цьому новому договорі 1659 року вперше з'явився такий пункт: «А митрополиту Київському, так і іншим духовним Малої Росії, бути під благословенням святійшого патріарха Московського» (стаття 8). Характерно, що саме текст статей 1659 ввійшов згодом у «Повне зібрання законів Російської імперії» і сприймався як оригінальний документ 1654 року. Насправді, це була переробка березневих статей Богдана Хмельницького. Хоча пункт про підпорядкування Київського митрополита Московському Патріархові в 1659 році не був втілений у життя, однак відтоді московська церковна і світська влада почали активніше втручатися в українське церковне життя.

Уже в жовтні 1659 року князь А. Н. Трубецький призначив місцеблюстителем київського митрополичого престолу єпископа Лазаря (Барановича). Останній прийняв це призначення. Таким чином, Київська митрополія фактично розділилася на дві частини. На території Речі Посполитої продовжував свою архіпастирську діяльність митрополит Діонісій (Балабан), а в землях підконтрольних Московській державі вища церковна влада була в руках єпископа Лазаря. З цього часу Москва прагне посилити свій вплив, у тому числі й церковний, в українських землях.

У 1661 році в Москві місцеблюститель Патріаршого престолу Питирим висвятив на єпископа Мстиславського Мефодія (Филимоновича), який тоді ж був призначений місцеблюстителем Київської митрополії. Це діяння мало скандальні наслідки. У 1662 році Патріарх Никон прокляв за це митрополита Питирима, а Константинопольський патріарх проголосив анафему Мефодію. У результаті українське духовенство відмовилося підкорятися новоявленому місцеблюстителю. Таким чином перша спроба прямого поставлення в Москві кандидата на Київський престол зазнала невдачі.

У 1667 році на Помісному Соборі в Москві було ухвалено рішення про підвищення Чернігівської єпархії до архиєпископії. З цього часу Лазар (Баранович) став архиєпископом. Однак, оскільки це рішення було прийнято без погодження з Константинополем, Царгородський патріарх не визнав його законності.

Йосиф (Нелюбович-Тукальський) У 1668 році гетьманом обох берегів Дніпра став Петро Дорошенко. Йому вдалося на короткий час об'єднати під своєю владою майже всі українські землі. На Київський митрополичий престол зійшов Йосиф (Нелюбович-Тукальський), обраний на митрополита ще в 1663 році на Соборі в Умані і затверджений у цьому званні королем Речі Посполитої. Митрополит Йосиф виступав за збереження канонічного зв'язку з Константинополем. Тому, прибувши до Києва, він наказав припинити поминання в церквах царя Олексія Михайловича і поминати лише гетьмана Петра. З єпископа Мефодія (Филимоновича) Йосип зняв мантію та панагію й заслав його в ув'язнення в Уманський монастир. Під час правління митрополита Йосипа спроби переведення Київської митрополії під юрисдикцію Москви не мали успіху.

Митрополит Йосип помер 26 липня 1675. З цього часу місцеблюстителем знову стає Лазар (Баранович), що не визнається на Правобережжі. Митрополичий престол залишався вакантним до 1685 року.

Початок анексії Київської митрополії

Обрання нового настоятеля Лаври Перший серйозний церковний крок на шляху приєднання Київської митрополії до Московського патріархату було зроблено в 1683 році. 18 листопада помер архімандрит Києво-Печерської Лаври Інокентій (Гізель). Гетьман Іван Самойлович написав про це лист Московському патріархові Йоакиму, просячи благословення на обрання нового настоятеля Лаври. У відповідному листі патріарх дякував гетьману за те, що той звернувся саме до нього, і дав своє благословення на проведення виборів.