Ві́ктор Святославович Ідзьо́ (* 25 листопада 1960) — історик та українознавець, дисидент і правозахисник, редактор заснованого 2005 року у Львові журналу «Українознавець» (виходив до 2017 року), член правління Національного науково-дослідного інституту українознавства Міністерства освіти і науки України, організатор конференцій, автор більше ніж 100 наукових статей, 10 монографій, 7 наукових брошур.
Життєпис 1967—1975 — навчався і закінчив Угринівську 8-річну школу.
1975—1977 — навчався в СШ № 2 м. Івано-Франківська.
1979—1984 — навчався і закінчив Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, історичний факультет.
У 1984—1986 — проходив службу в рядах Радянської Армії, у цей же період отримав звання капітана КДБ, за даними Ольги Перелигіної. Можливо, закінчив у цей період Вищі курси КДБ у Києві.
Як стверджував колишній працівник КДБ Григорій Ахтирко, саме Ідзьо, маючи звання капітана КДБ, став одним з тих чекістів, які одночасно з Олегом Калугіним викривали злочинну роль КДБ в СРСР, і виступали за демократизацію та реорганізацію органів КДБ:
"Если бы лично знакомые мне генерал-майор Олег Иванович Калугин и полковник Ярослав Васильевич Карпович, а также заочно знакомый подполковник Александр Кичихин из Москвы, а также лично незнакомые мне майор из Киргизии, капитан Виктор Идзьо из Ивано-Франковска, я - ст. лейтенант Ахтырко Г. В. из Саратова, еще какой-то лейтенант также с Волги не сделали тогда в 1989 - 1990 гг. то, что мы сделали с КГБ СССР, Вы бы и еще сотня миллионов россиян так бы и жили в постоянном ужасе перед спец. службами".
Втім, сам Ідзьо визнає лише той факт, що у 1980 році дав підписку на співпрацю з КДБ, давши зобовязання виявляти потенційних інакодумців та симпатиків націоналізму. Після закінчення вузу, в 1984-1985 роках працював в управлінні профтехосвіти в Івано-Франківську, але при цьому, можливо, паралельно був і співробітником КДБ.
З серпня 1986 року до березня 1987 року перебував під слідством, з них чотири місяці утримувався під вартою, про що свідчать матеріали статті московського журналіста Ю. Щекочихіна „Последняя жертва Малой земли“, опублікованої в „Литературной газете“ 13 серпня 1990 року. Цей же матеріал, з доповненнями та уточненнями, Ю. Щекочихін включив у свою книгу „Рабы ГБ. XX век. Религия предательства“, що побачила світ 1999 року в Самарі. Але вина В. Ідзя, якому приписували незаконне збереження зброї, не була доведена, справу закрили.
За повідомленням Щекочіхіна, при зустрічі начальник Івано-Франківського управління КДБ Іван Левченко повідомив про виявлення у квартирі Ідзьо націоналістичних за змістом томів "Української загальної енциклопедії", та журналу "Українське музикознавство" з гімном "Ще не вмерла Україна". Це сталося відразу після повернення Ідзьо в Івано-Франківськ з Одеси, де той відпочивав у відомчому санаторію КДБ УРСР. Негативне заключення щодо Ідзьо дав також доцент Івано-Франківського університету Грицюк Богдан Антонович, на Ідзьо дав свідчення і його однокурсник по університету Микола Вегеш.
У 1987—1989 — викладач історії в СПТУ № 4, № 13 в м. Івано-Франківську.
У 1989-1990 роках, за даними Юрія Щекочіхіна, нелегально проживав у Москві, не маючи постійної роботи.
Його переїзд у Москву був обумовлений, за словами Юрія Щекочіхіна, наступним фактором:
"Уже полтора года (1989-1990) тридцатилетний Виктор Идзьо живет в Москве, грубо нарушая паспортный режим. И если есть форма протеста в виде забастовки или голодовки, то он выбрал себе бездомье, решив, что, пока справедливость не будет восстановлена, домой, в Ивано-Франковск, он не вернется..." (Цитується за виданням: Щекочихин Ю. П. Рабы ГБ. XX век. Религия предательства. Самара, 1999).
У 1989-2002 роках жив і працював передусім у Москві.
У 1989-1990 році брав участь у правозахисному русі, його координатором був відомий журналіст Щекочихін Юрій Петрович.
Після своєї активної участі у придушенні серпневого путчу в Москві 1991 року, в 1991-1992 роках викладав українську мову та історію України при новоствореній недільній школі Українського науково-освітнього центру Москви. У 1992—2002 роках — пошукач та викладач історії Московського державного педагогічного університету, куди влаштувався завдяки сприянню викладача цього університету, етнічного українця Ярослава Ваграменка.
1995 року разом з доктором історичних наук Борисом Тимощуком заснував Український історичний клуб у Москві, при одній з муніципальних бібліотек. Ідзьо став директором цього клубу. Український Історичний Клуб (УІК) як українознавчий осередок в Росії організовано 8 квітня 1995 року в українському відділі міської бібліотеки №147 міста Москви. Почесним головою став Борис Тимощук. Основне організаційне ядро УІК складають випускники університетів й інститутів. Заступником по міжнародних зв'язках був обраний випускник історичного факультету Московського державного педагогічного інституту О. Д. Кисельов, секретарем, син репресованого викладача історії Уманського педагогічного інституту О. Г. Храбан. Визначною подією у житті УІК є його реєстрація, як регіональної громадської організації Москви (№7571), яку провів Голова УІК В. С. Ідзьо.https://web.archive.org/web/20230818221817/http://archive.ndiu.org.ua/fulltext.html?id=221/
20 вересня 1996 року — Посольством України в Російській Федерації складена "Подяка за активну участь у підготовці виставки «Україна: шлях із глибини століть», присвяченої 5 річниці від дня відновлення державної незалежності України і 130 річчя від дня народження першого Президента України академіка М. С. Грушевського.
З 1995 року — головний редактор Українського Історичного Альманаху в Росії (Вийшло: — М.,1995. — Т. І). У 1996—1997 рр. — головний редактор "Української Історичної Газети в Росії"(Вийшло: — М., 1996—1997.- № 1 — 10).
1997 року виступив, як співзасновник так званого "Українського історико-філологічного інституту Москви", та видавав у 1997-1998 роках його друкований орган - "Історико-філологічний вісник Українського інституту" (вийшло два номера).
У 1997—2010 роках — головний редактор "Наукового Вісника Українського Історичного Клубу міста Москви" (Вийшло: — М., 1997—2010. — Т. І — XVIII). У 1997—2010 р. історик був член Ради Об'єднання українців Росії.
Очолював після смерті ректора Тараса Муранівського з 2000 року науково-дослідну організацію "Український університет у Москві", в якій перед тим займав у 1997-2000 роках посаду проректора, також керував вченою радою цього університету, і був головним редактором видання "Науковий вісник Українського університету Москви", який друкувався з 2001 до 2010 року, вийшло 20 номерів.
В цьому йому допомагав почесний професор Українського університету Москви - відомий науковий та громадський діяч Дудченко Віктор Іванович (1936-2005), який був першим керівником музею філологічного факультету при Російському відкритому педагогічному університеті ім. М. Шолохова, також відомий як технік-винахідник та відеооператор, виступав як співзасновник таких фірм, як "Автономная некоммерческая организация образования «Независимый Открытый Университет" (існувала у 1995-2004 роках під керівництвом Миронова Анатолія Васильовича у Москві), та приватная кінокомпанія "Алхімія кіно". Саме на прохання Ідзьо, Дудченко написав ряд статей для "Наукового вісника Українського університету".
При цьому, варто зазначити, що реальним керівником та бенефіціарним власником Українського університету в Москві був його засновник, московський юрист українського походження Гуменюк Віктор Миколайович.https://web.archive.org/web/20240917181712/https://uk.everybodywiki.com/Гуменюк_Віктор_Миколайович/. Адже саме фірма Гуменюка - заснована у Москві "Українська перспектива" офіційно числилася юридичним засновником Українського університету.https://web.archive.org/web/20230817132909/https://www.list-org.com/company/1233014/. Відповідно, з юридичною ліквідацією "Української перспективи" у Москві 2007 року, поступово відбулась і ліквідація в 2008-2010 роках "Українського університету", якого було виключено з держреєстру організацій РФ 25 серпня 2010 року.
У 1997 р. — захистив в Москві дисертацію на здобуття наукового ступеня «кандидат історичних наук», яку було апробовано так званою Вченою радою (під керівництвом київського академіка Петра Кононенка) при Українському університеті Москви, котрий, однак, не мав державного ліцензування та акредитації ні в Росії, ні в Україні. Далі, з 2002 року називав себе доктором історичних наук Українського гуманітарного університету Москви, хоча офіційно такої організації не існувало; відповідно, дане звання (хай навіть офіційно затверджене відповідними вченими органами) відносилося лише до внутрішніх відзнак приватної організації, приватного науково-дослідницького центру.
Приблизно у 2001-2002 роках Віктор Ідзьо покинув Москву, перебравшись до рідної України. Опублікував ряд політичних статей в українських часописах (Наприклад: Ідзьо В. Привид бродить Україною, привид КДБ ? / Галичина. — 2002. - 9 липня; Ідзьо В. Українці в Росії // Кримська світлиця. — Сімферополь, 2002. - 16 серпня. - No33; Ідзьо В. Українці в Росії стурбовані ЄЕПом // Львівська газета. - 2003. - 25 вересня).
Свою подальшу роботу він продовжив у 2001-2004 роках в Івано-Франківську, а далі у Львові, з того часу до Москви навідувався лише зрідка, для участі в конференціях під його керівництвом, у проведенні яких надавав допомогу земляк Віктора Ідзьо з Івано-Франківщини - дипломат Кухта Іван Петрович, у 2003-2007 роках — радник з консульських питань Посольства України в Російській Федерації, та ще один працівник посольства - дипломат Бобошко Сергій Олександрович.
2 жовтня 2005 р. у Москві у Культурному центрі України вдруге відкрилась українська недільна школа для дітей, у її відкритті взяв участь і Віктор Ідзьо. Але працювати там він уже не став, та й сама школа виявилась досить маргінальною, і невдовзі закрилася.
За словами Ідзьо, у 2006-2007 роках почав занепадати і Український університет Москви. Як підкреслювалося:
"Мушу визнати, що частина українських науковців Москви у 2006 році таки злякалася тих моральних репресій. У підсумку Український університет Москви вимушено скоротився в 2007 році із шести до трьох відділів: українознавчого, який я очолюю, філософського, котрим керує професор М. Пришляк, і технічного, де керівником академік Є. Ширяєв".https://www.religion.in.ua/zmi/ukrainian_zmi/7726-viktor-idzo-tisk-vladi-i-specsluzhb-lishe-dodaye-snagi.html
У цих умовах, "Український Історичний Клуб" м. Москви фактично заморозив свою роботу з від'їздом свого творця і керівника. Хоча формально ним, за відсутності Ідзьо, керував престарілий москвич українського походження - кандидат технічних наук та історик-публіцист Храбан Олег Григорович (1923-2018), він же - вчений секретар ГО "Український університет у Москві". Саме товариство мало реєстрацію за домашньою адресою Храбана (Москва, ул. Таллиннская, д. 20, кв. 101), як про це свідчить відповідний довідник 2005 року (Українці у світі. К., 2005, с. 74).
Під головуванням Ідзьо були проведені перші міжнародні українсько-російські конференції в Івано-Франківську: Міжнародна наукова конференція “Галицька митрополія в історичному, культурному та духовному житті Європи” (пройшла 7-8 червня 2001 року), I Міжнародна наукова конференція «Українсько-російські відносини на зламі тисячоліть: рік України в Російській Федерації» ( 5—6 червня 2002 року), та II Міжнародна конференція "Українсько-російські відносини в ХУІІ - ХХІ ст." (26-27 квітня 2003 року).
16–17 квітня 2004 року під керівництвом Ідзьо в Івано-Франківську проведено Міжнародну наукову конференцію "Галицьке Євангеліє в історичному, культурному та релігійному житті Європи".