Катедральний храм святих мучеників Сергія і Вакха та Жировицької ікони Пресвятої Богородиці (Рим) () — український храм, розташований на П'яцца-делла-Мадонна-дей-Монті () в районі Монті в Римі. Церква присвячена мученикам Сергію і Вакху, що походили з Сирії та померли мученицькою смертю за імператора Максиміна Дази II у 310 році. Від 11 липня 2019 року цей парафіяльний храм став осідком Апостольського екзархату для українців візантійського обряду, що проживають в Італії (УГКЦ).

Історія виникнення українського храму в Римі На християнському Сході досі існує давня практика, коли помісні церкви мають свої представництва при інших патріарших церквах, з якими перебувають у сопричасті, тобто повній євхаристійній єдності. Така потреба в постійному прокураторові (представникові) при Апостольській столиці назріла і для Київської церкви, яка після підписання в 1596 році Берестейської унії відновила євхаристійну єдність Київської митрополії з Римським Апостольським престолом. 1626 року митрополит Київський, Галицький і всієї Русі Йосиф Велямин Рутський (5 квітня 1614 — 5 лютого 1637) відправив до Рима свого першого прокуратора — ієромонаха Миколу Новака. Після його смерті прокуратором у Вічному місті став єпископ Рафаїл Корсак (1637–1640), який за дорученням митрополита Рутського від імені всього руського (українського) народу просив папу надати українцям храм, який став би осідком прокураторів і гостинним домом для паломників.

Від 1632 до 1639 року митрополити Йосиф Велямин Рутський та Рафаїл Корсак працювали над організацією в Римі осідку прокураторів Київської з'єдиненої (греко-католицької) церкви. Це питання було вирішене у 1638 році, як свідчить про це лист від 12 липня 1638 року вже тоді митрополита Київського і всієї Русі Рафаїла Корсака до секретаря Конгрегації пропаганди віри Франческо Інґолі (21 листопада 1578 — 24 квітня 1649), у якому написано, зокрема, таке: «Незвичайно радію, що церкву Святих Сергія і Вакха призначено для русинів завдяки трудам Вашої Достойности».

25 червня 1640 року відбулося засідання в апостольському палаці на Квіриналі, на якому був присутнім Святіший Отець Урбан VIII (6 серпня 1623 — 29 червня 1644) та 11 кардиналів. Під час цього заходу був зачитаний декрет, за яким з'єдиненим русинам відводиться церква Святих мучеників Сергія і Вакха в Римі разом із прилеглими будівлями.

При храмі Святих Сергія і Вакха планували створити осідок прокураторів Київської церкви. Крім того, як читаємо в папських документах, передбачалося, що «цією парафіяльною церквою Святих Сергія і Вакха зможе користуватися Колегія руської нації, яка має бути там утворена». Та українські студенти і далі мешкали в Грецькій колегії. І щойно 18 грудня 1897 року папа Лев XIII (20 лютого 1878 — 20 липня 1903) створив при храмі Руську колегію (тепер Українська папська колегія святого священномученика Йосафата), яка була перенесена в 1932 році до новозбудованого приміщення на пагорбі Янікул.

Коли українські та білоруські землі ввійшли до складу Російської і Австрійської імперій (наприкінці XVIII ст.), З'єдиненій Київській церкві заборонили мати представників при Апостольській столиці. 1829 року, після смерті прокуратора ієромонаха Анатолія Вільчинського, російський царський уряд намагався привласнити церкву Святих Сергія і Вакха та прилеглі будівлі, мотивуючи це тим, що майно «належить Василіанському чинові, який опинився на російській території». Але Конгрегація пропаганди віри довела, що будинок і храм є власністю Апостольської столиці і призначила адміністраторами італійських священників, які здійснювали управління від 1830 до 1897 року. Коли ж у 1847 році до Рима із монастиря в Білій Литовської провінції (монастир заснований 1690 року, перестав існувати 1864 року) прибули священники-василіани Михайло Домбровський (†1879) та Ніканор Краєвський, які втекли з російських тюрем, то в церкві не було жодного комплекту східних богослужбових риз. 1828 року було 14 комплектів, проте в 1833 році тодішній адміністратор наказав їх або переробити на латинські ризи, або продати. Згодом прокуратор Львівської митрополії, о. д-р Василь Левицький, у 1896—1902 роках писав: «[прибувши до нашої церкви] ми, крім великого Служебника і малого дияконника й одного Апостола, буквально, нічого не посідали … буквально, я не застав нічого, бо перед перебудовою цього дому мешкав там латинський священник … так що з обряду нашого ані жодної книжки, ані будь-чого іншого там уже не зосталося. Тоді я звертався, куди міг, як за іншими літургічними речами, так і за книжками церковними й отримував щедрі пожертви».

Історія церкви святих Сергія і Вакха

Згадка про першу сакральну споруду на цьому місці сягає початку IX століття — часів понтифікату папи Льва III (795—816). Папський біограф, розповідаючи про храми та монастирі, які прикрашав цей єпископ Рима, пише про каплицю Святих Сергія і Вакха, що розташована в так званому кварталі Калиніко. Наприкінці IX століття папа Венедикт III (855—858) обдарував цей монастир двома золотими чашами та дискосом. Церкву знову згадують у XI столітті в буллах пап Григорія VI та Григорія VII як монастир Святого Сергія, що називався Калинікійським на Субуррі. Імовірно, що храм, посвячений на честь святих мучеників Сергія і Вакха (військовиків високого рангу при дворі цезаря Східної Римської імперії Максиміна Дази II, які прийняли мученицьку смерть у Сирії приблизно 310 року), існував ще раніше.

Культ мучеників Сергія і Вакха швидко поширився по всій Римській імперії. 527 року в Константинополі була збудована церква Святих Сергія і Вакха, тепер так звана Мала Свята Софія. У IX столітті в Римі було п'ять церков, присвячених святим Сергію і Вакху, проте сьогодні їхнім іменем названо лише український храм.

Історія цієї церкви тісно пов'язана з іменем кардинала Антоніо Барберіні (1569—1646), великого мецената багатьох римських храмів, брата папи Урбана VIII. За його підтримки повністю відреставровано храм Святих Сергія і Вакха. Кардинал Барберіні також придбав прилеглі будинки для потреб українців і залишив фонд на утримання цих споруд і храму. Його ім'я викарбовано у пам'ятному написі над портиком церкви.

Екстер'єр храму

Фасад храму пережив реконструкції в 1729 і 1741 роках, а також у 1896 році, відколи переважно зберіг свій нинішній вигляд. 1896 року, за понтифікату папи Льва XIII (1878—1903) під керівництвом Етторе Бонолі було додано чотири ніші, у які планувалося помістити статуї чотирьох великих учителів Східної церкви: Івана Золотоустого, Василія Великого, Григорія Богослова та Атанасія Великого. На фасаді сакральної споруди зображено герб цього папи й емблему Чину святого Василія Великого, генеральна курія якого від 1932 року разом із осідком прокуратора Київської Церкви перебувала при храмі Святих мучеників Сергія і Вакха.

Свій сучасний вигляд фасад української святині в Римі набув під час реконструкції 1969—1975 років. На площині фронтону храму в 1975 році з'явився вирізьблений з мармуру патріарший герб Йосифа Сліпого (17 лютого 1892 року — 7 вересня 1984 року), на якому зображено патріарший хрест, митру, архиєрейський жезл та Богородицю з піднятими в молитві руками (Оранту) із написом латиною «Per aspera ad astra» («Через терни до зірок»). А на фризі під ним — латинський напис, який українською звучить так: «Повернув власність храму і двора та відновив Йосиф кардинал Сліпий І, 1969—1973».

Того ж 1975 року ніші фасаду прикрасили чотирма мармуровими статуями високих церковних достойників, які відіграли важливу роль у тому, що ця святиня належить українській церкві. Праворуч угорі вміщена фігура папи Урбана VIII, який подарував цю посілість українському народу. А ліворуч угорі — мармурова фігура його брата, кардинала Антоніо Барберіні, який був великим меценатом і придбав та спорудив будівлі навколо храму для потреб прокураторів Київського митрополита, якими тоді були ченці-василіани. На нижньому ярусі, ліворуч, розташована статуя митрополита Йосифа Велямина Рутського, який наполегливо старався набути цю посілість у Римі для потреб Русько-української з'єдиненої церкви, а праворуч — патріарха Йосифа Сліпого, який повернув і відновив цю важливу пам'ятку присутності Української Церкви в Римі.

Автором мармурових скульптур є італійський скульптор Уґо Маццеї.

Інтер'єр храму

Сучасний інтер'єр церкви є результатом кількох реставрацій, починаючи з XVII століття. Першу з них розпочали за вказівкою Київського митрополита Рафаїла Корсака (1637—1640). Його надмогильна плита розташована в центральній частині підлоги храму. Після смерті цього митрополита реставраційні роботи здійснювалися під патронатом кардинала Барберіні. Тоді було завершено центральний престол, розширено вхідні двері й відновлено фасад. Наступні реставрації та часткові перебудови відбувалися протягом XVIII століття. Бічні престоли авторства Франческо Феррарі (1721—1744), дещо заглиблені в стіни й окреслені коринтськими пілястрами, виготовлені в 1741 році. До цього періоду також належать: фреска на стелі, що зображає прославлення в Небі Пресвятої Богородиці, у виконанні Себастьяна Чеккаріні (17 травня 1703 — 26 серпня 1783), ікони святих Сергія і Вакха та Василія Великого на бічних престолах пензля Ігнатія Стерна (італінізовано — Ignazio Stella, 1680—1748 роки). Запрестольну конху з двома гарними жолобчастими колонами зеленого кольору, завершеними коринтськими капітелями, створено за проєктом Філіппо Баріджіоні (1672—1753). В ній вміщено Жировицьку чудотворну ікону Богородиці, яку покриває металева сріблена та золочена риза, виготовлена в 1819 році. В святилищі розташовані дві овальні картини «Свята Анна навчає Марію» та «Різдво Ісуса Христа», які датуються першою половиною XVIII століття, обидві частково відновлені. Оздоблення святилища доповнює вітраж із зображенням голуба — Святого Духа, вмонтований в овальне вікно над Жировицькою чудотворною іконою Богородиці. Проєкт для вітража (беручи за взірець аналоги, зокрема в Соборі Святого Петра у Ватикані) виконав у 1970-х роках Михайло Мороз (1904—1992).

До 60-х років минулого століття над головним престолом був кам'яний, з багатою ліпниною балдахін на чотирьох колонах. Сучасний престол зроблений із білого каррарського мармуру. Його виготовив Уґо Маццеї на замовлення патріарха Йосифа у квітні 1971 року.

Іконостас

До 60-х років XX століття храм Святих Сергія і Вакха прикрашав зразковий п'ятиярусний (до половини з білого мармуру, увесь з елементами позолоти та 52-ма іконами) іконостас, споруджений у 1897 році коштом митрополита Галицького, архиєпископа Львівського, єпископа Кам'янецького Сильвестра кардинала Сембратовича (5 травня 1885 року — 4 серпня 1898 року), єпископа Перемишльського, Самбірського і Сяноцького Юліяна Пелеша (1891—1896), його наступника — єпископа Перемишльського, Самбірського і Сяноцького Костянтина Чеховича (21 лютого 1897 — 28 квітня 1915), єпископа Станіславівського Юліана Сас-Куїловського (22 вересня 1891 — 30 серпня 1899). Проте він був зруйнований і більша його частина безслідно пропала. Залишилися тільки ковані царські і дияконські врата, майстерно прикрашені мотивами виноградної лози, а також давніми іконами чотирьох євангелистів і двох архидияконів — святих Лаврентія і Стефана. Ікони на вратах написані олійними фарбами на металевій основі округлої форми в дусі новокласичного італійського мистецтва XIX століття. Тло цих ікон є темно-брунатне, крім ореолів, виконаних старо-золотою фарбою. Їх автором є Чезаре Карозеллі (1847—1927), нащадок славної малярської римської родини. Ікони первісного іконостаса в храмі Святих Сергія і Вакха він написав у 1897 році. Тоді ж був виготовлений мармуровий тетрапод, дерев'яне горне сідалище та кивот.