Софі́я Фе́дорівна Ру́сова, до шлюбу Ліндфорс (18 лютого 1856, Олешня, Чернігівська губернія — 5 лютого 1940, Прага) — українська просвітителька шведсько-французького походження, теоретикиня і практик дошкільної й позашкільної освіти, організаторка бібліотечної справи, педагог, літературознавиця, фахівець в галузі дитячої літератури та дитячого читання, письменниця, мемуаристка, публіцистка, перекладачка, видавниця, громадська діячка, феміністка. Активна учасниця політичного й культурного життя доби Української революції 1917–1921 рр., член Української Центральної Ради, одна з організаторок фемінізму в Україні. Дружина Олександра Русова. Мати Юрія та Михайла Русових.

Життєпис Народилася у родинному маєтку в Олешні Чернігівської губернії в родині шведа, відомого генерала, героя Наполеонівських війн, її діда та француженки Анни Олександрівни Жерве. А по материнській лінії родина Жерве походила з французьких гугенотів. Її прадід, генерал-майор , у 1760 році емігрував з Прусії до Російської імперії, де став комендантом Виборгу, а дід, генерал-лейтенант , був комендантом Тобольська.

Родина переїхала до с. Олешня на Чернігівщині, де купили землю із садибою.

Початкову освіту Софія здобула вдома. Гувернантки навчали іноземних мов, тому вона вільно володіла французькою, англійською, німецькою та чеською мовами. В родині була багата домашня бібліотека, де майбутня просвітителька мала змогу знайомитися в оригіналі з творами Ж.-Ж. Руссо, Вольтера, Й. В. Ґете, Дж. Г. Байрона, І. Тургенєва, Ф. Шиллера, Ч. Діккенса та ін.

Коли Софії було 10 років, померла мати, і родина переїхала до Києва. Закінчила Фундуклеївську гімназію. Коли помер батько, дітям довелося сутужно, і в 1871 році разом із сестрою Марією відкрила перший в місті дитячий садок і позашкільну освіту для дорослих. 1 вересня 1871-го до їхнього приватного садка завітало 20 вихованців. Серед них були дві доньки Старицьких, з родиною яких сестри Ліндфорс зблизилися. Увійшла в українське патріотичне середовище Лисенків-Старицьких, познайомилася і заприятелювала з Миколою Лисенком, Павлом Чубинським, Михайлом Драгомановим, Оленою Пчілкою та етнографом і статистом Олександром Русовим, з яким пізніше одружилася.

Протягом 1874–1876 років брала участь в українському земляцтві в Санкт-Петербурзі. Допомагала чоловікові в підготовці видання у Празі 1876 року повного «Кобзаря» Тараса Шевченка.

Після повернення з Праги й оселившись на Чернігівщині Софія Русова провадила активну громадську й культурно-просвітницьку діяльність. У складі ініціативної групи брала участь у заснуванні в Чернігові громадської бібліотеки, була секретаркою на установчих зборах, які відбулися 15 (28 за новим стилем) березня 1877 р., разом з чоловіком долучалася до формування фонду книгозбірні.

Згодом на хуторі поблизу Борзни працювала повитухою й вела культурно-освітянську роботу. Від 1879 року вчителювала в Олешні.

Ув'язнена 1881 року за зв'язки з російськими революційними колами і відтоді постійно перебувала під поліційним наглядом. Часто переслідувана, змінювала місце перебування, проте завжди брала участь у громадській роботі (в «Київський громаді», «Одеській українській громаді», «Харківському обществі грамотности», була головою «Національного комітету вчителів» та ін.), влаштовувала прилюдні народні читання, організувала таємні школи. У 1879—1883 разом з чоловіком мешкала і працювала в Одесі, де складала каталоги української літератури. У співавторстві з чоловіком уклала «Каталог систематического чтения» (1882, 1983), спрямований на допомогу самоосвітньому читанню молоді. Була ув'язнена в одеській в'язниці.

Наприкінці 1880-х – на початку 1890-х рр. Софія Русова активно працювала в Харківському товаристві поширення в народі грамотності (ХТГ), одному з найдіяльніших в імперії. На засіданні ХТГ 31 березня 1891 р. виступила з доповіддю про необхідність видання й поширення в народі дешевих книжок, спрямованих на загальний розвиток малоосвічених читачів. За її ініціативою було створено видавничий комітет ХТГ, була першою секретаркою цього органу, розробила програму його діяльності. Загалом упродовж 20 років існування видавничого комітету ХТГ було видано 117 назв книжок, деякі з них перевидавали по кілька разів, у т. ч. низку біографічних та історико-етнографічних нарисів С. Русової, які вона підписувала криптонімом С. Р. Ініціювала створення в товаристві відділу народних читалень, викладала курс української літератури в недільній школі, займалася педагогічною журналістикою, організовувала літературні читання для молоді, добивалася від владних органів дозволу на відкриття українських гімназій. За вагомі заслуги перед ХТГ Софія Русова мала звання почесного члена товариства.

У 1895–1899 рр. мешкала в Чернігові. У місцевому вчительському товаристві брала участь в організації заходів у справі освіти, складанні систематичного каталогу книжок для народного читання тощо.

У 1902 р. через вимушене виселення з України знову перебралася з чоловіком у Санкт-Петербург, де долучилася до тамтешньої української громади, очолюваної П. Стебницьким, до діяльності Благодійного товариства для видання загальнокорисних і дешевих книжок (засноване в 1898 р., неофіційна назва – Північна «Просвіта»), була членом його правління. За підтримки Товариства побачили світ українськомовні нариси Русової «Божа іскра. Оповідання про Рафаеля» (1904), «Серед виноградарів південної Франції» (1905), «Як люде живуть у Норвегії» (1906), низка підручників та інші твори.

1909 повернулася в Київ, де взаємодіяла з просвітянськими організаціями, того ж року була обрана секретаркою ради київської «Просвіти», очолювала видавничий комітет Київського товариства грамотності, долучаючись до діяльності Київського Фребелівського товариства для сприяння справі виховання (функціонувало в 1908–1920 рр.), була заступницею голови бюро комісії у справах виховання і навчання, яка опікувалася питаннями дитячого читання.

Долучалася до розбудови першої в Києві спеціалізованої бібліотеки для дітей, заснованої Д. Доброю. Опублікувала ґрунтовну рецензію на «Каталог книг для детского чтения. Детская библиотека Д. Ю. Доброй» (1912). Позитивно схвалюючи зміст каталогу, вона зазначила, що у новому виданні каталогу було б бажано розширити відділ українських книжок. Згодом, як стверджувала Д. Добра, Софія Русова уклала список необхідних для бібліотеки книжок українською мовою.

1909 року викладачка і професор на Вищих жіночих курсах Аделаїди Жекуліної та у Фребелівському педагогічному інституті в Києві.

Співзасновниця і співробітниця педагогічного журналу «Світло» (1910–1914). У січні 1913 в Петербурзі на першому всеросійському жіночому з'їзді виступила на захист навчання українською мовою і поставила питання про навчання рідною мовою.

1917 — член Української Центральної Ради, голова Всеукраїнської учительської спілки. У міністерстві освіти (за гетьманату) очолювала департамент дошкільної та позашкільної освіти, активна у дерусифікації шкіл, влаштовуванні курсів українознавства, підготовці українських шкільних підручників і в укладанні плану й програми єдиної діяльної (трудової) школи, яка мала мати національний характер і базуватися на теорії Кершенштайнера (Трудова школа). Викладачка французької мови в Першій українській гімназії імені Т. Г. Шевченка.

У жовтні 1919 року в Кам'янці-Подільському засновано громадсько-політичну організацію — «Союз українок», Софія Русова очолила його культурний сектор.

Вона очолила громадську організацію «Комітет допомоги козакам», разом з Іваном Огієнком створила подільський відділ товариства Українського Червоного Хреста, організувала шпиталь для вояків армії УНР, їздила до Польщі довідатися, як ставляться до українських військовополонених у таборах, видавала дитячий журнал «Ранок», а згодом почала викладати педагогіку в університеті.

1920 — лекторка педагогіки Кам'янець-Подільського державного українського університету і голова Української національної жіночої ради (до 1938 року). В листопаді 1920 року в Кам'янці-Подільському відкрилися двомісячні курси українознавства для старшин, військових урядовців та їх родин, організовані культурно-освітньою управою при Генеральному штабі Дієвої армії УНР; окрім Софії Русової лекції читали професори Іван Огієнко та Василь Біднов.

В середині листопада 1920 р. органи влади й війська УНР залишили місто. Через кілька днів довелося звикати до нових комуністичних порядків. Русова не думала виїжджати з міста, але почалися обшуки. З жахом згадувала про діяльність чекістів у Кам'янці: "Заарештували молоденьких дівчат-слухачок і розстріляли їх. Це був один жах, із цим не можна було ніяк примиритися, вони нищили нашу красу, нашу свідому молодь… З цим фактом нелюдської жорстокості я не могла ніяк помиритися. Пішла до своїх приятелів в університет. Усі в розпачі сидять і чекають: «Сьогодні ти, а завтра — я».

Від 1922 року на еміграції, з 1923 року в Празі, професор педагогіки Українського Педагогічного Інституту імені Михайла Драгоманова.

У 1931—1933 роках Софія Русова виявила активну громадянську позицію, започаткувала акцію допомоги голодуючим в Україні. Засновниця Національної ради українських жінок (НРУЖ) у Празі. Співпрацювала з науковими установами української громади Чехословаччини (соціологічний, педагогічний інститути), займалася перекладами різних іноземних текстів, спілкувалася з українськими політичними діячами — М. Шаповалом, П. Феденком, К. Мацієвичем, І. Мазепою, О. Шульгіним. Русова брала участь у роботі чергового Міжнародного жіночого Конгресу Ліги миру та свободи, який відбувся у м. Гренобль (Франція) 14-19 травня 1932 року. 15 травня Русова виголосила промову про становище українців у Румунії, Прикарпатті, про «український народ під совітами». Записала до щоденника про пережите того дня: «Проти мене кричали, гнали мене, а потім роздавали цілу літературу, прославляючи більшовиків». Її виступ не підтримали делегатки Данії, Швеції та СРСР, але «за» були представники Швейцарії, Болгарії. Русова вимагала від Ліги Націй висловити ставлення до радянської влади, уряд якої є «урядом терору і насильства над народами, що мають нещастя належати до совітів».

Восени 1932 року Софія Русова разом із секретаркою НРУЖ Харитею Кононенко звернулися із закликом до світової спільноти допомогти «голодній Україні». Посилаючись на публікації в більшовицьких газетах «Пролетарська правда», «Радянське село», «Комсомолець України», «Пролетар», «Рабочий пролетар», «Комуніст», Русова та Кононенко закликали організації жіночого хреста стати на захист голодуючих українців. «На Східній Україні Голод, справжній голод з усіма його фізични­ми й моральними страховищами. Його можна було чекати ще за 2–3 роки, поки він опанував би майже усю територію України, але він виявився вже тепер, і більшовицька преса сама мусить визнати його грізне панування. Це нещастя цілої країни, мільйонів людей не викликано якимись фізичними причинами — чи недородом, чи кліматичними умовами — ні, він утворений штучно тими політичними умовами, в яких перебуває український народ під владою московських большевиків». Вони цитували газети про невиконання колгоспами річних планів, про боротьбу влади з «куркулями», про великий недосів зернових, про те, як «населення вже голодне і краде хліб», про ховання хліба в полову, солому, "вперто не здають його, бо самим нема чого їсти, і влада знову вимагає суворої кари для тих, хто потурає «куркулю», про експорт хліба. В той саме час, — наголошували вони, — коли вже голодне населення під страхом смерті ховає й краде хліб, на його очах цей дорогий хліб вивозять до Москви, до Ленінграду, бо «пролетарські центри чекають на хліб, на городину з України». Звернення Русової та Кононенко, яке згодом вилилося у їхню спільну статтю, підкреслювало катастрофічний стан сільського господарства: «Україна не виконала плану хлібозаготівлі».

Основні ідеї