Переяславський полк — полк (адміністративно-територіальна і військова одиниця) на Лівобережжі Війська Запорозького, що існував протягом XVII—XVIII століть. Межував з річкою Дніпро. Сформований у 1625 році на території Переяславського староства, як полк реєстрового козацтва. Населення за реєстром Війська Запорозького 1649 року — 2982 (2851) осіб.

Полкове місто — Переяслав (нині у Київської області).

Історія Територіально Гетьманщина поділялася на полки. Перед 1648 роком (роком початку української революції в результаті якої з'явилася козацька держава) в Україні існувало шість козацьких полків: чотири сформувалися навколо старовинних оборонних замків, два ж останні — навколо молодих осад Переяслава (на лівобережжі Дніпра, східний рубіж) і Чигирина (на правобережжі Дніпра, південний рубіж).

Брав активну участь у козацьких війнах 1630 (повстання Федоровича) та 1637 — 1638 років (повстання Павлюка і повстання Острянина). Після «Ординації Війська Запорізького» 1638 року особовий склад нараховував 10 сотень, за територіальним принципом: Переяславська, Богушківська, Кропивнянська, Іркліївська, Лубенська, Березанська, Яготинська, Бориспільська, Миргородська та Биківська. Полком до 1638 року керував Ілляш Караїмович, а потім на чолі був поставлений шляхтич Станіслав Олдаковський, тримав залогу на Запорожжі, виконуючи поліцейсько-охоронні функції.

Визвольна війна (1648—1657)

Напередодні Жовтоводської битви в квітні 1648 року Переяславський реєстровий полк перейшов на сторону повстанського війська Богдана Хмельницького.

1650 року до складу Переяславського полку було приєднано Остерський полк.

Протягом 1648—1657 років брав активну участь в усіх найважливіших воєнних операціях того часу, особливо відзначившись у битві під Батогом у травні 1652 року. Полковий Переяслав, в цей період, був одним з найбільших центрів з ремонту та постачання зброї для козацького війська, неодноразово ставав місцем концентрації угруповань напередодні військових походів. В місті також відбулися переговори з польсько-шляхетським посольством у лютому 1649 року та Переяславська рада в 1654 році.

Руїна (1657—1687)

Після смерті Богдана Хмельницького Переяславський полк був втягнутий у вир військово-політичної боротьби, що точилася між різними козацько-старшинськими угрупуваннями, які, намагаючись будь-що втримати владу у своїх руках, шукали допомогу в тієї чи іншої сусідньої держави. Часта зміна політичної орієнтації старшини полку в цей період зумовлювалася намаганням протистояти обмеженню влади козацької адміністрації в Лівобережній Україні як з боку Речі Посполитої (урізаний польським сеймом Гадяцький договір 1658 року, Слободищенський трактат 1660 року), так і з боку Московської держави (Переяславські статті 1659 року), а також претензіями місцевих полковників Тимоша Цицюри та Якима Сомка на гетьманську булаву.

З поглибленням розколу між Правобережжям і Лівобережжям та розгортанням військового протистояння між Московією і Польщею за панування на руських землях, Переяславський полк опинився в центрі перипетій цієї боротьби. Результатом розколу держави на два гетьманства став поділ козацтва полку на два угрупування, одне з яких орієнтувалося на Якима Сомка та Москву, а інше — на Юрія Хмельницького і Варшаву. Ці суперечності були віддзеркаленням загальнодержавних.

З метою ліквідації опозиції серед переяславського козацтва Яким Сомко провів своєрідну військово-адміністративну реформу, поділивши формацію на декілька дрібних територіальних полків та поставивши на їх чолі довірених старшин.

Внаслідок міжусобної війни переяславці зазнали значних втрат особового складу, а територія була перетворена в арену жорстоких боїв між різними кланами, страждала від вторгнень польсько-шляхетських, московських та турецько-татарських військ, що призвело до значного згублення краю.

Підтримка козацтвом полку курсу лівобережної старшини, очолюваної Якимом Сомком, та створення з допомогою Москви окремого Лівобережного гетьманства, не сприяла возз'єднанню України і мала згубні наслідки як для української державності, так і для самого полку. Намагання створити Гетьманат, який був би убезпечений від втручання в його внутрішні справи царської адміністрації, наштовхнулось на шалений супротив з боку московського самодержавства. Втримавши у своїй сфері впливу Лівобережну Україну, московський уряд домігся від гетьмана Івана Брюховецького страти Сомка та піддав репресіям старшин Переяславського полку.

Під владою Московії Участь у військових операціяхПовстання Федоровича 1630Повстання Павлюка 1637Повстання Острянина 1639Битва під Жовтими Водами 1648Корсунська битва 1648Битва під Батогом 1652Конотопська битва 1659Повстання Брюховецького 1668Азовські походи 1695-1696Велика Північна війна 1701-1721Польські походи 1733-1735Російсько-турецька війна 1710-1713Російсько-турецька війна 1735-1738Російсько-турецька війна 1768-1774 Політика Московського царства, після Переяславської ради була спрямована на обмеження самостійності Лівобережної України. Свавілля царської залоги, що перебувала в Переяславі, перепис населення, що розпочався після підписання Іваном Брюховецьким інкорпораційних за своїм змістом «Московських статей» та інші фактори стали причиною вибуху в 1666 році на теренах Переяславщини повстання, рушійною силою якого виступила старшина та козацтво Переяславського полку. Повстання було направлене проти експансії московського самодержавства та носило чітко виражений національно-визвольний характер. Воно послужило поштовхом до наступних антимосковських виступів на Лівобережній Україні, зокрема, повстання Івана Брюховецького у 1668 році, у якому переяславське козацтво теж взяло активну участь. Перейшовши на бік Петра Суховія, Переяславський полк до лютого 1669 року продовжував протистояти московській владі. Після придушення повстань, царський уряд піддав жорстоким репресіям переяславське козацтво, що, поруч із репресіями 1663 року, обезкровило полк, призвело до винищення найбільш свідомої та активної його частини.

На кінець 60-х років XVII століття завершився процес оформлення полку як військової та адміністративно-територіальної одиниці Лівобережної Гетьманщини. В 1669 частина територій полку відійшла до Київського полку, а згодом до нього було приєднано території Іркліївського полку, Піщанської, Золотоніської та Домонтовської сотень Черкаського і території Бубнівської, Ліплявської та Терехтимирівської сотень Канівського полку.

Після придушення антимосковських виступів 1666—1669 років розпочався процес підпорядкування Переяславського полку московським самодержавством. В період з 1669 по 1709 роки полковий уряд зазнає досить частих змін. Це було результатом кадрової політики гетьманського уряду, залежного від московської адміністрації. У 60-х роках XVII століття — та на початку XVIII століття до полку переселяють іноземців (переважно вихідців із балканських країн), які отримують керуючі міста в полковому уряді. На чолі полку довгий час поперемінно перебували іноземці Родіон Дмитрашко-Райча та Василь Сербин. З метою придушення опозиційних настроїв у полку, він часто передавався під управління вихідцям з інших полків (Леонтію Полуботку, Івану Лисенку, К.Стриєвському). Подальшим кроком у посиленні впливу московських воєвод на території Переяславського полку стало будівництво Переяславської фортеці, яка зводилася, переважно, реєстровими козаками.

Переяславський полк у складі гетьманського війська брав активну участь у воєнних акціях, що проводилися в інтересах московського самодержавства: боротьбі з правобережним гетьманом Петром Дорошенком, «Великому згоні» Івана Самойловича, Кримських походах 1687 і 1689 років та Азовських походах 1695—1696 років. Козаки полку брали активну участь у Великій Північній війні, у ході якої загинуло багато старшин і рядового складу.

Реформи Петра I, зокрема «Решительный указ» 1709 року, були спрямовані на ліквідацію козацтва і перетворення козаків на рекрутів російської армії. Протягом першої половини XVIII століття переяславське козацтво інтенсивно використовувалося на «канальних роботах», у так званих «низових походах», будівництві Української лінії та інших фортифікаційних роботах, що вело до втрати бойового духу козацтва.

У складі війська Гетьманщини полк брав участь Польських походах (1733—1735 роки), російсько-турецьких війнах (1710—1713 роки, 1735—1739 роки, 1768—1774 роки) та інших військових акціях російської армії.

Протягом XVIII століття відбувається поступова зміна організаційної структури полку. Якщо в першій чверті XVIII століття в полку переважала кінна група козаків, то в наступний період збільшується чисельність піших козаків, що було пов'язане з масовим обезземеленням та зубожінням основної маси рядового складу полку. З другої чверті XVIII століття козаки Переяславського полку вже рідше залучаються до походів, особовий склад частіше ніс прикордонну, сторожову та допоміжні служби при російській армії. В цей час серед козаків виникло дезертирство. Немало козаків приєднуються до гайдамацького руху та беруть участь у Коліївщині.

Перед розформуванням, у 1782 році до складу полку входили сотні: три полкові Переяславські, Яготинська, Березанська, Басанська сотня, Баришівська, Вороньківська, Гельмязівська, Золотоніська, Кропивнянська, Іркліївська, Канівська, Піщанська, Домонтовська, Бубнівська, Ліплявська і Трахтемирівська. На той час у полку було одне місто, 15 містечок і 516 сіл.

Із запровадженням на Лівобережній Україні поділу на намісництва територія полку була поділена між повітами Київського намісництва, причому 8 з 18 його сотень були розформовані між різними повітами. Указом від 9 липня 1783 року Переяславський полк був реорганізований у регулярний кінний карабінерний полк російської армії. Переяславське козацтво ще деякий час продовжувало існувати як стан, проте вже не становило окремої автономної військової одиниці.

Місцева влада

Усю владу на місцях тримали полковники, які були «повними» і «наказними». На початковому етапі вони обиралися на загальнополковій раді, потім — на старшинській, пізніше — призначалися (Гетьманом, Царем, Сенатом). Іноді у кілька сотень полку, що діяли окремо від основної частини полку чи за умови, що полковник повний залишався у полковому місті, гетьманом чи повним полковником призначався наказний полковник (з полкової старшини чи сотників). У разі ж, коли у полковому місті залишалося лише незначне прикриття, а полк на чолі з повним полковником виступав у похід, то на місці залишалися полковник «на тот час», призначений місцевим полковником (переважно, городовий отаман полкового міста чи полковий обозний). У літературі згадуються помилкові твердження, що існували наказні полковники над двома полками. Це були наказні полковники над козацькою командою з кількох сотень різних полків (наприклад, наказні полковники остерський, козелецький, бориспільський, баришівський, воронківський, у Піщаній, у Басані Переяславського полку). Дещо пізніше гетьмани втратили прерогативу затвердження полковників.

В управлінні сотнями полковнику допомагала полкова старшина. Іноді крім повної полкової старшини, згадані і наказна (тобто тимчасово призначена полковником, а не обрана): полковий обозний організовував постачання (фіксуються у полковому управлінні з часів гетьманства Хмельницького); полковий музика (згадується з XVII століття. Наприклад, за реєстром 1732 року у Переяславському полку музику складали 8 козаків); полковий суддя разом з писарем суду полкового здійснювали різноманітні правничі функції; полковий осавул виконував функції заступника командира полку з бойової підготовки; полковий отаман; полковий хорунжий крім основної функції забезпечення використання полкової корогви і значка були також старшинами для особливих доручень при полковнику; полковий писар; полковий канцелярист очолював полкову канцелярію разом з полковим писарем.