Ара́бо-ізра́їльський конфлі́кт або Арабо-ізраїльські війни — протистояння між низкою арабських країн, а також арабськими воєнізованими радикальними угрупуваннями, що підтримуються частиною корінного арабського населення підконтрольних Ізраїлю палестинських територій, з одного боку, та сіоністським рухом, а потім і Державою Ізраїль, з іншого.

Хоча Держава Ізраїль була створена тільки в 1948 році, фактично історія конфлікту охоплює близько століття, починаючи з кінця XIX століття, коли був створений політичний сіоністський рух, який поклав початок боротьбі євреїв за власну державу.

Після розпаду Османської імперії в результаті її поразки в Першій світовій війні конфлікт між євреями-сіоністами та арабським населенням Палестини зводився, головним чином, до територіальних домагань обох сторін на підмандатну Палестину. В ході загострення ситуації в другій чверті XX століття до геополітичної складової додалися також релігійна та культурна, що підсилюють міжнаціональну ворожнечу. В 1948 році сусідні арабські країни оголосили війну новоствореній єврейській державі. Таким чином, конфлікт вийшов за межі Палестини і переріс у конфлікт між Ізраїлем та всіма іншими арабськими державами в регіоні. З підписанням мирної угоди з Єгиптом (в 1979 році) і з Йорданією (в 1994 році) число ворожих Ізраїлю держав скоротилося. У рамках великомасштабного арабо-ізраїльського конфлікту прийнято виділяти регіональний Палестино-ізраїльський конфлікт, обумовлений, в першу чергу, зіткненням інтересів територіальних євреїв і арабів, що проживають в Палестині. В останні роки саме цей конфлікт є джерелом політичної напруги та відкритих збройних зіткнень в регіоні.

Позиції сторін

Позиція прибічників Ізраїлю Сіоністський рух, на основі якого була створена держава Ізраїль, вбачає в Палестині історичну батьківщину єврейського народу, і виходить із твердження, що цей народ має право на власну суверенну державу. Це твердження ґрунтується на кількох основних принципах: Принцип рівності народів: подібно іншим народам, у яких є своя суверенна держава, євреї також мають право жити в своїй країні і керувати нею. Принцип необхідності захисту євреїв від антисемітизму: явище антисемітизму змушує євреїв організуватися з метою самозахисту і знайти територію, яка служила б притулком у разі повторення катастрофи Голокосту. Це можливо тільки зі створенням єврейської держави. Принцип історичної батьківщини: як показують численні антропологічні й археологічні дослідження, на території Палестини починаючи з XIII століття до н. е. проживали єврейські племена, з XI по VI століття до н. е. існували єврейські держави. Переважна присутність євреїв на цій території зберігалася й після завоювання останньої єврейської стародавньої держави Юдеї вавилонським царем Навуходоносором II, протягом наступних століть з почерговим переходом земель з рук в руки, і аж до повстання Бар-Кохби в 132 році, після якого значна кількість євреїв була вигнана римлянами з країни. Але навіть після цього вигнання до V століття н. е. в Галілеї зберігалася єврейська більшість. В юдаїзмі ця територія називається «Ерец Ісраель», що в перекладі означає «Земля Ізраїлю». Вона була обіцяна Якову (Ізраїлю) Богом як Земля Обітована, яку Він призначає для євреїв. З часу виникнення єврейського народу однією з основоположних і проповідуючих юдаїзмом ідей є зв'язок цього народу з землею Ізраїлю. Група громадських організацій, що представляють інтереси євреїв, вигнаних з арабських країн в 1948-1970-ті рр., чиї нащадки складають до 40 % населення ІзраїлюAda Aharoni «The Forced Migration of Jews from Arab Countries , Historical Society of Jews from Egypt website. Accessed February 1, 2009., вважає, що території, отримані євреями в Ізраїлі, невідповідно менше, ніж втрачена ними в ході вигнання нерухомість, а матеріальні втрати зігнаних зі своїх земель палестинців також менше, ніж втрати вигнаних євреїв»The Palestinian Refugee Issue: Rhetoric vs. Reality ", Sidney Zabludoff, Jewish Political Studies Review 20:1-2 (Spring 2008).

Позиція противників Ізраїлю Арабські держави і місцеві араби спочатку були категорично проти створення держави Ізраїль на території Палестини. Радикально налаштовані політичні і терористичні рухи, а також уряди деяких країн, принципово заперечують право Ізраїлю на існування. З тенденцією посилення фундаменталістських настроїв в арабському світі починаючи з другої половини XX століття, арабська позиція доповнюється поширенням продиктованого релігією переконання, згідно з яким ця територія є частиною споконвічно мусульманських земель. Противники і критики Ізраїлю вважають, що політика цієї держави на окупованих територіях перейшла в расизм і апартеїд, поступово позбавляючи палестинців їхньої землі і грубо порушуючи їхні права. У 2002 році Ліга Арабських Держав (ЛАД) прийняла програму відому як «Саудівська мирна ініціатива», що висуває умову остаточного миру з Ізраїлем (див.нижче).

Передумови Арабо-ізраїльський конфлікт має свої корені у прибутті євреїв до Палестини, відомої також як "земля обітована", що була населена місцевими арабами під британським мандатом до 1948 року. Це призвело до територіальних та національних суперечок між ізраїльтянами та палестинцями, що стало важливим фактором у розвитку конфлікту.

Історія Перша арабо-ізраїльська війна 14 травня 1948 року завершилася дія британського мандату в Палестині. Того ж дня Єврейський національний комітет зібрався в Тель-Авівському музеї. Вони схвалили прокламацію щодо утворення єврейської держави в Ерец-Ісраель, назвавши її Держава Ізраїль. Проте її кордони не були визначені. Декларацію написав Давид Бен-Ґуріон, виконавчий голова Всесвітньої сіоністської організації.

15 травня 1948 року в офіційній телеграмі до Генерального секретаря ООН Ліга арабських держав заявила: «змушені втрутитися з єдиною метою — відновити мир і безпеку та встановити закон і порядок у Палестині» … «Уряди арабських держав цим підтверджують на цьому етапі точку зору, яку вони неодноразово висловлювали в попередніх випадках, на Лондонській конференції та, в основному, в Організації Об'єднаних Націй, єдиним чесним і справедливим вирішенням проблеми Палестини є створення Об'єднаної Держави Палестина, заснованої на демократичних принципах...»

Того дня армії Єгипту, Лівану, Сирії, Зайордання та Іраку вторглися на територію, яку вже не контролював Британський мандат, що ознаменувало початок арабо-ізраїльської війни 1948 року. За 15 місяців новостворена Армія оборони Ізраїлю змогла витіснити арабські країни з частини окупованих територій та розширивши свої кордони за межі початкового розподілу ООН. До грудня 1948 року Ізраїль контролював більшу частину підмандатної Палестини на захід від річки Йордан. Решта підмандатної території контролювалася Єгиптом (Сектор Гази) та еміратом Зайордання (Західний берег та Східний Єрусалим), сформувавши державу Йорданія.

Конфлікт завершився 1949 року перемир'ям між Ізраїлем та сусідніми арабськими країнами (Єгипет, Йорданія, Ліван та Сирія). Встановлювалися тимчасові кордони та демілітаризована зона, де були сформовані моніторингові групи ООН. Палестинську державу не утворено.

Єврейські та палестинські біженці Під час палестинської та арабо-ізраїльської війн становище євреїв в арабських країнах суттєво погіршилося. У 1947 році відбулися жорстокі заворушення у Адені, Алеппо, Багдад, Каїрі, Триполі та інших містах. Після 1948 року спалахнули антиєврейські заворушення у всіх арабських країнах, де їх могли позбавити громадянства, активів та земель, і навіть переслідувати. За 20 років понад 600 000 євреїв втекли чи їх вигнали з арабських країн. Вони мігрували до Ізраїлю, де вони отримали громадянство за Законом про повернення. Понад 200 000 перемістилися до Європи чи США.

Через війну понад 700 000 палестинців втекли чи були вигнані з території контрольованих євреями. Частина переселилася до Гази та Західного берега. Деякі виїхали до віддалених країн, що спричинило невирішену донині проблему з палестинськими біженцями. Приблизно 100 000 арабів залишилися в Ізраїлі та отримали громадянство. За традиційною єврейською історіографією причиною міграції стали обіцянки арабських лідерів, що вони зможуть повернутися, коли виграють війну. Нові історики сумніваються в цьому та вважають, що причиною стали насильницькі акти з боку ізраїльських сил та єврейських бойових груп. Під час війни офіційні ізраїльські документи, які згодом виявили Бенні Морріс і Бенджамін Кедар, зазначали про ізраїльську біологічну військову кампанію під кодовою назвою «Хліб свій кинь», щоби таємно отруїти палестинські колодязі та не дати селянам повернутися. На відміну від євреїв, арабські держави відмовилися інтегрувати палестинців у свої суспільства. Вони десятиліттями жили в таборах для біженців без громадянства, деякі донині живуть у Західного березі, Йорданії, Єгипті та Секторі Гази. Деякі в нелюдських умовах, схожих на нетрі. 1948 року ООН визнала право на повернення палестинських біженців і створила Агентство ООН для допомоги палестинським біженцям з надією на негайне повернення, але цього не відбулося. Їхній статус «біженців» продовжився на невизначений термін. Арабські країни, які їх прийняли, не надали їм громадянства. Лише Йорданія визнала палестинців на Західному березі річки Йордан та Єрусалимі. Зі свого боку, єврейські біженці, які не отримали жодного визнання чи допомоги від ООН, швидко інтегрувалися в Ізраїль.

Суецька війна У 1967 році Єгипет, Сирія та Йорданія стягнули свої війська до кордонів Ізраїлю, вигнали миротворців ООН і заблокували вхід ізраїльським кораблям в Червоне море і Суецький канал. На півдні продовжувалися атаки бойовиків-федаїнів. У своєму виступі по радіо Насер закликав арабські держави скинути Ізраїль у мореПолитэкономия: Шесть дней вечной войны . Ці дії стали для керівництва Ізраїлю приводом для превентивної атаки і початку війни (casus belli), що увійшла в історію під назвою Шестиденна війна. «Nasser, the Egyptian president, decided to mass troops in the Sinai…casus belli by Israel.». У цій війні Ізраїль за лічені дні досяг переконливої перемоги, захопивши Синайський півострів, Сектор Гази, Західний берег річки Йордан, Східний Єрусалим та Голанські висоти. Зелена лінія 1949 року стала адміністративним кордоном між Ізраїлем і новими територіями. Межі Єрусалима були розширені й на східну частину міста.

6 жовтня 1973 року, в Йом-Кіпур (Судний день) — найбільш священний день в єврейському календарі, коли всі віруючі євреї знаходяться в синагогах — Єгипет і Сирія одночасно атакували Ізраїль. Для уряду Ізраїлю ця війна стала повною несподіванкою. Війна Судного дня закінчилася 26 жовтня. Незважаючи на значні втрати, напад єгипетської і сирійської армій було успішно відбито ЦАГАЛом, після чого війська повернулися на колишні позиції. Хоча внутрішнє розслідування результатів війни зняло з уряду відповідальність за цю подію, невдоволення громадськості змусило прем'єр-міністра Голду Меїр піти у відставку.

У листопаді 1977 року відбувся історичний візит Садата до Ізраїлю, де він виступив перед Кнесетом в Єрусалимі, таким чином визнавши за єврейською державою право на існування. Тим самим, Єгипет — найбільша і сильна у військовому відношенні арабська країна — першою порушила проголошений в 1967 році в Хартумській декларації принцип «трьох ні» — «ні» миру з Ізраїлем, «ні» — визнанню Ізраїля, «ні» — переговорам з Ізраїлем. Цей безпрецедентний акт поклав початок серйозного мирного процесу.

Візит президента Садата до Єрусалима викликав обурення в більшості арабських країн. Уряди та ЗМІ Сирії, Іраку, Алжиру, Лівії, а також ОВП звинуватили Садата в зраді арабської справи і прислужництві «імперіалістично-сіоністської змови». Йорданія та Саудівська Аравія, що зайняли спочатку нейтральну позицію, згодом приєдналися до протесту проти мирної ініціативи Садата. Разом з тим, такі арабські країни, як Судан, Марокко та Оман, надали Садату певну підтримку, а Туніс, Ємен та Сомалі не стали засуджувати Єгипет.