Європейська спільнота з вугілля та сталі, або Європейське співтовариство по вугіллю та сталі (, також Європейське об'єднання вугілля і сталі) — міжнародна державно-монополістична організація, що об'єднувала кам'яновугільну, залізорудну і металургійну промисловість 10 країн Європейської економічної спільноти (ЄЕС).

Ідея створити наднаціональний орган керування промисловістю, що б економічно зв'язав потенційних суперників, належала Жану Моне, а вперше офіційно озвучив її міністр закордонних справ Франції Робер Шуман (див. також «Декларація Шумана»).

Спільноту створили 1951 р. згідно з Паризьким договором на 50 років Бельгія, Західна Німеччина, Італія, Люксембург, Нідерланди та Франція, щоб об'єднати вугільні та сталеливарні ресурси країн-членів і запобігти в такий спосіб новій війні в Європі. Своєю метою проголошено сприяння економічному розвитку країн-членів через утворення спільного ринку для вугільної і металургійної промисловості. Створення ЄСВС було результат структурних зсувів, що відбулися в економіці капіталістичних країн Європи після 2-ї світової війни 1939-45 рр., що вплинуло безпосереднім чином на характер об'єднання.

Спільнота контролювала майже все видобування кам'яного вугілля, понад 80 % виробництва чавуну та сталі і близько 50 % видобування залізної руди в Західній Європі. Штаб-квартира спільноти була в Брюсселі.

ЄСВС контролювали чотири установи: Вищий орган, що складався з незалежних осіб, Загальну асамблею, що складалася з парламентарів країн-членів, Спеціальну раду, що складалася з міністрів, і Суд. Зрештою, вони сформувалися в сьогоднішні Європейську комісію, Європейський парламент, Раду Європейського Союзу та Європейський Суд.

Європейська спільнота з вугілля та сталі перестала існувати 23 липня 2002 року, коли втратив чинність відповідний договір (див. Паризький договір).

Історія

Як прем'єр-міністр і міністр закордонних справ Шуман зіграв важливу роль у відверненні французької політики від голлістської мети постійної окупації або контролю над частинами німецької території, такими як Рур або Саар. Незважаючи на жорстку ультранаціоналістичну, голлістську та комуністичну опозицію, французька асамблея проголосувала низку резолюцій на користь його нової політики інтеграції Німеччини до спільноти. Внаслідок цього змінився Міжнародний орган для Руру.

Декларація Шумана

Декларація Шумана мала задекларовану мету запобігти подальшому антагонізму між Францією та Німеччиною та між іншими європейськими державамиDeclaration of 9 May 1950 Fondation Robert Schuman шляхом подолання першопричини війни.[відсутнє в джерелі] Шуман запропонував утворення ЄСВС, перш за все, маючи на увазі Францію та Німеччину: Об’єднання європейських націй вимагає ліквідації одвічної опозиції Франції та Німеччини. Будь-які дії повинні в першу чергу стосуватися цих двох країн». Представляючи вугільну та сталеливарну промисловість як невід’ємну частину виробництва боєприпасів, Шуман запропонував, що об’єднання цих двох галузей у Франції та Німеччині в рамках інноваційної наднаціональної системи (до якої також входило європейське антикартельне агентство) «поведе війну між Францією та Німеччиною [ ...] не тільки немислимим, а й матеріально неможливим».Robert Schuman's proposal of 9 May 1950 Schuman Project - "This merging of our interests in coal and steel production and our joint action will make it plain that any war between France and Germany becomes not only unthinkable but materially impossible."

Перемовини Після Декларації Шумана в травні 1950 р. 20 червня 1950 р. почалися переговори про те, що стало Паризьким договором (1951 р.). Метою договору було створення єдиного ринку вугільної та сталеливарної промисловості держав-членів. Митні збори, субсидії, дискримінаційна та обмежувальна практика – усе це було скасовано. Єдиний ринок повинен був контролюватись Вищим органом влади з повноваженнями справлятися з надзвичайною нестачею попиту чи пропозиції, сплачувати податки та готувати прогнози виробництва як орієнтири для інвестицій.

Ключовим питанням у переговорах щодо договору був розпад надмірної концентрації вугільної та сталеливарної промисловости Руру, де Konzerne, або трести, лежали в основі військової могутности колишнього рейху.351 Німці вважали концентрація вугілля і сталі як одна з основ їх економічної ефективности, і право. Сталеві барони були грізним лобі, оскільки вони втілювали національну традицію.

США офіційно не брали участь у переговорах щодо договору, але вони були основною силою за лаштунками. Верховний комісар США з питань окупованої Німеччини Джон Макклой був прихильником декартелізації, а його головним радником у Німеччині був Гарвардський антимонопольний адвокат Роберт Боуї. Боуї попросили розробити антимонопольні статті, і тексти двох підготовлених ним статей (про картелі та зловживання монопольною владою) стали основою режиму конкурентної політики договору. Крім того, Реймонд Вернон (пізніше прославився своїми дослідженнями з промислової політики в Гарвардському університеті) передавав під мікроскопом кожен пункт послідовних проєктів договору в надрах Державного департаменту. Він наголосив на важливості свободи проєктованого спільного ринку від обмежувальних практик.

Американці наполягали на тому, що німецька монополія з продажу вугілля, Deutsche Kohle Verkauf (DKV), повинна втратити свою монополію, а металургійна промисловість більше не повинна володіти вугільними шахтами. Було домовлено, що DKV буде розділено на чотири незалежні агентства з продажу. Сталева фірма Vereinigte Stahlwerke мала бути розділена на тринадцять фірм, а Krupp — на дві. Через десять років після переговорів Шумана представник Держдепартаменту США зазначив, що, хоча статті, які були остаточно узгоджені, були більш кваліфікованими, ніж хотілося б американським чиновникам, які брали участь у переговорах, вони були «майже революційними» з точки зору традиційного європейського підходу до цих переговорів.

Політичний тиск і ратифікація договорів У Західній Німеччині Карл Арнольд, міністр-президент землі Північний Рейн-Вестфалія, держави, яка включала Рур, що виробляє вугілля та сталь, спочатку був речником німецьких закордонних справ. Він виголосив низку промов і передач про наднаціональну спільноту вугілля та сталі в той самий час, коли Роберт Шуман почав пропонувати цю спільноту в 1948 і 1949 роках. Соціал-демократична партія Німеччини (нім. Sozialdemokratische Partei Deutschlands, SPD), незважаючи на підтримку профспілок та інших соціалістів у Європі, вирішила, що виступатиме проти плану Шумана. Особиста недовіра Курта Шумахера до Франції, капіталізму та Конрада Аденауера в стороні, він стверджував, що зосередженість на інтеграції з «Маленькою Європою шести» переважить головну мету СДПН – возз’єднання Німеччини і, таким чином, розширить можливості ультранаціоналістичних і комуністичних рухів у демократичному світі. країни. Він також вважав, що ЄСВС покінчить з будь-якими надії на націоналізацію металургійної промисловості та закріпить Європу «картелів, священнослужителів і консерваторів». Молодші члени партії, як-от Карло Шмід, були, однак, за Громаду і вказували на тривалу соціалістичну підтримку наднаціональної ідеї.

У Франції Шуман отримав сильну політичну та інтелектуальну підтримку з боку всіх верств нації та багатьох некомуністичних партій. Серед них помітними були колега-міністр Андре Філіп, президент Комітету закордонних справ Едуард Боннефу та колишній прем'єр-міністр Поль Рейно. Проєкти для влади вугілля та сталі та інших наднаціональних спільнот були сформульовані в спеціалізованих підкомісіях Ради Європи в період до того, як це стало політикою французького уряду. Шарль де Голль, який тоді був поза владою, був одним із перших прихильників «зв’язків» між економіками на французьких умовах і в 1945 році говорив про «Європейську конфедерацію», яка буде використовувати ресурси Руру. Однак він виступав проти ЄСВС як фальшивого (помилкового) об’єднання («le pool, ce faux semblant»), оскільки вважав його незадовільним «подрібненим підходом» до європейської єдности і тому, що вважав французький уряд «занадто слабким», щоб домінувати над ECSC, як він вважав належним. Де Голль також вважав, що ЄСВС має недостатні наднаціональні повноваження, оскільки Асамблея не була ратифікована на європейському референдумі, і він не прийняв твердження Раймона Арона про те, що ЄСВС мав на меті рух від домінування Сполучених Штатів. Отже, де Голль і його послідовники в РПФ проголосували проти ратифікації в нижній палаті французького парламенту.

Незважаючи на ці напади та напади з боку крайніх лівих, ЄСВС знайшла значну підтримку суспільства. Він отримав велику більшість голосів у всіх одинадцяти палатах парламентів шести, а також схвалення асоціацій та європейської громадської думки. У 1950 році багато хто думав, що нова війна неминуча. Проте інтереси сталі та вугілля були досить гучними у своїй опозиції. Рада Європи, створена за пропозицією першого уряду Шумана в травні 1948 року, допомогла сформулювати європейську громадську думку та позитивно підтримала ідею Співтовариства.

Прем'єр-міністр Великої Британії Клемент Еттлі виступив проти приєднання Сполученого Королівства до запропонованого Європейського співтовариства вугілля та сталі, заявивши, що «не погодиться передати економіку Сполученого Королівства владі, яка є абсолютно недемократичною і ні перед ким не відповідає».Reuters Retrieved 29 March 2020.McCormick, J. (2011). European Union Politics, p.73.

Договір

Паризький договір із 100 статей, який створив ЄСВС, був підписаний 18 квітня 1951 р. «внутрішньою шісткою»: Францією, Західною Німеччиною, Італією, Бельгією, Нідерландами та Люксембургом. ЄСВС базувався на наднаціональних принципах і мав на меті створення спільного ринку вугілля та сталі для розширення економіки, збільшення зайнятости та підвищення рівня життя в Співтоваристві. Ринок також мав на меті поступово раціоналізувати розподіл виробництва, водночас забезпечуючи стабільність і зайнятість. Спільний ринок вугілля було відкрито 10 лютого 1953 року, а сталі – 1 травня 1953 року. Після набуття чинности ЄСВС замінив Міжнародний орган для Руру.Office of the US High Commissioner for Germany Office of Public Affairs, Public Relations Division, APO 757, US Army, January 1952 "Plans for terminating international authority for the Ruhr", pp. 61–62

11 серпня 1952 року Сполучені Штати були першим членом, який не є членом ЄСВС, який визнав Співтовариство, і заявили, що тепер будуть мати справу з ЄСВС з питань вугілля та сталі, створивши свою делегацію в Брюсселі. У відповідь Моне вибрав Вашингтон, округ Колумбія, місцем першої зовнішньої присутности ЄСВС. Перший бюлетень делегації мав заголовок «На шляху до федерального уряду Європи».Washington Delegation History , Delegation of the European Commission to the United States

Через шість років після Паризького договору шістьма членами ЄСВС підписали Римські угоди, створивши Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) та Європейське співтовариство з атомної енергії (ЄАЕС або Євратом). Ці Спільноти були засновані, з деякими корективами, на ЄВС. Римські договори мали діяти безстроково, на відміну від Паризького договору, термін дії якого закінчився через п’ятдесят років. Ці дві нові спільноти працювали над створенням митного союзу та ядерної енергетичної спільноти відповідно.

Злиття та закінчення терміну дії Незважаючи на те, що вони були окремими юридичними особами, ЄСВС, ЄЕС та Євратом спочатку мали загальну асамблею та Європейський суд, хоча Ради та Вищий орган влади/комісії залишалися окремими. Щоб уникнути дублювання, Договір про злиття об’єднав ці окремі органи ЄСВС і Євратом з ЄЕС. Пізніше ЄЕС стала одним із трьох стовпів сучасного Європейського Союзу.