Класичний лібералізм — політична ідеологія, що зародилась в XIX столітті у Великій Британії, Західній Європі та США, і проголошує ідеалами обмежену державу та особисту свободу, включаючи свободу віросповідання, слова, преси, зібрань та вільний ринок. Істотний вплив на розвиток класичного лібералізму справили, зокрема: Джон ЛокSteven M. Dworetz (1994). The Unvarnished Doctrine: Locke, Liberalism, and the American Revolution., Жан-Батіст Сей, Томас Мальтус та Давид Рікардо. Інтерес до класичного лібералізму в XX столітті відродили Людвіг фон Мізес та Фрідріх фон Гаєк, та інші економісти.David Conway. Classical Liberalism: The Unvanquished Ideal. Palgrave Macmillan. 1998. ISBN 978-0-312-21932-1 p. 8«Термін класичний лібералізм був застосований ретроспективно, аби відрізняти ранній лібералізм 19-го століття від сучасного, який тут має назву соціальний лібералізм» ст. 52, James L. Richardson, Contending Liberalisms in World Politics: Ideology and Power, Lynne Rienner Publishers, 2001. Однак інші вчені посилаються на ці сучасні думки як на , відрізняючи їх від класичного лібералізму XVIII століттяMayne, Alan James (1999). From Politics Past to Politics Future: An Integrated Analysis of Current and Emergent Paradigmss. Westport, Connecticut: Greenwood Publishing Group. pp. 124–125. ..
Класичний лібералізм набув повного розквіту на початку XVIII століття, будуючись на ідеях, що з'явилися принаймні ще в XVI столітті, в іберійському, британському та центральноєвропейському контекстах, і він був основоположним для Американської революції та ширше «Американського проекту».
Інколи класичним лібералізмом називають всі види лібералізму, які існували до XX століття. До Великої депресії та появи соціал-лібералізму класичний лібералізм називався економічним лібералізмом. Пізніше цей термін використовувався як ретронім, щоб відрізнити попередній лібералізм XIX-го століття від соціал-лібералізму. За сучасними стандартами, у Сполучених Штатах простий «лібералізм» часто означає соціал-лібералізм, але в та простий «лібералізм» часто означає класичний лібералізм. У контексті американської політики «класичний лібералізм» можна описати як «фіскально консервативний». Незважаючи на це, класичні ліберали схильні відкидати більшу толерантність до економічного протекціонізму та схильність до колективних групових прав через центральний принцип класичного лібералізму — індивідуалізм. Починаючи з 1970-х, цей термін використовують лібертаріанці для позначення віри в економічну свободу та мінімальну державу. Тому інколи буває важко точно з'ясувати значення терміна в літературі.
Еволюція основних ідей Основні переконання класичних лібералів включали нові ідеї, які відрізнялися як від старої консервативної ідеї суспільства як сім'ї, так і від пізнішої соціологічної концепції суспільства як складної сукупності соціальних мереж.
Класичні ліберали погоджувалися з Томасом Гоббсом, що люди створили уряд, щоб захистити себе один від одного і звести до мінімуму конфлікти між людьми, які інакше виникли б у природному стані. Ці переконання доповнювалися вірою в те, що фінансові стимули можуть найкраще мотивувати працівників. Це переконання призвело до прийняття поправки до Закону про бідних 1834 року (), яка обмежила надання соціальної допомоги, ґрунтуючись на ідеї, що ринок є механізмом, який найефективніше веде до добробуту.
Спираючись на ідеї Адама Сміта, класичні ліберали вважали, що в загальних інтересах всіх людей мати можливість забезпечити власний економічний інтересDickerson, Flanagan & O'Neill, p. 132.. Вони критично ставилися до того, що згодом стало ідеєю держави загального добробуту, до втручання у механізм роботи вільного ринкуAlan Ryan, "Liberalism", in A Companion to Contemporary Political Philosophy, ed. Robert E. Goodin and Philip Pettit (Oxford: Blackwell Publishing, 1995), p. 293.. Незважаючи на рішуче визнання Смітом важливості та цінності праці та робітників, класичні ліберали критикували групові права робітників, які забезпечувалися за рахунок особистих правEvans, M. ed. (2001): Edinburgh Companion to Contemporary Liberalism: Evidence and Experience, London: Routledge, 55 (ISBN 1579583393)., в той же час визнаючи права корпорацій, що призводило до нерівності у переговорних силахSmith, A. (1778). "8". An Inquiry Into the Nature and Causes of the Wealth of Nations. Vol. I. W. Strahan; and T. Cadell.. Класичні ліберали стверджували, що люди повинні мати можливість вільно отримувати роботу від роботодавців, які найбільше платять, в той час як мотив прибутку гарантує, що продукти, яких люди бажають, будуть вироблятися за цінами, які вони можуть заплатити. На вільному ринку і праця, і капітал отримували б максимально можливу винагороду, а виробництво було б ефективно організоване для задоволення споживчого попитуHunt, E. K. (2003). Property and Prophets: The Evolution of Economic Institutions and Ideologies. New York: M. E. Sharpe, Inc. ISBN 0765606089.. Класичні ліберали виступали за те, що вони називали мінімальною державою і урядом, обмеженим наступними функціями:
Закони для захисту громадян від правопорушень, скоєних проти них іншими громадянами, що включали захист індивідуальних прав, приватної власності, виконання контрактів та загального права. Спільна національна оборона для забезпечення захисту від іноземних загарбників. Громадські роботи та послуги, які не можуть бути надані на вільному ринку, такі як стабільна валюта, стандартні міри та ваги, будівництво та утримання доріг, каналів, гаваней, залізниць, зв'язку та поштових служб.
Класичні ліберали стверджували, що права мають негативну природу і тому передбачають, що інші особи та уряди повинні утримуватися від втручання у вільний ринок, на противагу соціал-лібералам, які стверджують, що люди мають позитивні права, такі як право голосу, право на освіту, право на охорону здоров'я та право на мінімальну заробітну плату. Для того, щоб суспільство гарантувало позитивні права, воно вимагає оподаткування понад мінімум, необхідний для забезпечення негативних прав.
Основні переконання класичних лібералів не обов'язково включали в себе демократію або правління більшістю голосів громадян, оскільки «в самій ідеї правління більшості немає нічого, що свідчило б про те, що більшість завжди буде поважати права власності або підтримувати верховенство закону». [Наприклад, Джеймс Медісон відстоював конституційну республіку із захистом індивідуальної свободи, а не чисту демократію, аргументуючи це тим, що в чистій демократії «спільна пристрасть або інтерес майже в кожному випадку буде відчуватися більшістю... і немає нічого, що могло б перевірити спонукання принести в жертву слабшу сторону».
Наприкінці XIX століття класичний лібералізм перетворився на неокласичний лібералізм, який стверджував, що уряд повинен бути якомога меншим, щоб дозволити реалізацію індивідуальної свободи. У своїй крайній формі неокласичний лібералізм виступав за соціальний дарвінізм. Праволібералізм є сучасною формою неокласичного лібералізму. Однак Едвін Ван де Хаар стверджує, що хоча класична ліберальна думка вплинула на лібертаріанство, між ними існують значні відмінності. Класичний лібералізм відмовляється надавати пріоритет свободі над порядком і тому не виявляє ворожості до держави, що є визначальною рисою лібертаріанства. Таким чином, праві ліберали вважають, що класичні ліберали не мають достатньої поваги до індивідуальних прав власності і не мають достатньої довіри до роботи вільного ринку і спонтанного порядку, що призводить до їх підтримки значно більшої держави. Праві ліберали також не згодні з класичними лібералами, які занадто підтримують центральні банки і монетарну політику.
Типологія переконань Фрідріх Гаєк виділив дві різні традиції в класичному лібералізмі, а саме: британську та французьку:
Британські філософи Бернард Мандевіль, Дейвід Г'юм, Едмунд Берк, Адам Сміт, Адам Фергюсон, Джосайя Такер і Вільям Пейлі вірили в емпіризм, загальне право і традиції та інститути, які спонтанно розвивалися, але були недосконало зрозумілі. Французькі філософи Вольтер, Жан-Жак Руссо, Дені Дідро, Максиміліан Робесп'єр, маркіз де Кондорсе, енциклопедисти і фізіократи вірили в раціоналізм і іноді виявляли ворожість до традицій і релігії.
Гаєк визнавав, що національні ярлики не зовсім відповідають приналежності до кожної традиції, оскільки він вважав французів Монтеск'є, Бенжамена Констана, Жозефа де Местра та Алексіса де Токвіля приналежними до британської традиції, а британців Томаса Гоббса, Джозефа Прістлі, Річарда Прайса, Едварда Ґіббона, Бенджаміна Франкліна, Томаса Джефферсона і Томаса Пейна ― приналежними до французької традиціїГаєк Ф. А. Конституція свободи / Пер. з англ. Мирослави Олійник та Андрія Королишина. — Львів: Літопис, 2002. — 556 с. (ISBN 966-7007-44-7)F. A. Hayek, "Individualism: True and False", in Individualism and Economic Order (Chicago: University of Chicago Press, 1980), pp. 1–32.. Гаєк також відкидав ярлик laissez-faire, оскільки він бере свій початок у французькій традиції і є далеким від поглядів Ґ'юма і Сміта.
Людвіг фон Мізес, економіст Австрійської школи, захисник ідей класичного лібералізму писав:Лібералізм ніколи не претендував на те, щоб бути чимось більшим, ніж філософією земного життя. Те, чого він вчить, стосується лише земної діяльності та утримання від діяльності. Він ніколи не претендував на вичерпання останньої або найбільшої таємниці людини.Von Mises, Ludwig. Socialism: An Economic and Sociological Analysis. Translated by J. Kahane, Foreword by F.A. Hayek, Liberty Fund, 2010, p. 13
Гвідо де Руджеро також визначив відмінності між «Монтеск'є і Руссо, англійським і демократичним типами лібералізму»De Ruggiero, Guido (1959). The History of European Liberalism. Boston: Beacon Press. і стверджував, що між двома ліберальними системами існує «глибокий контраст». Він стверджував, що дух «справжнього англійського лібералізму» «будував свою роботу по частинах, ніколи не руйнуючи те, що вже було побудовано, але спираючись на нього при кожному новому кроці». Цей лібералізм «нечутно пристосовував стародавні інститути до сучасних потреб» і «інстинктивно відступав від усіх абстрактних декларацій принципів і прав». Руджеро стверджував, що цьому лібералізму кинув виклик те, що він назвав «новим лібералізмом Франції», який характеризувався егалітаризмом і «раціоналістичною свідомістю».
У 1848 році Френсіс Лібер розрізняв те, що він назвав «англіканською і галліканською свободою». Лібер стверджував, що «незалежність у найвищому ступені, сумісна з безпекою і широкими національними гарантіями свободи, є великою метою англіканської свободи, а опора на власні сили є головним джерелом, з якого вона черпає свою силу»Lieber, Francis (1881). The Miscellaneous Writings of Francis Lieber, Volume II: Contributions to Political Science. Philadelphia: J. B. Lippincott & Co.. З іншого боку, галліканська свобода «шукається в уряді .... [Французи шукають найвищий ступінь політичної цивілізації в організації, тобто в найвищому ступені втручання державної влади".
Історія
Велика Британія