Джорда́но Бру́но (справжнє ім'я: Філіппо, , , прізвисько — Бруно Ноланець, 1548, Нола поблизу Неаполя — , Рим) — італійський філософ епохи Відродження, поет, представник пантеїзму.
Будучи католицьким священником, розвивав неоплатонізм у вигляді ренесансного натуралізму. В астрономії підтримував погляди Миколая Коперника, став пропагувати ідею про нескінченність Всесвіту і про безліч заселених світів та метемпсихоз (переселення душ). Домініканин, 1576-го року покинув орден, подорожував Європою, викладав та навчався зокрема в Женеві, Парижі, Оксфорді. У своїх поглядах поєднував різні філософські доктрини, астрономію, магію та герметизм. Релігію вважав за спрощену на потреби людей версію філософії, а релігійні практики — забобоном, породженим з неуцтва. 1592-го ув'язнений інквізицією, в результаті 7-річного процесу визнаний єретиком і спалений на Кампо-деї-Фйорі в Римі 17 лютого 1600 року у віці 51-го або 52-х років.
Повернений у XIX сторіччі вільнодумцями, став легендою як символ раціоналістичного світобачення і вільного пошуку правди всупереч релігійним догматам та авторитету церкви.
Біографія
Ранні роки, 1548—1576 Народився під ім'ям Філіппо Бруно 1548 року в Нолі біля Неаполя, в південному регіоні Італії — Кампаньї, що тоді входив до складу Неаполітанського королівства. Він був сином Джованні Бруно (1517 — бл. 1592), солдата, і селянки Фрауліси Саволіно (1520–?). У юності його відправили до Неаполя на навчання. Він отримував приватні уроки в августинському монастирі та відвідував публічні лекції в Студіум генерале. У 17 років він вступив до ордену домініканців при монастирі в Неаполі, де взяв ім'я Джордано на честь свого викладача метафізики Джордано Кріпсо. Він продовжив навчання, завершив новіціят і був висвячений на священника у 1572 році у віці 24 років. Під час перебування в Неаполі здобув славу завдяки вмінню користуватись мнемонічною технікою; одного разу навіть їздив до Рима, аби продемонструвати свою систему папі Пію V та кардиналу Ребібі. Пізніше Бруно стверджував, що тоді ж Папа взяв присвяту йому втраченої праці «Про Ноїв ковчег»Це зафіксовано в щоденнику Гійома Котена, бібліотекаря абатства Сен-Віктор, який записав спогади про низку особистих розмов із Бруно. Бруно також згадує цю присвяту в посвяті до твору Кабала Пегасового коня (Cabala del Cavallo Pegaseo, 1585)..
Попри блискучі здібності, його схильність до вільнодумства і забороненої літератури незабаром спричинили труднощі. Враховуючи суперечки, що їх він викликав у пізніші роки, дивує, як йому вдалося залишатися в монастирській системі протягом одинадцяти років. У свідченнях перед венеційською інквізицією через багато років Бруно розповів, що двічі проти нього порушували провадження за те, що він викидав зображення святих, залишивши лише розп’яття, а також за те, що рекомендував суперечливі тексти новіцієві. Подібну поведінку, можливо, ще могли терпіти, але ситуація значно ускладнилася, коли його звинуватили в захисті аріанської єресі, а в монастирській вбиральні знайшли заборонені твори Еразма з його нотатками. Дізнавшись про підготовку обвинувального акту в Неаполі, він утік, знявши з себе чернечий одягҐосселін вважав, що повідомлення Бруно про те, що він знов одягнув домініканський одяг у Падуї, свідчить, що він зберігав тонзуру щонайменше до прибуття в Женеву 1579 року. Він також припускав, що, ймовірно, Бруно зберіг тонзуру навіть після цього, що свідчить про глибоку релігійну відданість, суперечну зображенню Бруно як мученика науки. Натомість Ґосселін вважає, що його слід розглядати в контексті реформаторських католицьких дисидентів. Edward A. Gosselin, "A Dominican Head in Layman's Garb? A Correction to the Scientific Iconography of Giordano Bruno", The Sixteenth Century Journal, Vol. 27, No. 3 (Autumn, 1996), с. 673–678..
Перші роки мандрів, 1576—1583
Бруно спочатку вирушив до генуезького порту Нолі, потім до Савони, Турина і, зрештою, до Венеції, де він опублікував втрачену працю «Про знаки часу». З Венеції він попрямував до Падуї, де зустрів домініканців, які переконали його знов одягнути свій чернечий одяг. Згодом він відвідав Бергамо, а потім перетнув Альпи, опинившись у Шамбері та Ліоні. Його подальші переміщення залишаються неясними: «Following the northern route back through Brescia, Bruno came to Bergamo where he resumed the monastic habit. He perhaps visited Milan, and then leaving Italy he crossed the Alps by the Mont Cenis pass, and came to Chambéry. He describes his hospitable reception there by the Dominican Convent, but again he received no encouragement to remain, and he journeyed on to Lyons. Bruno's next movements are obscure. In 1579 he reached Geneva.».
У 1579 році Бруно прибув до Женеви. На допиті у Венеції він розповів інквізиторам, що, перебуваючи в Женеві, сказав маркізу де Віко з Неаполя, відомому допомогою італійським біженцям: «Я не мав наміру брати релігію цього міста. Я бажав лише жити тут у свободі та безпеці». Він замовив собі штани, а маркіз та інші подарували йому меч, капелюх, плащ та інші необхідні речі, аби він виглядав як світська особа. У такому вбранні його вже не можна було впізнати як священника. Здавалося, справи Бруно йшли добре: у травні 1579 року він записав своє ім'я до Реєстру Женевського університету. Але й тут він не втримався від виступів. У серпні він опублікував памфлет проти роботи , поважного професора. Бруно та друкаря Жана Бержеона негайно заарештували. Замість вибачень Бруно наполягав на захисті свого видання. Йому відмовили в праві отримати причастя. Хоча це право згодом повернули, він залишив Женеву.
Він поїхав до Франції, спершу до Ліона, а згодом (1580—1581) оселився на деякий час у Тулузі, де здобув докторський ступінь з богослов'я, а студенти обрали його для викладання філософії. У цей період він також намагався повернутися до католицизму, але єзуїт-священник відмовив йому в дозволі. Коли влітку 1581 року в місті спалахнули релігійні сутички, він переїхав до Парижа. Там він провів цикл із тридцяти лекцій на богословські теми і здобув славу завдяки своїй феноменальній пам'яті. Його здібності привернули увагу короля Генріха III, про що Бруно згодом писав:
У Парижі Бруно користувався підтримкою впливових французьких покровителів. У цей період він опублікував кілька праць з мнемоніки, зокрема (, 1582), (, 1582) і (, 1582). Усі ці твори базувалися на його мнемонічних моделях упорядкованих знань і досвіду. Також Бруно опублікував комедію, яка в сатиричній формі узагальнювала деякі його філософські ідеї, — «Свічник» (, 1582).
Англія, 1583—1585
У квітні 1583 року Бруно вирушив до Англії з рекомендаційними листами від Генріха III як гість французького посла . Бруно мешкав у французькому посольстві разом із лексикографом . Там він познайомився з поетом Філіпом Сідні (якому він присвятив дві книги) та іншими членами герметичного кола навколо Джона Ді, хоча немає доказів, що Бруно особисто зустрічався з Ді. Він також читав лекції в Оксфорді й намагався здобути там посаду викладача, але безуспішно. Його погляди викликали суперечки, зокрема з , ректором Лінкольн-коледжу, який згодом став єпископом Оксфорда, та Джорджем Ебботом, що пізніше став архієпископом Кентерберійським. Еббот висміював Бруно за підтримку «погляду Коперника, що Земля рухається, а небеса стоять на місці; тоді як насправді це його власна голова оберталася, і мозок не стоїть на місці», і звинуватив його в плагіаті та перекручуванні праць Марсіліо Фічіно, що зрештою змусило Бруно повернутися на континентHannam, James. God's Philosophers: How the Medieval World Laid the Foundations of Modern Science. Icon Books Ltd, 2009, 312, .
Попри це, перебування в Англії було плідним для Бруно. У цей час він завершив і видав деякі зі своїх найважливіших творів — шість «італійських діалогів», серед яких космологічні трактати: «Бенкет на попелі» (, 1584), "Про причину, початок і єдине" (, 1584), «Про безмежність, Всесвіт і світи» (, 1584), а також «Вигнання торжествуючого звіра» (, 1584) і (, 1585). Деякі з цих творів були надруковані . Деякі праці, видані в Лондоні, зокрема «Бенкет на попелі», викликали обурення. Як і раніше, суперечливі погляди Бруно та його гостра мова відвернули від нього друзів. висунув гіпотезу, що, мешкаючи у французькому посольстві в Лондоні, Бруно також шпигував за католицькими змовниками під псевдонімом «Генрі Фаго» на користь Френсіса Волсінгема, секретаря королеви Єлизавети I.
Іноді Бруно називають першим, хто висунув ідею про нескінченність Всесвіту, яку він сформулював саме в Англії. Проте Томас Діггес, англійський науковець, висловив цю думку ще 1576 року, тобто на вісім років раніше за БруноДжон Ґріббін (2009). In Search of the Multiverse: Parallel Worlds, Hidden Dimensions, and the Ultimate Quest for the Frontiers of Reality, . с. 88. Ідеї про нескінченний Всесвіт і можливість існування іншого життя також раніше висував німецький кардинал Микола Кузанський у творі «Про вчене незнання», виданому 1440 року, і сам Бруно приписував своє розуміння множинності світів саме цьому мислителю, якого він називав «божественним Кузаном». p. 255.
Останні роки мандрів, 1585—1592
У жовтні 1585 року Кастельно відкликали до Франції, і Бруно вирушив туди разом із ним. У Парижі він застав напружену політичну ситуацію. Крім того, його 120 тез проти Арістотелівської природничої науки швидко поставили його в немилість. 1586 року, після бурхливої суперечки щодо цих тез, він залишив Францію й поїхав до Німеччини.
У Німеччині йому не вдалося отримати викладацьку посаду в Марбурзі, але він здобув дозвіл викладати у Віттенберзі, де протягом двох років читав лекції про Арістотеля. Однак із плином часу інтелектуальний клімат там змінився, і Бруно більше не був бажаним гостем. 1588 року він переїхав до Праги, де отримав 300 талерів від Рудольфа II, але не зміг влаштуватися викладачем. Згодом він коротко викладав у Гельмштедті, але у 1590 році змушений був знов тікати після відлучення від церкви лютеранами.
У цей період він створив кілька латиномовних творів, які продиктував своєму другові та секретарю Джироламо Безлеру, зокрема «Про магію» (De Magia), «Тези про магію» (Theses De Magia) та «Загальне вчення про зв'язки» (De Vinculis in Genere). Усі ці твори, ймовірно, були записані Безлером у 1589—1590 роках. Також у 1591 році вийшла друком праця «Про композицію образів, знаків та ідей» (De Imaginum, Signorum, Et Idearum Compositione).
У 1591 році Бруно перебував у Франкфурті, де отримав запрошення від Джованні Моченіго, венеційського патриція, який прагнув опанувати мистецтво пам'яті, а також почув про вакантну посаду з математики в Падуанському університеті. У той час діяльність інквізиції здавалася менш суворою, а Венеційська республіка вважалася найліберальнішою державою на Апеннінському півострові, що заспокоїло Бруно і спонукало його до фатального кроку — повернення в Італію.
Спочатку він прибув до Падуї, де недовго викладав і подав заявку на посаду професора математики, однак зрештою наступного року її віддали Галілео Галілею. Бруно погодився на запрошення Моченіго і в березні 1592 року переїхав до Венеції. Протягом близько двох місяців він був домашнім вчителем Моченіго, якому розповідав деякі зі своїх гетеродоксальних поглядів. Зрештою, Моченіго доніс на нього венеційській інквізиції, і 22 травня 1592 року Бруно був заарештований. Серед численних звинувачень у богохульстві та єресі, висунутих на підставі доносу Моченіго, було його переконання в множинності світів, а також звинувачення в особистих проступках. Бруно вміло захищався, наголошуючи на філософському характері деяких своїх поглядів, відкидаючи інші й визнаючи, що мав сумніви щодо деяких догматів. Однак Римська інквізиція зажадала його передачі до Риму. Після кількох місяців суперечок венеційська влада неохоче погодилася, і в січні 1593 року Бруно відправили до Рима.
Ув'язнення, суд і страта, 1593—1600 роки