Зародження і розвиток польської орфографії Старопольські початки орфографії (XII — XIII ст.)

З XII століттям ми вступаємо в перший історичний період розвитку польської мови, в період, від якого збереглися найдавніші писемні пам'ятки, які засвідчують особливості цієї мови, її граматичну будову. Але дані перших пам'яток цієї епохи порівняно невеликі, і висновки, які можна з них вивести, дуже неповні, оскільки весь мовний матеріал тут складається з окремих слів, рідше зі зворотів, написаних латиною, яка в той час була мовою писемності і офіційних документів у всій Західній Європі. Польські слова з'являються в цих текстах лише у формі назв місцевостей, особистих імен, назв поборів і повинностей тощо. Але не зважаючи на це, відомості про будову польської мови, які можна взяти з цих найдавніших пам'яток, мають вирішальне значення для історії польської мови, бо є точкою відліку для подальших етапів досліджень її історичного розвитку.

У використанні польського мовного матеріалу, який зберігся в грамотах та інших латинських текстах цього періоду, найбільші труднощі представляє правопис польських слів. Їх написання лише приблизно відображає польське звучання. Писарі того часу зіткнулися з величезною проблемою: за допомогою 24 знаків латинського алфавіту вони вимушені були позначати удвічі більшу кількість польських звуків, часто зовсім чужих латинській мові. Найбільшу проблему в позначенні на письмі приголосних представляло розрізнення трьох рядів: передньоязикових — s, z, c, dz; ретрофлексних — š, ž, č, dž; палатальних — ś, ź, ć, dź. Такі ж труднощі представляли і м'які приголосні, для яких також не було знаків в латинському алфавіті. Серед голосних найпроблематичнішою була транскрипція носових ę та ǫ, яких немає ні в латинській мові, ні в географічно близьких до польської чеській та німецькій мовах, які використовували латинський алфавіт.

Також неможливо було виразити на письмі різницю між і та y; ці два знаки використовувались довільно: faly (=chwali), ubogy (=ubogi).

Для подолання цих перешкод польські писарі комбінували латинські знаки.

Таким чином вже в XII ст. в Польщі склалася відома орфографічна система, правда дуже незручна і непослідовна, але яка все ж дозволяє нам в значній мірі орієнтуватися в тогочасній вимові і розрізняти окремі звуки в транскрибованих словах, хоча далеко не у всіх випадках.

Зубні приголосні, фрикативні і африкати — s, z, c, š, ž, č, ś, ć, ź — позначалися на письмі довільно або такими знаками як s, z, c, або ж різноманітними двознаками : ss, sz, sch для s, š, ś, z, ž, ź; а ch, cz, scдля č і ć. Знак с у сполученнях са, со в латинській мові читався як ka і ko, при цьому dz і dź не відрізнялися від с, ć і č. gloz (=głos), sstokrocz (=stokroć), prossycz (=prosić), Calis (=Kalisz), schuka (=szuka), pyenyącz (=pieniądz). Літери u і w постійно змішувалися, а інколи навіть літера v позначала літери w та u : Vsemir, vmoch (=w moc). [26, 84] Носові голосні на письмі позначалися двознаками : am, an, em, en, um, un, e, o, φ : Dambnizia (=Dębnica), Chrustov (=Chrząstów), sφ (=się), sa (=są). На матеріалі Булли 1136 р. видно, що писар незмінно позначав один із носових голосних двознаками an, am, наприклад : Balouanz == Białowąs, Gamba == Gęba, Vssebant == Wszebąd.

Інший носовий голосний позначався літерами e, en, і очевидно звучав як носовий звук е: Mislentino==Myślęcino, Deuentliz == Dziewiętlic. [24, 18]

Таке трактування носових голосних є найархаїчнішою рисою мови Гнезненської були 1136 р., і не зустрічається більше ні в одній з пізніших польських пам'яток, де починаючи з другої половини XII ст. носові голосні позначаються двознаками: an, am, on, om, en, em, a, e, o; без будь — якого розрізнення між ними. Отже, можна зробити висновок, що цей процес явно свідчить про злиття цих звуків в один носовий голосний звук, характерний для пам'яток вже XIII ст.

Розвиток орфографії в XIV — XV ст. Орфографічний трактат Якуба Паркоша.

Так як мова в своєму розвитку не має ні перерв, ні поспішних стрибків вперед, то провести чіткі межі між окремими періодами її історії дуже важко. Як і в XII — XIII ст., на письмі все ще користувалися латиною, і лише в деяких текстах, що призначалися для менш освітчених прошарків населення, що не володіли латиною, допускалась народна мова. У зв'язку з цим мова народних мас не могла розвиватися належним чином. Перші польські літературні пам'ятки XIV ст. мало чим відрізнялися від польських текстів XIII ст., тим більше що ці пам'ятки виключно релігійного змісту, не виходять за рамки одних і тих самих понять і уявлень, і не потребують значних нововведень на письмі.

Лише пізніше, на межі XIV і XV ст., з появою творів, хоча і побудованих на релігійних мотивах, але не так тісно пов'язаних з церковним життям, а особливо з появою світських текстів, помітною стає своєрідність їх мови. Так, швидко зникають застарілі форми, збагачується лексика, до якої проникають нові, іншомовні елементи, що свідчить про зовнішній вплив на польське суспільство і його мову. В цей час спостерігається ще один процес: диференціація мови, утворення, з однієї сторони, мови вищої, притаманної пам'яткам релігійного змісту, а з іншої — мови розмовної, якою користувалися світські тексти, пов'язані з повсякденним життям, наприклад судові записи, формули присяг і т. д.

Мова пам'яток релігійного змісту більш-менш однорідна. Це пояснюється тим, що до того часу в подібних текстах склалася своєрідна традиція написання : такі тексти часто спираються один на одного чи попросту переписуються зі старих зразків з незначним оновленням форм і лексики. Мова текстів світського змісту не мала такої традиції, не була пов'язана письмовими зразками, набагато вільніше відображала своєрідність живої мови і тому краще розвивалась. Завдяки цьому в ній можна знайти відображення різноманітних місцевих, чи краще сказати обласних особливостей граматики і лексики, що дозволяє більш-менш орієнтуватися в діалектних розбіжностях в мові культурних прошарків тогочасного суспільства, від представників духовенства до судових і міських писарів. У зв'язку з цим, рівень якого досягла польська мова наприкінці XIV і в XV ст., набагато вищий ніж ми це бачимо в мові XIII і XIV ст. Це дає змогу побачити, які зміни відбулися в польській мові в даний період, який є основою самостійного духовного життя і літератури Польщі.

Найважливішим джерелом вивчення мови релігійних творів першої половини XIV ст. є Флоріанський псалтир. Тут м'якість приголосних ще не позначається, але звуки ć і dź передаються вже двознаками cz і dz, а не t, d, як наприклад в Свєнтокшицьких проповідях XIII ст. Для позначення обох носових голосних звуків в першій частині псалтиру використовується знак ø, і лише в двох наступних частинах вони починають розрізнятися, але дуже непослідовно (знак ø для сучасного ą і знак а для ę). Правопис першої частини псалтиру порівняно простіший і однорідніший, ніж другої і третьої частини, де він поступово погіршується. В правописі, як і в граматичних формах псалтир багато в чому наслідує Свєнтокшицькі проповіді, але тут з'являються і нововведення. Так, наприклад, м'які і тверді приголосні, як і в проповідях, тут орфографічно не розрізняються, але африкати ć і dź всюди позначаються тими самими знаками, що й c, dz (наприклад : w prawdze, w prawocze, bødzem, nascygal), а не t, d.

Для обох носових голосних використовується знак ø (наприклад : sød = sąd, bødze = będzie, røku = ręku), але звук ę позначається інколи як а і навіть an (dusza mogø = duszę moję, duszan = duszę). Написання за чеським зразком букви g для передачі звуку j з'являється тут все частіше (dusza moga = dusza moja). [24, 27]

Варто відмітити ще дві форми, які не відповідають польській словозміні : rozprostrzeł замість rozpostarł, znamo замість znajomo. Ці дві форми є очевидними запозиченнями з чеської мови, яких в даному тексті можна знайти досить багато. Це говорить про сильну в той час залежність польського правопису від чеського, на який в той час орієнтувалися польські автори й перекладачі, знаходячи в ньому готові зразки для своїх праць, особливо для перекладів з латинської мови. В цьому нема нічого дивного, враховуючи, що чеська писемність у своєму розвитку випередила польську більш ніж на сто років і вже в XIV ст. знаходилась на першому періоді свого розквіту, в той час як у Польщі неподільно панувала латинська мова, а народна писемність робила тільки перші кроки.

Інший характер має мова деяких пам'яток кінця XIV ст., як оригінальних творів польською мовою, так і вільних перекладів з латинської мови, автори яких строго не додержувались латинських оригіналів і досить вільно користувались рідною мовою. До таких перекладів відноситься фрагмент «Żywotu św. Błażeja», який відноситься до останніх років XIV ст., хоча за його мовою і правописом видно, що він являє собою копію з давнішого оригіналу.

Мова цієї пам'ятки в багатьох відношеннях інша і новіша, а його стиль живіший і вільніший, ніж у Флоріанському псалтирі. Звертає на себе увагу значна різниця в правописі в порівнянні з Флоріанським псалтирем, оскільки тут присутнє послідовне розрізнення м'яких і твердих приголосних шляхом позначення м'якості за допомогою букви у (wyeprza zasyø nyesye, prziacyelyu), і лише рідкими відхиленнями (namalwacz = namałwiać). Це безумовний успіх в удосконаленні правопису. Зовсім інший тип мови представлений в пам'ятці, яка є оригінальним польським твором, це так звані Гнєзненьські проповіді, які є збіркою з більш ніж сотні латинських і десяти польських проповідей. На відміну від інших пам'яток, тут k неодноразово пишеться замість ć (słychake = słychacie), ch замість chc (chesz, che = chcesz, chce), g' замість j перед всіма голосними (gasly = jasły, gest = jest, gø = ją), а також в кінці складу (mocznegszy = mocniejszy, slodzeg = złodziej). [14, 90]

В небагатьох випадках gz служить для позначення м'якого ģ (ogzen = ogień, drugzi = drugi, bogzem = bogiem). Часто в кінці слова замість g часто можна зустріти k (podluk = podług, bok = Bóg). [ 3, 58] До перших років XV ст. відносяться найдавніші записи щоденних молитов, що склалися за декілька століть до того і усно передавалися з покоління в покоління, без письмового їх закріплення, причому їх мова поступово оновлювалась. Особливої уваги заслуговує текст «Spowiedzi powszechnej», який має в собі значну кількість форм і висловів, котрі в інших пам'ятках зустрічаються вкрай рідко. Правопис цього тексту являє собою суміш давніших особливостей написання з новими рисами. Прекрасною ілюстрацією розвитку польської мови приблизно з середини XIV до середини XV ст. може служити зіставлення двох пам'яток, які мають один і той же текст в двох редакціях. Перша з них — це Флоріанський псалтир, друга — Пулавський псалтир, який являє собою рукопис польського перекладу псалмів, що лежать в основі Флоріанського псалтиру. Пізніше, в XV ст., з'явились нові редакції, які збереглися у фрагментах так званих «Modlitwach Wacława» (кінець XV ст.), в «Wigiliach za umarłe ludzie» (перші роки XVI ст.). Зіставлення текстів двох давніх польських псалтирів доволі повчальне для виявлення тих змін, які були необхідні у зв'язку з розвитком мови приблизно за столітній період, який відділяє ці пам'ятки одну від одної.

При зіставленні пам'яток перш за все виявляється значна різниця в їх правописі. В Флоріанській псалтирі правопис значно простіший, примітивні ший, менш точний в позначенні і розрізненні звуків. В Пулавській псалтирі позначення м'якості приведено також непослідовно, інколи знак м'якості просто опускається. Приголосні sz і ż розрізняються також рідко (bozem = bożem), а c, ć і cz позначаються однаково, знаком cz (nastoylczu = na stolcu, szokoly = cokoli, czas). [7, 9] Послідовно розрізняються в Пулавському псалтирі два носових голосних : знак ø відповідає сучасному ą, знак ę — сучасному ę (møsz = mąż, będze = będzie, drogę = drogę). Цей правопис відображає дійсну вимову, яка розрізняла ą і ę на окремі носові звуки. [7, 11]