Йо́ганн Во́льфганг фон Гете, або Йо́ганн Во́льфґанґ фон Ґете (, ; , Франкфурт-на-Майні — , Веймар) — німецький поет, драматург, прозаїк, науковець, державний діяч, театральний режисер і критик. Серед його творів — епічні та ліричні вірші, проза та віршові драми, мемуари, автобіографія, літературна та естетична критика, трактати з ботаніки, анатомії та кольору, чотири романи. Крім того, відомі численні літературні та наукові фрагменти, понад 10 000 листів і близько 3 000 малюнків. Гете вважають найбільшим німецьким літературним діячем сучасності, засновником сучасної німецької літератури, лідером і одним із перших учасників романтичного руху «Буря і натиск». У галузі ботаніки вважається засновником порівняльної морфології рослин. Перша його велика наукова робота про метаморфози рослин була опублікована в 1788 році після повернення Гете з турне Італією.

Протягом перших десяти років у Веймарі Гете був членом таємної ради герцога, засідав у військових і дорожніх комісіях, наглядав за повторним відкриттям срібних копалень у сусідньому місті Ільменау і здійснив ряд адміністративних реформ у Єнському університеті. Він також узяв участь у плануванні ботанічного парку Веймара й відновленні Палацу дожів, що в 1998 році потрапив у список Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

У 1791 році був призначений директором театру у Веймарі, а в 1794 році познайомився з відомим драматургом, істориком і філософом Фрідріхом Шиллером. У цей період Гете опублікував свій другий роман «Wilhelm Meisters Lehrjahre» (Літа мандрів Вільгельма Майстра), а в 1808 році — першу частину найзнаменитішої драми «Фауст». Його бесіди та велика кількість спільних починань із Шиллером, Фіхте, Гердером, Александром фон Гумбольдтом, Вільгельмом фон Гумбольдтом і Фрідріхом Шлегелем протягом 1790-х років мали спільну назву — «веймарський класицизм».Цей велетень був міністром у карликовій німецькій державі. Він ніколи не міг рухатися вільно. Про сидячого на троні Юпітера Фідія в Олімпії казали, що, якби він колись раптом встав, він проломив би головою дах храму. Таким самим було становище Гете у Веймарі: якби він колись раптом повстав зі свого нерухомого спокою і випростався, то пробив би державний дах або, що ще ймовірніше, розбив би собі ним голову. (Генріх Гейне)Він був яскравим прикладом того, як античні ідеали збагачували сучасну культуру. (Ентоні Графтон)

Життєпис

Йоганн Вольфганг фон Гете народився в старому німецькому торговельному місті Франкфурті-на-Майні в сім'ї заможного бюргера Йоганна Каспара Гете (1710—1782), імперського радника, колишнього адвоката. Мати — Катерина Елізабет Гете (до шлюбу Текстор; 1731—1808). Батько Гете був педантичною, вимогливою, неемоційною, але чесною людиною. Від нього сину передалася тяга до знань. Мати прищепила синові любов до творення оповідей, була для нього прикладом сердечної теплоти та мудрості. Одним із прямих предків Гете по матері (у десятому поколінні) був видатний німецький художник XVI століття Лукас Кранах Старший (1472—1553), про що сам поет не знав.

Гарно обставлений будинок мав велику бібліотеку, завдяки якій письменник рано познайомився з «Іліадою» Гомера, з «Метаморфозами» Овідія, прочитав в оригіналі твори Вергілія. Його батько був із тих, хто, не задовольнивши свої амбіції, намагався дати дітям більше можливостей і повноцінну освіту.

У 1765 році Йоганн вступив до Лейпцизького університету, свою вищу освіту завершив у Страсбурзькому університеті в 1770 році, де захистив дисертацію на звання доктора права.

У Франкфурті Гете серйозно захворів. За півтора року, проведеного в ліжку через декілька рецидивів, його відносини з батьком значно погіршилися.

Зустріч з Гердером, який ознайомив Гете зі своїми поглядами на поезію й культуру, була переломним моментом у творчості Гете. Він знайомиться з молодими письменниками (Ленцом, Вагнером), у ньому прокидається зацікавлення народною поезією, уплив якої відчувається у вірші «Heidenröslein» («Степова рожечка») та ін., а також зацікавлення Оссіаном, Гомером, Шекспіром. Він у захваті від пам'яток готики — «Von deutscher Baukunst D. M. Erwini a Steinbach» (про німецьке мистецтво будування Ервіна фон Штайнбаха, 1771). Наступні роки минають в інтенсивній літературній праці.

У 1775 році Гете був запрошений до Карла Августа, великого герцога Саксен-Веймар-Айзенахського. Він став першим міністром герцога, отримав титул таємного радника. Дослідник творчості Гете М. М. Вільмонт так пояснив мотиви цього вчинку: «Від'їжджаючи до Веймара, Гете плекав надію домогтися радикального поліпшення суспільних відносин хоча б на невеликому клаптику німецької землі, у володіннях Карла-Августа, для того щоб цей клаптик землі послугував зразком для всієї країни й проведені там реформи стали прологом загальнонаціональної перебудови німецького життя». Переконавшися, що це було утопією, Гете поступово обмежує свою державну службу, залишаючи за собою лише театр і навчальні заклади. Таким чином Гете оселився у Веймарі, де й провів решту свого життя.

1806 року Йоганн одружився з Крістіаною Вульпіус. До того часу вони вже мали кількох дітей.

6 березня 1832 року Гете застудився під час заміської прогулянки в екіпажі, а 22 березня помер у Веймарі. 26 березня труну з тілом Гете помістили в герцогську усипальницю поруч з прахом Шиллера.

Буря і натиск

У перших віршах і драмах Гете відчувався деякий вплив наслідувальної салонної літератури. У 1770—1775 рр. він захоплювався демократичною естетикою Йоганна Готфріда Гердера, був тісно пов'язаний з рухом «Буря і натиск», боровся за національну самобутність німецької літератури.

Лірика Гете цього періоду життєрадісна, близька до народної поезії, сповнена пантеїстичних настроїв («Побачення і розлука», «Дика троянда», «Травнева пісня», «Вечірня пісня художника» та ін.). В уривку «Прометей» (1773) виражений протест проти тиранії та релігійних догм, особливо вагомий в умовах «ганебної політичної і соціальної епохи», яку переживала тоді відстала, феодально роздроблена Німеччина. В основу новаторської історичної драми «Гец фон Берліхінген» (1773) покладено ідею об'єднання країни; тут уперше в німецькій драматургії XVIII ст. поряд з героєм-бунтарем виступає народ.

Світову славу Гете приніс роман «Страждання молодого Вертера» (1774 рік), у якому відбилася глибока соціальна трагедія цілого покоління німецької молоді. Роман, здебільшого автобіографічний, має величезний успіх. Фігура головного героя народжує цілу хвилю наслідування, аж до здійснення самогубств. У соціальній психології навіть з'явилося таке поняття, як «ефект Вертера» (або «синдром Вертера») — масивна хвиля наслідуваних самогубств, які відбуваються після самогубства, широко висвітленого по телебаченню або інших ЗМІЛілія Хомишинець. «Літературні» синдроми людства. «Друг читача». 26-09-2011 . На схилі років Гете розповів у «Поезії і правді» про те, що він написав «Страждання юного Вертера», щоб звільнитися від думки про самогубство, яка переслідувала його Бібліотека української літератури. «Йоганн Вольфганг Гете. Біографія — життєвий і творчій шлях» .

Веймарський період

З 1775 року Гете назавжди оселився у Веймарі, став міністром в уряді герцога Карла-Августа. У Веймарі Гете брав активну участь у політичному житті герцогства, управляв військовою колегією, керував дорожнім будівництвомInsel Verlag, Frankfurt am Main 2004, S. 742..

Розчарувавшись в індивідуалістичному бунтарстві «Бурі й натиску», Гете мріяв про мирні суспільні реформи. У Веймарський період особливо поглиблюються суперечності його світогляду.

Прояви консервативних поглядів Гете найбільш помітні у творах, спрямованих проти Французької революції («Громадянин-генерал», 1793 р.; «Герман і Доротея», 1797 р. та ін.). Усвідомлюючи закономірність виступу третього стану, який штурмом захопив Бастилію, Гете засуджував вождів повсталого Парижа та Якобінський терор.

У найкращих творах він вірний демократично-народницьким ідеалам. Народні мелодії, щирі й гуманні почуття надалі звучать у його поезії 80-х років («Вільшаний король (балада)», «Міньйона» і т. д.). Під час подорожі до Італії Гете завершує «Іфігенію в Тавриді» (1787) і героїчну трагедію «Егмонт» (1788), пройняту пафосом боротьби народу проти національного гноблення. Тоді ж формується класицизм Гете. Захоплення античністю зближує його в 90-х роках із Йоганном-Фрідріхом Шиллером. Проте, зважаючи на «Римські елегії» (1790), «Корінфську наречену» (1797) та інші твори, на відміну від Шиллера, Гете приваблювали насамперед життєствердні, чужі аскетизмові характери античної культури.

У 1795—1796 роках Гете написав роман «Літа науки Вільгельма Мейстера», другу частину якого «Літа мандрів Вільгельма Мейстера» завершив у 1821—1829 роках. В останній період свого життя Гете працював над автобіографічною книгою «З мого життя. Поезія і правда» (1811—1831), створив ліричний цикл «Західно-східний диван» (1814), а також низку розвідок з питань світової, зокрема слов'янської, літератури й фольклору. Фауст

Найбільше художнє досягнення Гете — грандіозна драматична поема «Фауст», над якою він працював майже все життя (з 1773 до 1831 року). Узятий з народної легенди образ ученого-чарівника Фауста в драмі Гете зазнає складної еволюції, утілюючи суперечливий розвиток світогляду самого поета й боротьбу ідей, властиву бурхливій епосі кінця XVIII — початку XIX століття. Служіння науки народові, глибока віра у творчі сили людини, у краще майбутнє — ідейний висновок поеми.

Твори Гете сповнені глибокого філософського змісту. Теоретичне осмислення ним дійсності є діалектичним. Природу, суспільне життя, духовний світ людей він розглядав у безперервному розвитку, як постійну зміну форм, боротьбу протилежних начал — життя і смерті, минулого і майбутнього, нового і старого. Його світорозуміння було значно глибшим, ніж діалектичний ідеалізм Гегеля, бо, на відміну від Гегеля, Гете відстоював, хоч і не послідовно, з ваганнями, позиції матеріалізму, особливо в теорії пізнання й естетиці.

«Фауст» — це твір, над яким автор працював майже все своє життя. Основою сюжету у творі є суперечка Господа й Мефістофеля, між якими виникає питання, чи зможе Мефістофель звести Фауста на злу дорогу життя, у якого, на думку Господа, добра душа. «Зведи його на стежку зла. Знай, сам ти осоромишся натомість: в душі, що прагне потемки добра». Мефістофель спокушає Фауста, обіцяючи йому розкрити всі таємниці, дозволити пізнати найвищу насолоду життя. Якщо Фауст хоча б одну мить визначить прекрасною, Мефістофель забере його душу. «Я буду змушений гукнути: „Спинися, мить! Прекрасна ти!“». Найвищу насолоду, найвище щастя людині дає кохання, тому саме в такий спосіб Мефістофель спробував розбудити хтиву пристрасть Фауста, що примусить забути його високий обов'язок людини. Повернувши за допомогою Мефістофеля молодість, Фауст закохується в молоду, привабливу дівчину на ім'я Маргарита. Для Фауста Маргарита стає втіленням краси й повноти життя. Підкоривши Маргариту та домігшися її любові, Фауст відчуває до неї щире й глибоке почуття. Але навіть кохання не може стати єдиним сенсом його життя, і він, перебуваючи поряд із нею, так і не сказав: «Спинися, мить! Прекрасна ти!» А от Маргарита ладна на все заради Фауста: задля кохання вона забула навіть про матір та брата. А Фауст — навпаки, учинивши злочин (убивство брата Маргарити), тікає, залишивши кохану в найважчий для неї час. Із розпачу Маргарита вбиває свою дитину, через що потрапляє до в'язниці. Дізнавшись про Маргариту, Фауст вирішує врятувати кохану, але Маргарита визнала свою провину й готова понести кару. Навіть після смерті почуття до Фауста не згасають, тож, коли він помирає, саме вона проводить його на небеса.

Гете як натураліст