Слова́цьке націона́льне повста́ння (), також відоме як Повстання 1944 року — збройне повстання, організоване словацькими силами спротиву та спрямоване проти режиму Першої Словацької республіки періоду Другої світової війни. Разом з Варшавським повстанням, це було найбільше повстання проти Третього Рейху та його союзників під час Другої світової війни.

Почалося 29 серпня 1944 року у місті Банська Бистриця та охопило значну територію Словаччини. Повстання підтримувалось радянськими та словацькими партизанськими підрозділами. Після 60 днів боротьби, повстання було повністю придушене 28 жовтня того ж року за допомогою військ СС та Вермахту. Втім, партизанська війна проти німецьких та лояльних до режиму словацьких військ тривала на теренах країни до її зайняття регулярними частинами Червоної армії навесні 1945.

Під час повстання, обидві сторони були причетні до воєнних злочинів. На території контрольованої повстанцями було вбити приблизно 1,500 осіб, більшість з них це німецька етнічна меншина. Німецький окупаційний режим вбив щонайменше 5,000 осіб, приблизно 2,000 з них були євреями. Нацисти також використували повстання як можливість завершення процесу винищення євреїв у Словаччині, депортувавши та вбивши більш ніж 14,000 євреїв під кінець війни. Близько 30,000 громадян Словаччини було депортовано до німецьких в'язниць та концетраційних таборів.

Передумови

За Мюнхенською угодою у вересні 1938 року Словаччина отримала автономію усередині Чехословаччини, а відповідно до результатів Віденського арбітражу у листопаді того ж року була змушена повернути частину своїх південних територій Угорському королівству.

Територіальні втрати, очевидне наближення розпаду Чехословаччини через політику гітлерівської Німеччини, спрямовану на анексію чеських земель, а також загроза повного розділу території Словаччини між Угорщиною та Польщею сприяли консолідації словацьких політичних сил. Така консолідація забезпечила ухвалення словацьким парламентом 14 березня 1939 року попередньо узгодженого з німецьким фюрером Адольфом Гітлером рішення про проголошення незалежності Словаччини.

Утворена таким чином Словацька республіка була де-факто маріонетковою державою німецького Третього Рейху, що вибудовувала власну внутрішню та зовнішню політику відповідно до інтересів Німеччини. Авторитарний стиль керівництва режиму Йозефа Тисо, що отримав владу у країні, швидко породив потужну опозицію з боку численних, різноманітних за політичними спрямуваннями, національністю та конфесійною належністю, груп всередині Словаччини. Словацька республіка керувалась системою однопартійної держави на чолі Глінкової словацької народної партії. Деякі історики класифікували форму правління держави як фашистську, тоталітарну або авторитарну. Конституція країни була наближена до зразку Португалії за часів правління Антоніу Салазара та Австрії на чолі з Енгельбертом Дольфусом.

Розвиток руху спротиву Опозиційні по відношенню до правлячого режиму Словацької республіки сили за політичним спрямуванням умовно поділялися на три напрямиВнутрішній рух спротиву на сайті музею Словацького національного повстання. : громадянсько-демократичний спротив, орієнтований на відновлення Чехословаччини з широкою автономією Словаччини у її складі; комуністичний спротив, який орієнтувався на політику СРСР щодо відновлення Чехословаччини на засадах федералізму та лівої ідеології; а також соціал-демократичний спротив, який був представлений розрізненими групами соціал-демократичного спрямування, які у своїй діяльності здебільшого знаходилися під впливом комуністичного спротиву.

На ранніх етапах існування Словацької республіки внутрішній спротив був слабко організованим та реалізовувався здебільшого у формі диверсій та саботажу, хоча також застосовувалися демонстрації протесту та страйкиІ. В. Рєпін «Словацьке національне повстання — передумова проведення військами Червоної Армії Східнокарпатської операції» — «Військово-науковий вісник», 2009, № 11, с.165-176. Пізніше почав прискореними темпами розвиватися партизанський рух, участь у якому, крім словаків, брали також французи та радянські військовослужбовці, як з числа війсковополонених, так і спеціально переправлені з СРСР для організації партизанських загонів. Керівником партизанського руху взагалі був досвідчений радянський організатор партизанського руху Олексій Асмолов.

Громадянсько-демократичний спротив координував свої дії з чехословацьким урядом у вигнанні, очолюваним колишнім президентом Чехословаччини Едвардом Бенешем. У той же час діяльність комуністичного спротиву координувалася з керівництвом СРСР. Тому вирішальним для консолідації зусиль антифашистського підпілля у Словаччині стало укладання 1943 року договору між Едвардом Бенешем та представниками СРСР, який, зокрема, передбачав спільні дії зі звільнення Словаччини від пронімецького режиму з подальшим відновленням Чехословаччини. Логічним продовженням цих домовленостей стало підписання у грудні того ж 1943 року представниками всіх основних опозиційних політичних сил Словаччини так званої Різдвяної угоди, якою створювалася Словацька Національна Рада (СНР) — єдиний керівний орган руху опору у країні. Метою діяльності СНР були визначені організація загальнонаціонального повстання та керівництво таким повстанням.

Ключовим для майбутнього повстання стало приєднання до сил опору представників словацької армії. На початкових етапах існування формально незалежної словацької держави армійські кола відзначалися високим ступенем лояльності до правлячого режиму. Завдяки військово-технічній допомозі з боку Третього Рейху рівень забезпечення словацької армії значно зріс у порівнянні з періодом Чехословаччини, до того ж створення незалежної армії відкрило перед словацькими офіцерами значні перспективи просування по службі. Тому опозиційні настрої у війську почали розвиватися лише у 1943—44 роках, після низки військових невдач союзників Словаччини на Східному фронті та в Італії. До того ж мораль словацьких військовиків була суттєво підірвана фактичною втратою найбоєздатнішого підрозділу національної армії — Швидкої дивізії — в оточенні під час Сталінградської битви. Врешті-решт у середовищі солдатів та офіцерів словацької армії почали з'являтися осередки сил спротиву, один з найпотужніших сформувався навколо начальника штабу Швидкої дивізії підполковника Яна Голіана, якого навесні 1944 року СНР призначила відповідальним за підготовку загальнонаціонального повстання.

Хід повстання

Підготовка Центром підготовки до збройного загальнонаціонального повстання було місто Банська Бистриця, де розташовувалося Командування Сухопутних військ Словаччини, начальником штабу якого з початку 1944 року служив військовий керівник майбутнього повстання Ян Голіан. Однак безпосередньо підготовча робота проводилася в усіх частинах країни — вибудовувалася структура командування силами спротиву, створювалися підпільні запаси зброї, боєприпасів, медикаментів та харчів. Для фінансування потреб майбутнього повстання за сприяння високопосадовців, які підтримували рух опору, з Братислави до центральних районів країни, що мали стати центром повстання, була переведена значна частина коштів з державного резерву Словаччини.

Одним з важливих елементів військової підготовки до повстання стало переведення до Пряшова, що у східній частині Словаччини, двох дивізій словацької армії, які отримали назву Східнословацького корпусу. Ці дивізії мали завдання захистити Дукельський перевал, головний напрям наступу Червоної армії на територію Словаччини. Однак керівництво підпільної Словацької Народної Ради розраховувало, що при наближенні радянських військ ці дивізії розпочнуть загальнонаціональне повстання, виступивши проти військ Вермахту спільно з наступаючими частинами Червоної армії.

Початок повстання

У серпні 1944 року частини Червоної армії вже перебували в районі польського міста Коросно, що за 40 кілометрів від словацького кордону. Одночасно у Східній Словаччині активізувалися партизанські з'єднання, сукупна чисельність яких на той час вже сягала 12-14 тисяч осіб. За таких умов уряд Йозефа Тисо 12 серпня 1944 року запровадив у країні надзвичайний стан, а 23 серпня був змушений звернутися до Німеччини по військову допомогу. На той час у країні вже повним ходом йшла партизанська війна — лише 25-26 серпня партизанськими загонами були захоплені міста Ружомберок, Попрад і низка інших.

Однак датою початку Словацького національного повстання прийнято вважати 29 серпня 1944 року, день, коли проти німецьких та лояльних до уряду Тисо словацьких частин виступили підрозділи регулярної словацької армії. Цьому передувало введення на територію Словаччини 28 серпня німецьких армійських та поліційних підрозділів, про що вранці 29 серпня сповістив по радіо Міністр оборони країни Фердинанд Чатлош. Першою збройною сутичкою повстання вважається спроба словацького гарнізону Жиліни під командуванням майора Йозефа Доброводського завадити проходженню через місто німецьких частин, які прямували для боротьби з партизанами.

Німецькі частини, спрямовані на окупацію Словаччини, наступали з різних напрямів. Словацька Національна Рада звернулася до громадян по радіо із закликом приєднуватися до повстання та чинити збройний опір просуванню німецьких військ. У перші ж дні повстання до нього приєдналася значна частина словацьких військових підрозділів у Центральній Словаччині, до них долучилися тисячі добровольців. Під контролем повстанців опинилося 20 тисяч км² території у центральній частині країни, водночас командування словацьких військових підрозділів на східних та західних землях зволікало з прийняттям рішення щодо приєднання до повстання, і ці підрозділи були здебільшого знезброєні німцями.

Найвідчутнішою для сил повстанців була втрата 40-тисячного Східнословацького корпусу, розташованого у Пряшові. Командувач корпусу генерал Августин Малар, на якого покладалися надії СНР, вважав початок повстання передчасним і приреченим на невдачу без оперативної підтримки з боку Червоної армії. З початком повстання він відбув до Братислави, звідки звернувся до словацьким військ з проханням не чинити опору німецьким частинамР. Влчко, П. Влчко «Роль СРСР у Словацькому національному повстанні. Тальський: некомпетентний командир, зрадник чи пішак у великій грі?» . Заступник Малара полковник Тальський, який був одним з організаторів повстання на етапі його планування, також усунувся від керівництва корпусом у ключовий момент та відлетів разом з авіагрупою корпусу на контрольовану Червоною армією територію. Стосовно мотивів вчинку Тальського загальноприйнятої точки зору немає, однак у будь-якому разі сили корпусу так і не дочекалися директив щодо збройного опору німецьким частинам, його особовий склад був знезброєний, частина солдатів пізніше приєдналася до партизанів, частина розійшлася по домівках, а частина була відправлена німцями до концентраційних таборів.

1 вересня 1944 року Словацька Національна Рада оголосила про взяття у свої руки влади у країні. Напередодні Міністр оборони уряду Чехословаччини у вигнанні видав наказ про створення 1-ї чехословацької армії у Словаччині, до складу якої відносилися усі словацькі військові частини, а також цивільні особи, що взяли участь у збройному повстанні.

Бойові дії