Виногра́дів (до 1946 року Се́влюш) — місто на заході України, у Берегівському районі Закарпатської області, центр Виноградівської міської громади. Виноградів — центр великого сільськогосподарського району, і зв'язаний мережею залізничних і автомобільних магістралей з іншими містами області. Близькість до кордону з Угорщиною та Румунією (не більше 15–20 кілометрів) сприяє налагодженню тісних контактів з іноземними інвесторами.
Назва Севлюш вперше згадується в 1262 році, коли Іштван V надав містечку статус вільного королівського міста. Сама ж назва «Севлюш» з'явилася в XV столітті, що в перекладі з угорської означає «виноградний». 1946 року Севлюш перейменований у Виноградів. Назви міста іншими мовами: їдишем סעליש (Сейлеш), латинською Szeuleus, польською Winogradów, румунською Seleușu, русинською Виноградово російською Виноградов, словацькою (Veľký) Sevľuš, Vinohradov(o), угорською Nagyszőlős, чеською (Velká/Velký) Sevl(j)uš.
Географія
Розташування Місто розташоване в південній частині Закарпатської області, під внутрішнім вулканічним поясом Східних Карпат, на Закарпатській низовині, де Тиса поділяє цей пояс на західну і східну частини. Розкинулося праворуч річки Тиси біля підніжжя Чорної гори (570 м над рівнем моря), яка колись, до появи людини, була активним вулканом, її форма, вигаслі кратери та розкидані великі камені — вулканічні бомби — свідчення цього.
Відстань до обласного центру (місто Ужгород) — 108 км, до кордону з Угорщиною — 15 км, з Румунією — 9 км, зі Словаччиною — 80 км, з Польщею — 110 км.
Клімат За кліматичною класифікацією Кеппена — Гейгера клімат міста є помірним, морським (Cfb). Середня температура в липні становить 22-25°С, у січні — 3°-4°С. Опадів випадає близько 750 мм в рік, найбільше (бл.88 мм на місяць) у червні та липні. Зима коротка: починається в середині грудня і триває 2,5-3 місяці. Часто бувають відлиги, сніговий покрив нестійкий і малопотужний.
Над містом Виноградів на виступі Чорної Гори стоїть замок Канків, який має чотирикутну форму. Це один із найстаріших замків Закарпаття, що стоїть на місці давнього слов'янського городища початку Х століття.
Населення
Національний склад Розподіл населення за національністю за даними перепису 2001 року: Національність Відсоток Українці 80,84 % Угорці 14,31 % Росіяни 3,54 % Інші/не вказали 1,31 %
Мовний склад Рідна мова населення за даними перепису 2001 року: Мова Чисельність, осіб Доля Українська 20 846 82,13 % Угорська 3 436 13,54 % Російська 970 3,81 % 131 0,52 % Разом 25 383 100,00 %
Історія
У складі Угорського королівства Після монгольської навали 1240—1241 територія теперішнього Виноградівського району, як і всього краю, зазнала значного спустошення. Угорський король Бела IV закликав на ці землі німецьких та італійських колоністів. Стали виникати нові поселення, заселятися нові місцевості. Король Стефан I Святий поділив країну на адміністративні райони — комітати. Спочатку це були «королівські комітати» (столиці), на чолі яких стояв призначений королем «ішпан» (наджупан). Але вплив дворян дедалі зростав і після видання королем Андраша II «Золотих булл» 1222 року, «королівські комітати» перетворилися у «дворянські комітати». Наджупана й надалі призначав король, але дворяни обирали піджупана, який мав вирішальну роль.
1262 року у латинських документах поселення згадується як королівське місто Севлюш, що надавало власні самоврядування і суд. Населення мало право обирати старосту (голову міста) і священників, вільно вселятися і виселятися, будувати млини, займатись полюванням і рибальством. Барон не мав права поселитися між громадянами міста.
Містяни сплачували невеликий земельний податок і в королівську армію посилати одного озброєного вояка. Місто мало право вільного базару по четвергах. Громадянам міста забезпечувалося право вільної переправи через Тису і вільного користування дорогами. Ці привілеї 1294 підтвердив король Андрій III, 1319 і 1329 — король Карл I Роберт. 1355 чотири поселення — Королеве, Сасове, Чорний Ардів і Веряця отримали спільну привілейну грамоту від короля Лайоша Великого. Однак зі спірних питання зверталися до Севлюського старости та його присяжних. Королівські привілеї поширювалися і на міську парафію, підпорядковану Естергомському Митрополитові.
1301 помер угорський король Андрій Третій, останній із династії Арпадовичів. Папа Боніфацій VIII призначив угорським королем принца Неаполітанського з родини Анжу — Карла Роберта. Цей король 1307 подарував місто Севлюш феодалові Беке Боршо, котрий побудував тут замок Канків. Але частина феодалів, до яких приєднався й Беке Боршо, хотіли бачити на угорському троні чеського короля Вацлава Другого і виступили проти Карла Роберта. Цей виступ було розбито. Замок Канків був здобутий і зруйнований. Місто й навколишні володіння король подарував феодалові Перені за заслуги, здобуті в битві з турками 1396 біля болгарського Нікополя.
Докладніше: Виноградівський замок
«Угоча» Наприкінці XIII століття утворився Угочанський комітат вже як «дворянський». Назву свою дістав від назви села Угоча, що вперше згадується в документі за 1313 рік, у зв'язку з затвердженням Севлюського пароха Петра на посаді митрополита.
Вдруге Угоча згадується в 1332—1337 роках у папській десятинній відомості як місцевість із власним священиком. Село Угоча, що дало назву комітатові, виникло приблизно у другій половині XII століття, і, можливо, отримало назву від імені першого жупана, котрий у цьому селі жив. Починаючи вже з другої половини XIII століття, столицею головних ішпанів було село Королеве, осередок угочанського майна. Село Угоча втратило провідну роль і безслідно зникло. За твердженням деяких дослідників, воно знаходилося на околиці Сасова і, можливо, з ним злилося. За народними переказами, поселення Углича-Угоча було на великому острові, що знаходився нижче сучасного мосту на Затисянщину. Його заснували втікачі від жорстокого феодала Дракули із Марамороського села Угля. Ці вугличі випалювали дерев'яне вугілля для ковалів тирана Дракули. Згодом на острові було зведено дерев'яну фортецю, оточену земляними валами та глибокими ровами. Завданням остров'ян було ловити викрадачів солі із Солотвинських копалень. Одного разу велика повінь змила все, що було на острові.
Поселення Углича-Угоча зникло безслідно. Головними жупанами Угочанського комітату завжди були представники роду Перені. Центр домінії роду Перені був у фортеці Нялаб поблизу Королева. Королеве вперше згадується в історичних документах 1262, а фортеця — 1315. Перебудовою цієї фортеці у 1467 році займався італійський архітектор Арістотель Фйораванті, знаменитий тим, що за кілька років за дорученням царя Івана ІІІ побудував Успенський собор у Московському Кремлі. З 1530 у фортеці Нялаб перебував каноник Бенелик Ком'яті як учитель дітей Перені. Тут він переклав частину Нового Завіту з латини на угорську, 1533 цей переклад надрукували у Кракові. Це була перша книга, надрукована угорською мовою.
Як і в усій тодішній Угорщині, населення краю ділилося на кілька суспільних класів. На найнижчому рівні були раби і слуги дворян, за ними йшли напіввільні жилярі і кріпаки, потім вільні громадяни міста й привілейованих сіл, землевласники, а нагорі цієї суспільної піраміди були магнати, ішпани. За найдавніших часів угорської історії земля була власністю королів. Королі, починаючи з XIII століття, стали позичати землю окремим особам та монастирям. Землевласники дедалі більше визискували підданих, позбавляли їх привілеїв, вимагали великих податків. Дещо краще велося селянам за панування короля Матяша Корвіна (1458—1498). Він захистив селян, від свавілля дворян. Але після смерті цього «доброго» короля дворяни скасували всі пільги, надані простому люду. Народ говорив: «Помер Матяш — з ним померла й правда».
Становище селян було нестерпним. Тієї пори архієпископ Естергомський організував хрестовий похід проти турків. Похід не відбувся. Але землевласник Юрій Девжа зібрав багато селян, начебто хрестоносців, проголосив себе їхнім королем і хотів зробити переворот на користь простого люду. Повстання 1514 було жорстоко придушене, а селяни — повністю закріпачені. Рід Перені поновив фортецю Канків на початку XVI ст. Тут поселився орден ченців-францисканців. У XVI ст. в Угочанському комітаті поширився рух реформації, підтримуваний великими землевласниками. Внаслідок цього орден францисканців 1556 був розігнаний, а фортеця Канків зруйнована. Через півстоліття — з настанням проти реформації — ченці повернулися. У центрі міста було побудовано монастир і церкву святого Франциска.
Виноградів раніше від інших поселень таких, зокрема, як Берегове, Мукачеве, Ужгород одержав статус міста, однак у своєму розвитку він скоро став занепадати. Причиною цього було те, що феодали з роду Перені майже всі землі навколо міста і великої частини комітату прибрали до своїх рук, королівські привілеї скасували і робили все, щоб закріпачити населення. Найпрогресивнішим представником з роду Перені був барон Жиґмонд Перені. Він заснував у місті лікарню, подарував під неї гарну земельну ділянку на якій пізніше були зведені лікувальні корпуси. Барон був страчений за наказом Габсбургів 1849.
Австро-Угорщина 1908 було затверджено герб міста Севлюша, частково базований на символіці давніших громадських печаток: на золотому тлі — виноградар у блакитному одязі й срібному фартусі, що тримає в правій руці три ґрона винограду. Наприкінці XIX — на початку XX ст. Севлюш вважався центром Угочанського комітату і одного з двох повітів цього комітату — Передтисянського.
До привілеїв міста належало право тижневих торгів у четвер. Торги відбувалися на міській площі (тепер площа Миру). Місто мало право вісім разів на рік влаштовувати загальнодержавні торги для продажу великої рогатої худоби. Торгували на «зборищі» поруч із лікарнею. Пізніше торговицю перенесли на вулицю І. Франка.
Чимало страждань населенню Севлюша й району завдала перша світова війна. Від голоду й холоду терпіли діти й жінки. Чоловіків до 50, а згодом — до 60 років забирали на фронт. Внаслідок цього погіршилось сільськогосподарське виробництво. Військова влада систематично забирала від громадян зерно, коней для потреб армії. Не вистачало металу для виготовлення патронів, тому конфісковували церковні дзвони від усіх конфесій.
1916 поразка австро-угорської армії на Східному фронті дала привід для посилення гноблення угорцями руського населення в краї. За свідченням угорського вченого І. Сабова, правобережну частину комітату компактно населяли русини. В більшості поселень лівобережної частини (Теково, Сасово, Гудя, Чорна Хижа, Королево, Чепа, Чорний Ардів, Бобове) русини становили більшість населення. В церковних школах заборонялась русинська мова, алфавіт, створений на основі кирилиці. Релігійні свята було наказано відзначати за Григоріанським календарем.
Чехословаччина
Ужгородська Центральна Руська Народна Рада 8 травня 1919 року одностайно ухвалила рішення про приєднання Підкарпатської Русі до ЧСР. На підставі цих рішень Сен-Жерменська мирна конференція, що оформила розпад Австро-Угорщини на ряд самостійних держав, 10 вересня 1919 року визначила умови приєднання Підкарпатської Русі до Чехословаччини. У Севлюш чехословацьке військо увійшло 30 травня 1920.