14-та гренадерська дивізія Ваффен СС «Галичина» (, також Дивізія «Галичина») — дивізія у складі Ваффен-СС Третього Рейху, що існувала у 1943—1945 роках, була укомплектована переважно з галичан греко-католицької конфесіїПітер Аббот, Євген Пінак (2004). Українські армії 1914-55. Men-at-Arms 412 (с. 38). Osprey Publishing. ISBN 1-84176-668-2.

З 19 квітня 1945 року дивізія виведена зі складу військ СС, переведена до складу Української національної армії і перейменована в Першу Українську дивізію Української національної армії.

Назва Під час набору добровольців (травень 1943) дивізію називали Галицькою стрілецькою дивізією СС (Galizische SS-Schützendivision). У пронацистській пропаганді на окупованій українській території «СС» розшифровували як «Січові стрільці», що на думку історика Миколи Посівнича сприяло вступу деяких українців до дивізії «з патріотичних міркувань».

З 30 травня до 22 жовтня 1943 року дивізія мала назву «Добровольча дивізія СС Галичина», з 22 жовтня 1943 до 27 червня 1944 року — «14-та Галицька добровольча дивізія Сѻ³йськово-історичний меридіан. Електронний науковий фаховий журнал.  — Вип. 4 (10) / Національний музей історії України у Другій світовій війні. Меморіальний комплекс, Ін-т історії України НАН України. — К., 2015. — 136 с, з 27 червня до 12 листопада 1944 року — «14-та військова гренадерська дивізія СС (Галицька № 1)»Гунчак Т. У мундирах ворога / Т. Гунчак. — К. : Час України, 1993. — 208 с., з 12 листопада 1944 до 25 квітня 1945 року — «14-та військова гренадерська дивізія СС (Українська № 1)», з 25 квітня до 8 травня 1945 року — «1-ша Українська дивізія Української національної армії».

Слово у назві «військова», або «збройна», означало, що частина є фронтовою.

Передісторія 1940 року, щоб компенсувати військові втрати Ваффен-СС, було потрібно близько 18000 рекрутів. За угодою з Вермахтом, СС могли отримувати тільки 2 % загального числа німецьких новобранців, що становило близько 12000 осіб за рік. Кількість, якої бракувало, вирішено компенсувати формуванням іноземних частин ССТим Рипли. «История войск СС. 1925—1945» — Центрполиграф, 2009. — С. 85. — ISBN 978-5-9524-4072-2. Першими частинами такого роду стали частини з фольксдойче в Чехословаччині. Потім настало формування частин у країнах Бенілюксу (полк «Вестланд») і скандинавських країнах (5-та танкова дивізія СС «Вікінг»). Із мешканців східної Європи: 7-ма гірська дивізія «Принц Ойґен» з фольксдойче Угорщини, Румунії і Югославії (1942); дивізія «Скандербег» в Албанії та іншіРіплі, с. 88..

Формування

У березні 1943 року губернатор Дистрикту «Галичина» бригадефюрер СС Отто Вехтер, який прихильно ставився до українського національного руху, налагодив співробітництво з Українським Центральним Комітетом (Українські Представники, провідник д-р Володимир Кубійович) і попросив дозвіл на формування поліційного полку «Галичина». Генріх Гіммлер підтримав ініціативу Вехтера і запропонував надалі розгорнути полк у дивізію. Створену у Львові для цієї мети Військову Управу очолив галицький німець Альфред Бізанц, колишній полковник УГА, людина, досить знана в Західній Україні. Але насправді повноваження Управи були мінімальні, навіть ті поради, котрі вона давала німцям, вони залишали без уваги.

У переговорах з д-ром Отто Вехтером представники української сторони наполягали на виконанні таких вимог: Дивізія повинна бути українською у складі німецької армії (а не німецькою, складеною з українців), що повинно знайти відображення у назві, зовнішніх відзнаках і в командному складі; Дивізія має формуватися у складі Вермахту, оскільки частини «Waffen-SS» не мали духовної опіки над військовослужбовцями, а це мало велике значення для українських вояків; Моторизація дивізії до такого ступеня, щоби вона мала всі види зброї, включаючи танки; Дивізію в цілому та її окремі частини не можуть використовувати проти власного народу.

Спочатку виконали частину цих вимог. За рішенням Гіммлера, дивізія не носила назву «українська»; щоб не пропагувати ідею незалежності України, вона назвалася «галицькою» і складатися з жителів тієї країни, яка раніше належала Австрії, тобто з «австрійських галичан». Сучасний державний герб України — «тризуб» — був тільки на прапорі дивізії, а відзнакою дивізії став «галицький лев». Всі командні пости від батальйону і вище на початку тимчасово передавалися до рук німців через брак вищих офіцерських кадрів серед українців.

Нацистське керівництво не обіцяло членам дивізії підтримати ідею незалежної української держави, а своє реальне ставлення до неї показало ще у 1941 році репресіями проти тих, хто проголосив у Львові Акт відновлення Української Держави.

Українську дивізію Ваффен-СС «Галичина» було створено 28 квітня 1943 року після того, як німецькі війська зазнали поразки у Сталінградській битві. Набір добровольців розпочався у травні. Для проведення цієї акції був організований окремий комітет із колишніх старшин УГА під назвою «Військова Управа», головою якої став Альфред Бізанц, галицький німець, колишній полковник УГА, а секретарем — сотник УГА Осип Навроцький.

За даними історика Миколи Посівнича Провід ОУН Степана Бандери засуджував створення дивізії як шкідливий політичний проєкт, який не буде служити українським інтересам.

18 липня 1943 року у Львові відбувся парад рекрутів до дивізії СС «Галичина». На ньому виступив з промовою губернатор Галичини доктор Вехтер. Цивільне населення прощалося з добровольцями. Після параду добровольці поїхали потягом на вишкіл.

Командиром дивізії було призначено бригадефюрера СС Вальтера Шиммана, якого змінив 20 листопада 1943 року бригадефюрер СС Фріц Фрайтаг, колишній офіцер таємної поліції, пізніше командував полком у єдиній дивізії поліції на фронті (4 Ss-Polizei-Panzergrenadier Division). Фрайтаг був дуже честолюбною людиною, підозріло ставився до своїх колег і за своїм характером взагалі мало підходив для керування дивізією. Дивізія увійшла до складу «Waffen-SS» разом з іншими національними формуваннями, але для неї було зроблено виняток і «Галичина», єдина з усіх різнонаціональних дивізій СС, отримала опіку католицьких, а потім і православних священників. Сформована дивізія була як напівмеханізована, але не як «Panzergrenadierdivision». Обіцянку використовувати українців тільки на східному фронті також не до кінця виконано. Українська сторона погодилася на всі ці обмеження, вважаючи їх тимчасовими і такими, що будуть зняті після того, як дивізія покаже себе у боях.

Набір добровольців проводився у травні-червні тільки серед українців, що проживали на території нинішніх Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей. Пізніше в дивізію вступали представники інших регіонів, наприклад, т. зв. Волинський легіон, і навіть полонені червоноармійці.

На 18 червня 1943 року записалося 84 тисяч добровольців, 52 тисяч з яких пройшли медкомісію, але у дивізію зараховано тільки 13 тисяч. Після комісування тих, що захворіли, та тих, що отримали «бронь», чисельність майбутньої дивізії становила 11,5 тис. осіб, і у листопаді 1943 року додатково призвано ще 6 тисяч, так що в навчальні табори відправили 17 200 осіб. Після наближення фронту бажаючих записатися до дивізії стало набагато більше, тому що молоді залишалося або бути мобілізованим до Червоної Армії, або «йти до лісу». Тому із добровольців сформували ще п'ять поліційних батальйонів.

Разом із дивізією військ СС «Галичина» нацисти в липні 1943 року сформували ще п'ять галицьких добровольчих полків СС № 4-8Між поліцією та військами СС. Галицькі добровольчі полки..

Один з бійців дивізії Степан Мовчан казав: «Я воював не за німців. Ми боролися за незалежну Україну. Знаючи, що таке СРСР, навіть у думках не хотів, щоб червона наволоч топтала рідну землю…». Вояки дивізії були здебільшого віруючими людьми, у дивізії були свої капелани (по одному в кожному полку), які опікувалися релігійними потребами військовиківСтоцький Я. Капелани та духовна опіка в Українській Дивізії військ СС «Галичина» / Я. Стоцький [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/research/2010/11/25/6325/ .

Підготовка Особлива увага приділялася освоєнню трофейної радянської зброї, яку привезли з фронту. Навчання відбувалося за допомогою перекладачів. Рекрути самі прибирали приміщення, у яких проживали. Для виконання всіх інших господарських робіт використовувався спеціальний обслуговчий персонал. За словами С. Мовчана, добровольців добре харчували, втікати ніхто не збирався. Атмосфера між військовими була доброзичливою, щотижня вони отримували платню в розмірі 10 марок. Це була невелика, та все ж підтримка в ті скрутні часи.

17 червня 1943 року колишні офіцери та підофіцери першими вирушили на перепідготовку: піхотинці — у Лешани, артилеристи — на Військовий полігон СС Богемія у Бенешов у Чехії, піхотні артилеристи — в Бреслау-Лісса в Сілезії. 18 червня транспорт вирушив також у Брно і на польський військовий полігон біля Дембиці, куди через два тижні доставили вже обмундированих рекрутів із Брно. За статутом, дивізія мала складатися із 480 офіцерів, 2587 підофіцерів і 11 622 стрільців, разом — 14 689 осіб. На 20 вересня реально дивізія складалася з 261 офіцера, 673 підофіцерів і 11 967 стрільців, разом — 12 901 осіб.

Після закінчення рекрутської перепідготовки і прийняття присяги в Гайделягері найздібніших рядових скерували до підстаршинських шкіл. Відчувалася нестача українських командних кадрів, тому дивізійний штаб домігся дозволу вислати в офіцерські школи кількасот молодих кандидатів, що не мали бойового досвіду, необхідного в таких випадках. У травні 1944 р. відібрані поїхали на курси до Чехії. Всі, що пройшли перепідготовку, дістали відповідні звання, що не завжди відповідали тим, які вони мали в інших арміях. Найвище звання майора отримали: командир дивізіону важкої артилерії артполку Микола Палієнко і Євген Побігущий — командир 29-го піхотного полку.

Військовий вишкіл проходив у одному з навчально-тренувальних таборів у австрійському Тіролі (муштра, вправи зі зброєю, марш удень і вночі).

Під час вишколів новобранців також знайомили з нацистською расовою теорією, а головне дивізійне видання — тижневик Військової управи «До Перемоги» активно пропагандувало антисемітські ідеї, у тому числі конспірологічну теорію про «жидобільшовизм».

Присяга 29 серпня 1943 року, після закінчення військового та ідеологічного вишколу, новобранці прийняли присягу в Гайделягері, в присутності Вехтера та представників Українського Центрального Комітету. Новобранці присягали, що «у битві з більшовизмом» будуть підкорятися Адольфові Гітлеру. Присяга Адольфові Гітлеру була обов'язковою до переведення дивізії до складу Української національної армії. Губернатор окупаційного дистрикту Галичина Отто Вехтер, відвідуючи церемонію присяги в грудні 1943 року, наголошував, що вони «обіцяють послух Гітлерові як фюреру й Головнокомандувачу збройних сил нацистської Німеччини, а також будівничому „Нової Європи“». Текст присяги:

З другої половини 1944 року в текст присяги додано згадування української батьківщини та українського народу:

У квітні 1945 року з'явився третій варіант присяги без слів про Гітлера: В жодному з варіантів не згадувалася Німеччина, але згадувалися Німецькі збройні сили.

Командири 30 червня — 20 листопада 1943 року группенфюрер СС Вальтер Шимана 20 листопада 1943 — липень 1944 року Оберфюрер СС Фріц Фрайтаґ липень — 5 вересня 1944 року оберфюрер СС Ніколаус Гайльман 5 вересня 1944 — 24 квітня 1945 року бригадефюрер СС і генерал-майор Ваффен-СС Фріц Фрайтаґ 24 квітня — 8 травня 1945 року генерал УНА Павло Шандрук

Склад Дивізії

Штаб Командир дивізії — бригадефюрер СС Фріц Фрайтаг. Начальник штабу — майор Вольф Гайке. Представник Бойової управи — сотник Дмитро Паліїв. Полки Піхотний полк № 29 — майор Євген Побігущий. Піхотний полк № 30 — сотник Борис Барвінський. Піхотний полк № 31 — сотник Аверкій Гончаренко. Піхотні полки складалися з двох батальйонів кожен (після бою під Бродами — з трьох) і 13-ї та 14-ї рот.