Краєзнавство в Україні — науково-громадський рух, одна із найпоширеніших форм пізнання України шляхом комплексного вивчення її окремих регіонів, місцевостей, малих територій, в основі якого лежить споконвічний інтерес людини до свого краю, його природи, історії, старожитностей, побуту та звичаїв своїх земляків. Авангардну роль у процесі розвитку вітчизняного краєзнавства займає Національна спілка краєзнавців України.
Краєзнавчий рух в Україні багатий на цікаві традиції, плідні пошуки і відкриття. Із початку ХХІ століття національне краєзнавство переживає епоху ренесансуhttp://nnvc.nuczu.edu.ua/images/topmenu/kafedry/kafedra-menedzhmenta/Interactivnij-kompleks/KKGT/L1.pdf.
Рівні краєзнавчого руху в Україні Існують різні рівні організації краєзнавчого руху в Україні. До загальнодержавного відносяться: Національна спілка краєзнавців України, Товариство охорони пам'яток історії та культури, Українське товариство охорони природи, Українське географічне товариство, Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка, «Меморіал» імені Василя Стуса тощоhttp://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/6180/01-Tronko.pdf?sequence=1. Регіональний і місцевий рівні представленні різноманітними громадськими організаціями, фондами і товариствами.
Історія Перша половина XIX століття
Краєзнавство в Україні починає виникати на початку позаминулого століття. Так, у перших десятиліттях XIX ст. в Україні почали формуватися місцеві культурно-просвітницькі та етнографічні центри (Полтава, Одеса, Ніжин, Харків). Початок народознавчих досліджень поклав Харківський університет, заснований у 1805 році. Університетська друкарня почала видавати журнали й альманахи, книжки з українського народознавства. Викладачі та студенти університету розгорнули роботу зі збору пам'яток матеріальної культури серед місцевого населення, зразків усної народної творчості. Професор Гаврило Успенський опублікував змістовну працю з історичної етнографії: «Опыт повествования о древностях руських» (1811–1812 рр.).
У Харківському університеті обмінювалися поглядами й творили національне наукове краєзнавство такі відомі вчені, як Ізмаїл Срезневський (ректор університету) та Микола Костомаров (1817–1885 рр.). Саме він у 1846 році у Києві разом з Василем Білозерським, Миколою Гулаком, Пантелеймоном Кулішем, Тарасом Шевченком та іншими видатними українськими діячами заснували Кирило-Мефодіївське братство. Наукова краєзнавча спадщина Братства є дуже значною, його членами були написані фундаментальні праці з історії України, ряд етнографічних студій, матеріали етнографо-статистичної експедиції на Правобережну Україну.
У 1830 — 1840-х роках масово поширюється народознавча і краєзнавча діяльність в Одесі. Тут у 1839 році засновується Одеське товариство історії і старовини, що мало власний археологічний музей, в якому були зосереджені цінні пам'ятки старовини, документальні та етнографічні матеріали (у 1859 році він об'єднався з Одеським міським музеєм старовини).
З кінця першої половини XIX ст. центр народознавчої діяльності поступово переміщується до Києва у зв'язку з заснуванням тут у 1834 році університету. Після чого перший ректор університету Михайло Максимович разом з Миколою Костомаровим сформував тут центр історико-краєзнавчого дослідження України. У тому ж 1834 році у Києві було створено Тимчасовий комітет для дослідження старожитностей, який зініціював створення музею старожитностей при Київському університеті.
Значну роль у вивченні та публікації джерел з історії України, консолідації українських істориків й археологів відіграла «Тимчасова комісія для розгляду давніх актів» або ж «Київська археологічна комісія» (1843–1921 роки). Наукові дослідження цієї комісії сприяли формуванню в українській історичній науці допоміжних дисциплін, а зібрані нею колекції історичних документів стали базою для заснування першого в Україні державного історичного архіву — Київського центрального архіву давніх актів.
На півдні України основним осередком краєзнавчих досліджень стало Одеське товариство історії та старожитностей. За період свого існування (1839–1922 роки) воно випустило 33 томи наукових записок, більша частина з яких має суто краєзнавче спрямування.
В 1830-ті роки в Галичині намітився поступ у розвитку народознавства. У Львівській духовній семінарії виник невеликий гурток однодумців, що отримав назву «Руська трійця». У 1833 році він видав свою першу рукописну збірку «Син Русі», а в 1836 році серб Г. Петрович у місті Пешті надрукував рукопис «Руської трійці» під назвою «Русалка Дністровая». Це була перша книжка у Галичині, написана живою українською мовою і українським алфавітом.
Влітку 1834 року Яків Головацький здійснив подорож пішки із Львова через Миколаїв, Стрий та інші міста Галичини. Його подорожні нотатки «Подорож по Галицькій та Угорській Русі, описана в листах до приятеля у Л.» став класичним зразком опису мандрівки і був однією з перших спроб заповнити пробіл в науковому вивченні краєзнавства. Іван Вагилевич під час своїх мандрівок Галичиною збирав фольклор і етнографічні матеріали, відвідав історичні пам'ятки, проводив археологічні дослідження. А у нарисі «Берди в Уричі» 1843 року він описує унікальні ландшафти Урича, скелі, загадкові піктограми на них, замислюється над історичними витоками пам'ятки. Обстеження Вагилевича дали йому підстави першому серед краєзнавців Галичини висунути гіпотезу про оборонне значення Урицьких скель.
1850-ті — 1917 рр. У другій половині 19 століття краєзнавство почало розвиватися в напрямку фольклорно-етнографічних та економіко-статистичних досліджень народного побуту. Така діяльність з залученням багатьох краєзнавців-аматорів велася практично в усіх регіонах України. Звіти про дані дослідження частково публікувалися в різноманітних місцевих виданнях статистичних комітетів та губернських архівних комісій, а також у періодиці.
Цей період розвитку краєзнавства розпочався важливою науковою подією — проведення етнографічно-статистичної експедиції Географічного товариства до Південно-Західного краю, тобто на всю територію Правобережної України. Керував експедицією автор тексту українського національного гімну «Ще не вмерла України», географ-краєзнавець Павло Чубинський. Під час цієї експедиції він відвідав 36 повітів Правобережної України. Експедиція зібрала 12 томів краєзнавчого матеріалу, через що їх обробка та друкування зайняло цілих 6 років і було завершено лише в 1878 році. Праці вийшли під загальною назвою «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский Край». За цю унікальну працю Чубинського нагороджено золотою медаллю РГТ (1873 p.), премією Російської Академії наук (1879 р.), а також золотою медаллю виставки Міжнародного географічного конгресу в Парижі (1875 p.).
13 лютого 1873 року у Києві було відкрито Південно-західний відділ Російського географічного товариства. Його головою було обрано Григорія Ґалаґана, а керуючим справами — Чубинського. Цей відділ за 3 роки свого існування провів масштабну наукову програму з вивчення України: опублікували низку етнографічних програм, здійснили одноденний перепис населення Києва, видали два томи «Записок…», бібліографічний покажчик, присвячений природі Київщини, зібрали ряд пам'яток народної творчості. Активна діяльність науковців і громадськості викликала занепокоєння у російської влади, і 7 липня 1876 року Південно-Західний відділ було закрито. А Чубинського було заслано під нагляд поліції в Петербург. З того часу в діяльності Географічного товариства настала перерва до 1947 року, коли воно було знову відроджене.
Систематичні краєзнавчі дослідження також були розпочаті у цей період церковно-історичними товариствами в усіх регіонах України. Найбільш творчими на оригінальні краєзнавчі дослідження виявилися церковно-історичне та археологічне товариство Київської духовної академії, Подільське єпархіальне історико-археологічне товариство та Полтавський церковний історико-археологічний комітет.
З середини другої половини 19 століття у розвитку українського краєзнавства спостерігається певний занепад через репресії Російської імперії щодо української мови і культури. Тому провідним центром українознавства на цьому етапі стає Львів. У 1868 році серед університетської молоді Галичини зароджується ідея створення товариства «Просвіта», яке, за словами його організатора, посла Степана Качали, повинно буде «спомагати народню просвіту в напрямках моральнім, матеріальнім і політичнім, поширювати дешеві книжки історичного, а також і економічного змісту».Лановик Б., Лазарович М. Історія України: Навчальний посібник. — К.: Знання-Прес, 2001. — С. 305. 2 вересня 1868 року розпорядженням № 3491 Віденського міністерства освіти прийнято Статут, за яким було дозволено заснування Товариства. Головною своєю місією вони визначили поширення просвіти в українському народі, але крім того і не забуваючи про економічне його піднесенняя.
Головою «Просвіти» став професор академічної гімназії Анатоль Вахнянин. Основою її діяльності стали філії і читальні. Перша читальня виникла у 1875 році в селі Бортники, біля Ходорова. А на початку 20 століття їх мережа вже поширилася на всю Галичину, Наддніпрянщину, Буковину, Закарпаття та інші етнічні регіони (Підляшшя, Холмщина й ін.). Самі читальні мали такий склад: бібліотеки, де проводилися курси, вишколи, де відбувалися лекції, вечорниці, вистави та інші культурно-освітні заходи, крамниці, позичкові та ощадні каси, громадські сховища, рільничо-господарські спілки та кооперативи.
З «Просвіти» вийшла велика кількість громадських організацій та установ, зокрема «Рідна школа», «Сільський господар», «Союз українок», «Українське лікарське товариство», «Зоря», «Пласт» тощо. У 1873 році було засноване «Наукове товариство імені Шевченка», яке друкувало наукову літературу, в основному про українську історію і письменство. У 1894 році професором історії Львівського університету став український історик Михайло Грушевський. Який з 1907 до 1914 року був головою НТШ, де разом з Іваном Франко створив у Львові Всеукраїнський культурний центр та заснував «Літературно-науковий вістник», де друкувалися найкращі українські письменники та вчені того періоду. Крім того за час головування він створив у Львові наукову школу істориків України, з якої вийшли такі видатні діячі як Степан Томашівський, Омелян Терлецький, Мирон Кордуба, Іван Крип'якевич, Іван Джиджора та ін.
Грушевський реорганізував НТШ у прототип української академії наук. Створив фонди, бібліотеки, музеї, об'єднав майже всіх провідних українських учених, літераторів, педагогів, видав серію видань під назвою «Українсько-руський архів», 38 томів «Етнографічного збірника», 20 томів «Матеріалів до української етнології», періодичні видання («Життє і слово», «Історичний вісник», «Літературні вісті», «Молодий українець», «Наше минуле», «Наша культура», «Читальня», «Український історик» та ін.), бібліографічні видання, серії книг («Руська писемність», «Просвітні листи», «Господарська бібліотека», «Загальна бібліотека», «Народна бібліотека», «Історична бібліотека», «Науково-популярна бібліотека»), рекламні та книготорговельні каталоги.
Крім того Грушевський був одним з організаторів Української Видавничої Спілки (1899 р.) і Товариства Прихильників української науки, літератури і штуки (1904 p.), організував публічні університетські курси у Львові. У 1898 р. вийшов його перший том його праці «Історія України-Руси», у 1904 — «Ілюстрована історія України» та «Історія української літератури» в 5-ти томах. Загальна кількість опублікованих ним праць перевищила 1800.