Буру () — острів у Малайському архіпелазі, у групі Молуккських островів, у складі Індонезії. Омивається морями Тихого океану Серам з півночі і морем Банда з півдня і заходу. Зі сходу відокремлений протокою Маніпа від острова Серам. Площа — 9505 км², населення (станом на травень 2012 року) — 206 840 осіб.
Адміністративно належить до провінції Малуку, складається з двох округів (кабупатенів) — Буру та Південний Буру. Їх столиці — відповідно, Намлеа та Намроле — найбільші міста острова.
Вирізняється багатою, багато в чому унікальною природою. Багато місцевих біологічних видів є ендеміками.
Від середини 1960-х до кінця 1970-х років був одним з основних місць розміщення таборів для політв'язнів — супротивників уряду Сухарто. Серед в'язнів Буру був найбільший індонезійський прозаїк Прамудья Ананта Тур.
Фізико-географічна характеристика
Географічне положення
Омивається морями Тихого океану — Серам () з півночі і Банда () з півдня і заходу. Зі сходу відокремлений протокою Маніпа () від острова Серам (). Займаючи площу 9505 км², Буру є третім за розміром серед Молуккських островів () після Хальмахера () і Серама.
Має достатньо рівну овальну форму. Максимальна протяжність із заходу на схід — близько 130 км, з півночі на південь — близько 90 км. Берегова лінія порізана не сильно, єдина затока, яка ґрунтовно вдається у сушу — Каєлі, розташована на східному краю острова.
Біля узбережжя Буру розсипано декілька дрібніших островів. Залюдненими є Амбелау (), найбільший з прилеглих островів, площею 306 км², лежить приблизно за 20 км на південний схід від Буру) і тенге (). Найбільші з незаселених — Фогі (), Окі () та Томаху ().
Рельєф і корисні копалини Рельєф переважно гористий — особливо в центральній і західній частинах. Максимальна висота над рівнем моря — 2736 м — гора Капаламада, (варіанти назви: «Кепала Мадан», ; «Капалат Мада», ; «Гхеган», ). Рівнинними є досить вузькі прибережні ділянки, а також береги річки Апо (утворюють однойменну долину), яка впадає в затоку Каєлі.
Геологічна структура острова являє собою поєднання осадових і метаморфічних гірських порід. Загалом переважають перші, основна частина яких належить до кайнозойської епохи, зокрема до неогену. Водночас, в північній частині острова основними є метафоричні породи, насамперед, сланці і пісковики з переважанням польових шпатів.
У різних частинах острова є різні типи ґрунтів: псевдофіброві підзолисті, алювіальні, , значна частка змішаних типів.
Буру належить до сейсмічно активної зони, на території острова та шельфі, який його оточує, періодично відбуваються підземні поштовхи. Останній (на квітень 2013 року) серйозний землетрус — магнітудою 6,4 за шкалою Ріхтера — стався біля східного узбережжя острова 14 березня 2006 року. У результаті поштовхів і цунамі, яке відбулось після них, постраждало 6 населених пунктів. Найбільших руйнувань зазнало село Пале () на східному краю острова, де загинуло три особи та було зруйновано не менш як 166 будинків.
Буру не є значущим джерелом корисних копалин, промислове значення має лише видобуток вапняку. Однак до 2009 року на його шельфі розвідано значні запаси нафти і природного газу.
Водні ресурси Найбільші річки острова — Апо (, діалектний варіант назви — Апу, , довжина близько 80 км), Герен (), Нібе (). Їх дебіт схильний до значних сезонних коливань, досягає найвищих показників в періоди випадання максимальних опадів. Слід мати на увазі, що в індонезійській і західної картографії в назви річок Буру часто включається транслітерація місцевого слова «річка» — «ває» (), в результаті чого Апо фігурує як «Ваєапо» (), Герен — як «Ваєгерен» () і т. д.
В центрі острова на висоті 767 м над рівнем моря розкинулось прісноводне озеро Рана () площею близько 11,5 км² — найбільше озеро провінції Малуку.
Клімат Клімат екваторіально — мусонний, вологий, загалом типовий для Молуккських островів. Дощовий сезон — з жовтня по квітень, найбільша кількість опадів випадає, як правило, в грудні — лютому.
Попри відносно невеликі розміри острова, гірський рельєф обумовлює наявність кількох кліматичних зон. Сезонні температурні коливання повсюдно незначні — при тому, що в гірських районах значно прохолодніше, ніж в рівнинних, — загальний середньорічний показник близько 26 °C. Водночас середні показники кількості опадів у різних частинах острова досить різні:
Північні райони — 1400—1800 мм на рік; Центральні райони — 1800—2000 мм на рік; Південні райони — 2000—2500 мм на рік; Гірські райони (висота понад 500 метрів над рівнем моря) — 3000-4000 мм на рік.
Жива природа
Фауна
Флора і фауна Буру, що перебуває на стику біогеографічних зон Австралії та Азії, багато в чому унікальні і є предметом активних міжнародних досліджень. Особливою специфікою вирізняється екосистема місцевих тропічних лісів — серед наявних тут порід дерев, видів тварин і птахів є багато ендеміків.
Так, із 25 видів ссавців, які мешкають тут, щонайменше 4 належать до абсолютних ендеміків або ж зустрічаються, крім Буру, лише на найближчих островах: місцевий підвид бабірусси () і три види криланів ().
Зі 178 зареєстрованих видів птахів абсолютними ендеміками є 10 — буруйський ракеточник (), великодзьобий чорнолобий папуга (), синьолобий прикрашений лорі (), буруанська ліхімера (), острівний сорокопутовий личинкоїд () смустогруда джунглева мухоловка (), рудогруда білоглазка (), жовта буруанська білоглазка (), а також віялохвістка буруйська () і .
Флора Більш як 60 % території острова покриті вологими тропічними лісами і ще понад 20 % — чагарниковою рослинністю. Великих деревних і чагарникових масивів немає лише на північному узбережжі, найбільшою мірою освоєному для сільськогосподарських потреб. Знищення лісів почалося ще на початку XX століття, коли за розпорядженням голландської колоніальної адміністрації на острові розширювали посадки кукурудзи та інших сільськогосподарських культур, однак великих масштабів воно набуло лише в 1960-70-х роках.
Майже весь ліс являє собою природний масив — штучні насадження займають не більш як 0,5 % території Буру. Більша частина дерев належить до сімейства діптерокарпових, основні види — Anisoptera thurifera, Hopea gregaria, Hopea iriana, Hopea novoguineensis, Shorea assamica, Shorea montigena, Shorea selanica, Vatica rassak. На невеликих ділянках змішаних лісів, що зберігаються в північній частині острова, зустрічається Shorea, для високогір'я характерний Dacrydium novo-guineense. Мангрові зарості зустрічаються переважно в гирлах річок, їх загальна площа невелика — не більш як 1 % території острова.
Природоохоронна діяльність Від 1980-х років влада вживає систематичних заходів з охорони природи Буру. У 1985 році на острові створено два заповідники: Масбаїт () і Масарете (). Перший, розташований у східній частині острова, має площу 5875 гектарів (до 1999 року — 6250 гектарів), другий, що лежить на південному сході, — 1598 гектарів. Реалізація відповідних природоохоронних програм нерідко ускладнюється через проблеми матеріально-технічного характеру: так, станом на середину 2010 року, межі заповідника Масарете не демарковані на місцевості, в ньому жодного разу не проводили комплексний облік біологічних видів.
Крім того, Міжнародний союз охорони природи рекомендував організацію заповідників ще на двох — значно ширших — територіях острова: на 1 380 км² в центральній і західній частині (гора Капаламада і навколишні її райони) та на 50 км² у східній частині (гирло річки Апо). Станом на початок 2010 року місцева влада обмежувалася наданням цим територіям статусу заказників, в яких під охороною перебували лише окремі види рослинності.
Історія
Доколоніальний період
Перша згадка про Буру міститься в () — епосі держави Маджапахіт (), датованому 1365 роком. Острів фігурує в третій строфі 15-ї пісні епосу при перерахуванні підлеглих Маджапахіту земель під назвою «Хута Кадалі» ().
В XVI—XVII століттях про свою владу над островом заявляли правителі султанату Тернате, проте мова йшла лише про символічний васалітет. До цього ж періоду належать і відомості про якісь форми підпорядкування остров'ян португальськими колонізаторами. При цьому Буру систематично відвідували торгові, а нерідко й збройні експедиції не лише португальців, але й сусідів по Малайському архіпелагу. Найбільшу активність серед останніх проявляли Макасарці, які створювали на острові укріплені бази та примушували тубільців вирощувати цінні прянощі, насамперед — гвоздику.
Колоніальний період 1648 року Голландська Ост-Індійська компанія (ГОІК), стурбована активністю макасарців, які стали для голландців суперниками в боротьбі за контроль над виробництвом і торгівлею прянощами на сході Малайського архіпелагу, направила на Буру військову експедицію. Голландський десант вигнав з острова макасар, зруйнував їх зміцнення, а заодно і знищив понад три тисячі гвоздикових дерев — колонізатори не мали можливості закріпитися на Буру негайно і побоювалися, що після їх відходу макасарці знову будуть експлуатувати посадки.
У наступні роки під час ще кількох експедицій голландці захопили в полон старійшин всіх основних прибережних селищ, які відмовлялися виконувати вимоги з організації виробництва гвоздики виключно для потреб ГОІК. У жовтні 1658 року з полоненими старійшинами підписано угоду, яка на довгий час визначила особливості соціально-економічної ситуації на острові. Тубільні вожді зобов'язувалися переселитися з більшою частиною своїх сіл на невелику прибережну ділянку на південному березі затоки Каєлі, яку оточували фортечні укріплення. Вони надавали підлеглих голландцям для робіт з будівництва військового форту, а надалі — для обробітку гвоздикових насаджень. В обмін старійшини отримували свободу, їм гарантувалося збереження традиційних привілеїв. Крім того, голландці підтверджували відмову від проведення серед переселенців місіонерської діяльності — за ними закріплювалося право сповідувати іслам, який раніше привнесли в прибережні райони проповідники з північних Молукк.
Зведений в короткі терміни форт разом з утвореним навколо нього поселенням став на два століття адміністративним центром острова. На виконання угоди в прилеглий до нього район було переселено кілька тисяч жителів інших частин острова, в тому числі значну частину племінної верхівки — за короткий строк на порівняно невеликій площі було побудовано тринадцять великих сіл. Цей захід дозволив голландцям не лише забезпечити робочою силою створювані плантації гвоздики, але і полегшив їм контроль над місцевим населенням.
Після скасування на початку XIX століття Нідерландської Ост-Індської компанії острів, як і практично всі її колишні володіння в Малайському архіпелазі, перейшов під пряме управління Нідерландів.
1824 року в рамках реформи системи колоніального адміністрування Буру був розбитий на 14 регентств, на чолі стояли місцеві правителі — раджі, зобов'язані прислухатися до «рекомендацій» голландців. Примітно, що колонізатори призначили всіх радж з числа переселеної в район Каєлі племінної верхівки, котра встигла до того часу довести свою лояльність голландцям. Здебільшого раджі делегувалися з урахуванням їх походження, отримуючи в управління ту територію, вихідцями з якої були їхні предки. Разом з вождями на історичну батьківщину поверталися не лише їх численні родини, а й значна частина одноплемінників. У результаті район форту швидко збезлюдів, роль центру господарського та суспільного життя Буру, яку він відігравав упродовж більш як півтора століття, перейшла до Намлеа — поселення на протилежному, північному березі затоки Каєлі.
Перехідний період 1942-50 років
З весни 1942 по літо 1945 року Буру, як і вся територія Голландської Ост-Індії, перебував під окупацією збройних сил Японії. Під час японського управління острів піддавався нальотам авіації союзників, які прагнули вивести з ладу військову інфраструктуру супротивника, зокрема, аеродром під Намлеа. Після капітуляції та виведення японських військ голландці відновили контроль над островом, розмітивши на ньому частини Королівської голландської Ост-Індської армії.