Київський автобус — автобусна система міста Києва, що діє з 10 грудня 1925 року.
Історія
XIX століття Перші спроби експлуатації омнібусів — попередників автобусів — у Києві були здійснені ще наприкінці XVIII століття. Хоча в другій половині XIX століття Київ був одним із передових міст Російської імперії, у місті не було пасажирського транспорту, крім візників.
У 1879 році підприємець Левін закупив 7 омнібусів, розрахованих на перевезення 8 пасажирів, і почав їхню експлуатацію в Києві. Незважаючи на дешевизну вартості проїзду порівняно з візниками, цей вид транспорту незабаром перестав існувати. Виною всьому стали незадовільний технічний стан омнібусів і їхня нестача на вулицях. Тогочасні омнібуси можна порівняти з нинішніми вантажними «маршрутками», у яких перевозиться вдвічі більше пасажирів за їхню провізну здатність.
ХХ століття (за часів Російської імперії) Наприкінці першої декади XX століття міська Дума розробила проєкт введення в експлуатацію в Києві восьми автобусних ліній з передачею їх у концесію. Але реалізувати цей проєкт повною мірою не вдалося через відсутність підприємців, готових вкласти гроші в такий сумнівний і витратний захід. Тоді в Києві процвітав трамвай з розгалуженою мережею, і автобусне підприємство могло просто прогоріти.
Автобусний рух у Києві починався двічі: у 1911 і 1913 роках, але за деякий час експлуатація автобусних ліній закінчилася, і цей вид транспорту не завоював довіри у киян. Ці автобуси знаходились на території Лук'янівського трамвайного парку.
ХХ століття (за часів СРСР)
Міжвоєнний період 10 грудня 1925 року, після встановлення радянської влади в Україні, у столиці було відкрито перше регулярне автобусне сполучення за маршрутом «Пл. ІІІ Інтернаціоналу — вул. Л. Пятакова» (теперішні Європейська пл. — вул. Саксаганського), пізніше відкрили другу лінію — Деміївську. Ініціатором запуску руху був керівник Комунгоспу інженер Олександр Тирмос. На маршруті працювали автобуси «Фіат» та «Daimler-Benz» (за нинішніми мірками їх можна назвати мікроавтобусами).
З 1929 року автобусний парк Києва став поповнюватися першими радянськими автобусами, побудованими на базі вантажівок: Я-3, Я-6, АМО-4 і АМО-Ф15. У 1932 році до Києва почали надходити кутасті й примітивні машини ЗІС-8, а в 1938-му — досить елегантні 24-місні ЗІС-16. У 1937 році в київському автопарку нараховувалося 60 автобусів, у 1939 році — близько 80, однак вони суттєво не впливали на обсяг пасажироперевезень, через постійні поломки, недосконалість конструкцій, дуже малу провізну здатність, їхню малу кількість і, врешті-решт, відсутність доріг із твердим покриттям. У 30-ті роки основним видом транспорту був трамвай.
У 1934 році біля нинішньої станції метро «Либідська» у Боєнському провулку була організована «Автобусно-таксомоторна база № 1». Туди відразу ж надійшло 20 нових автобусів із дерев'яним кузовом «ГАЗ-0330» (на 16 сидячих місць). Незважаючи на брак запчастин і самих автобусів, вони пропрацювали до початку Другої світової війни.
Слід зазначити, що автобуси тих років були фактично вантажівками, пристосованими для перевезення пасажирів.
Після Другої світової війни Друга світова війна та вторгнення німецьких військ у серпні 1941 року практично повністю паралізували транспортне сполучення Києва.
У 1945 році почалося відновлення автобусного господарства, і вже в червні 1946-го в столиці було організовано автобусний парк № 1 по вулиці Васильківській, який існує і понині. Він протягом 13 років був єдиним автобусним парком у Києві. У 1946 році почали надходити машини з Заводу імені Сталіна ЗІС-154. Це була перша модель, створена не на шасі вантажівки. ЗІС-154 — справжній автобус вагонної компоновки, причому з революційним рівнем комфорту для пасажирів. Саме ЗІС-154 разом із капотними машинами ГАЗ-0330, ЗІС-16 і ГЗА-51 становив автобусний парк повоєнного Києва. У 1951 році до Києва почали надходити вдосконалені автобуси ЗІС-155. Разом із ЗІС-154 вони на десятиліття стали основою автобусного парку в Києві. У 1958 році на київських маршрутах з'явилися й автобуси з емблемою ПАЗ-652. Невеликі, що вміщували 45 осіб, машини з двома вузькими дверима, були направлены на перевезення з малим пасажирообігом. У 1968 році цей автобус став називатися ПАЗ-672 після модернізації. Він добре прижився на вузьких вуличках приватного сектора в Совках, Мишоловці і районі Монтажник.
На маршрутах ПАЗи використовував тільки 1-й парк, де їх налічувалося понад 50 одиниць. Пізніше завод з міста Павлово, що на річці Ока, поставляв у місто нову модель ПАЗ-3205, і її ще й досі можна зустріти на не багатьох збережених ПАЗівських маршрутах, наприклад на № 12, 19, 28, 111. 1959 року на лівому березі Дніпра було відкрито другий автобусний парк (адреса підприємства — вул. Дружба Народів, 40). Частина автобусних маршрутів була передана на обслуговування до нововідкритого підприємства.
Автобуси перевозили пасажирів з площі Сталіна в Стару та Нову Дарницю, на Печерськ, Сталінку та у передмістя. Поступово розгалужувалася автобусна мережу Києва. Саме автобуси першими приходили на нові масиви: Соцмісто, Воскресенку, Гідропарк, Лісовий, Оболонь, Вигурівщину-Троєщину, Харківський. На початку 1960-х років почалося масове надходження перших українських автобусів ЛАЗ-695. Швидко витісняючи застарілі ЗІС-155 і заповнюючи нові маршрути Чоколівки і Відрадного, Нивок і Борщагівки, Воскресенки і Академмістечка, нові ЛАЗи становили переважну основу парку Києва в 60-70х роках. У 1964 році почала надходити модель ЛАЗ-695Е. Автобус ЛАЗ-695 виявився настільки вдалим і надійним, що з деякими архітектурними та технічними змінами (695М, 695Н), продовжував залишатися головним автобусом в місті аж до середини 1970-х років. У 1980-х роках ЛАЗи разом з «Ікарусами» працювали на багатьох лініях. Навіть сьогодні легендарний затишний 695-й із вчорашнього дня зустрічається на київських лініях. У 1965 році в АП № 1 налічувалося 367 автобусів, з них автобусів ЛАЗ було 267 одиниць, трохи менше машин було в АП № 2. АП № 1 обслуговував 42 міських маршрути. Лише в 1967—1968 роках на маршрутах міста у ЛАЗу з'явилився конкурент у вигляді угорського Ikarus 620 в 1-му і 2-му парках (пізніше моделей 556 і 180) і ЛіАЗ-677 в АТП-09125 і 09123, які почали працювати на найбільш завантажених напрямках, переважно районах новобудов. Автобуси ЛіАЗ-677 не стали настільки масовими в місті, як ЛАЗ-695 або Ікаруси, але не менше 300 автобусів цієї моделі в 3, 4, 5 парках з 1968 по 1990 роки возили киян на правому березі, і лише в 2004 році останній «слон» — таке прізвисько мав серед водіїв ЛіАЗ — зійшов з дистанції. У 1973 році в Києві на маршруті № 49 проводилися випробування першого українського автобусного поїзда з двох зчеплених автобусів ЛАЗ-695М. Випробування такого роду будуть проведені майже через 30 років, а в 1970-ті роки з великим пасажиропотоком були покликані справлятися зчленовані Ikarus 180 (як їх називали, «Фантомас»), благо братерська допомога РЕВ надавалася без проблем. З середини 1970-х років угорські автобуси марки Ikarus все активніше завойовували київські вулиці, так Ikarus 556 і зчленований Ikarus 180 від 1-го і 2-го автобусних парків, стали працювати на маршрутах з великим пасажиропотоком. 180-та модель — це був екзотичний автобус із двома салонами, з'єднаними між собою гофрованим переходом.
Усі роки до міста приходили на випробування автобуси різних заводів і конструкцій, але мало хто з них залишилися в Києві так надовго, як, наприклад, знамениті Ікаруси сімейства 200. Почали надходити ці автобуси в 1973 році. Трьохдверний Ikarus 260, трохи пізніше зчленований — Ikarus 280 з чотирма дверима (у просторіччі «гармошка»). Ці жовті автобуси з величезними вікнами і просторим салоном були майже як візитка міста в 1980-х роках, настільки багато їх було, особливо на Лівому березі.
Станом на 1978 рік в Києві діяли 87 автобусних маршрутів загальною довжиною 647 км, якими курсували 862 автобуси. Пасажиропотік становив близько 1 млн пасажирів на добу. У 1981 році відкритий автобусний парк № 6, що став обслуговувати новий житловий масив Оболонь. Двома роками пізніше автобуси з'явилися на житломасиві Вигурівщина-Троєщина — найбільшому житловому масиві Києва, за чисельністю населення порівняний з обласним центром України. У парку в найкращі роки було 400 «Ікарусів», які обслуговували Троєщину, Оболонь, Мінський масив і Виноградар.
Пік розквіту автобуса в Києві припадає саме на середину 1980-х років, коли постійно відкривалися нові маршрути і постійно поповнювався парк машин. Якщо у 1981 році на 86 маршрути виходило 892 автобуси у годину пік, то вже у другій половині 1980-х років на 110 маршрутах працювало понад 1000 автобусів у годину пік. У 1982—1984 роках Львівський завод представив місту нову модель автобуса середнього класу ЛАЗ-4202, але невелика партія цих машин виявилася вкрай не доопрацьованою і через кілька років була списана. У 1989—1990 роках до автопарку № 5 на заміну знятому з виробництва ЛіАЗ-677 прибула партія з двадцяти нових ЛіАЗ. Ці 12-метрові машини моделі ЛіАЗ 5256, при удаваній сучасності і зручності, виявилися вкрай низької якості, і більше ніколи не закуповувалися для Києва. У 1990 році Київ отримав останні Ікаруси, і угорська марка стала для нас історією. Протягом трьох років машини цього класу не поставлялися до Києва взагалі.
ХХ століття (незалежна Україна) У 1992 році ЛАЗ нарешті освоїв випуск модернізованої моделі 42021, і в 1993 році ці автобуси в кількості 65 штук поповнили автобусні парки, у яких був брак машин.
У 1993 році почалася нова ера нашестя львівських машин до Києва. Синьо-білі машини з мотором «Рено» випробовувалися на маршруті № 3 «Ленінградська пл. — Голосіївська пл.», І за 3 наступних роки у міські парки надійшло 138 автобусів цієї моделі.
Розпад СРСР не міг не позначитися і на автобусному транспорті Києва: постійно скорочувалися випуски на існуючі маршрути, вкорочувалися довгі маршрути. Гостро відчувався брак рухомого складу: для першої половини 1990-х років картина перекошеного «Ікаруса», що від'їжджає від зупинки, на якій ще залишилося багато пасажирів, стала звичайною. Аналогічна ситуація була і з пасажирськими перевезеннями трамваєм і тролейбусом.
Критичну ситуацію, що склалася з пасажирськими перевезеннями в Києві, врятувало тільки введення таксомоторних перевезень. Першими здійснювати перевезення пасажирів без надання пільг стали автобусні парки в 1996 році. Автобуси з'являлися з трафаретами «Автобусний таксомотор», перші машини з'явилися на експресних маршрутах, які обслуговують Вигурівщину-Троєщину (№ 21к, 26е, 57е, 59е), трохи пізніше з'явилися маршрути, не повторюючі траси міського транспорту. Саме в цей важкий період на маршрути вийшли не задоволені повною мірою за містом, автобуси з міжміських трас — ЛАЗ-699Р і Ikarus 250 (загалом понад 50 одиниць). Їх використовували переважно на експресних і таксобусний маршрутах. У 1997 році з'явилися «ГАЗелі» і знамениті помаранчеві «Псковавто» московського ЗАТ «Автосвіт». «Маршрутки» лише доповнювали стандартний міський транспорт, але замінити його ніяк не могли. Середина 1990-х років характеризується відкриттям нових автобусних маршрутів, експресного переважно типу, які обслуговували «спальні» райони. Були відкриті троєщинські маршрути № 14е, 35е, 64е, 67е, 113е, 114е, 115е; раніше були відкриті експреси № 21е, 110е.
Доїжджаючи до метро практично без зупинок на 10 хвилин раніше основних маршрутів, вони користувалися великою популярністю у пасажирів, особливо в ранковий час.
У 1997 році у деяких АТП з'явилася практика випуску на звичайні маршрути автобусів в експресному режимі (зокрема, на маршрути №№ 2, 9, 90). Скоро експресні перевезення канули в лету, а їхню нішу зайняли маршрутки.